Короткий зміст теми

Формування філософії як науки зв'язано тісними узами з попередніми етапами духовного становлення людства. Тому становлення філософії являє собою тривалий історичний період і складний суперечливий процес відділення її від міфологічних поглядів.

Філософія Древнього Сходу. Характерною рисою філософських поглядів древнього Сходу була еволюція освоєння людиною дійсності, у якій відбувався перехід від міфологічної фантазії до раціонального мислення. Так, у Древньому Китаї, в Індії, у Древній Греції й інших регіонах людської цивілізації, перші філософські погляди зароджуються в тісному зв'язку з міфологічними поглядами людей.

Найважливішою особливістю давньоіндійських філософських поглядів було визнання цілісності світу, у якому приватне, одиничне, індивідуальне розглядалося як щось другорядне стосовно загальної підстави світу. Так, у філософському навчанні буддизму затверджувалося, що світ, безупинно змінюючись, не дозволяє людині досягти досконалості. Тому досягнення вічного блаженства ("нірвана") можливо лише шляхом заглибленого самоспоглядання.

Схожа картина становлення філософських поглядів складалася й у древньому Китаї. Усе більше уваги починає приділятися проблемам людини, його життю. До VI-V ст. до н.е. філософські погляди досягли досить високого рівня розвитку, що знайшло своє вираження особливо в конфуціанстві, - навчанні, заснованому видним мислителем Конфуцієм (551-479 р. до н.е.).

Антична філософія. У цю епоху з'являється особливий напрямок грецької думки, що одержало назву "софістика". Софістами були професійні вчителі, що навчали юнацтво різним наукам, у тому числі і красномовству, умінню володіти словом. Слово "софістика" одержало загальний зміст, а софістів нерідко дорікали в тім, що вони є дешевими рознощиками "порожньої" мудрості. Проте, софістика зіграла позитивну роль у поширенні раціонального мислення.

Творцем першої завершеної, продуманої системи античного ідеалізму став Платон (427-347 р.р. до н.е.). Платонівська думка про принципову тотожність людської природи і суспільного пристрою життя неодноразово відтворювалася мислителями наступних епох, відповідно до духу загальних світоглядних установок кожної епохи. Так учень Платона, Аристотель (384-322 р. до н.е.) істотно трансформував систему об'єктивного ідеалізму свого вчителя, вніс нові принципи тлумачення світу, залишаючись при цьому в рамках античного світорозуміння. Ціль пізнання, згідно з Аристотелем,— відшукання причин існування кожної речі. Кожна річ знаходить своє завершення в тім призначенні, заради якого вона існує.

Великим відкриттям його було усвідомлення якісної відмінності громадського життя від природного буття і розуміння людини як істоти суспільного, існування якої можливе лише в суспільстві.

Середньовічна філософія. Середньовічна філософія відрізняється від античної двома істотними моментами:

• Центральним пунктом проблематики стає внутрішній світ людини.

• Крім відношення "Бог — людина" найважливішою темою середньовічного філософствування була тема відношення бога і створеного ним світу.

У середні століття знання, яке вивчало людину, розглядалося як абсолютне, незмінне, як божественне одкровення. Світоглядним принципом середньовічної свідомості виступало представлення, що "світ є книга", у якій реалізований божественний задум творця. Біблія розглядалася як книга, у якій символічно відбитий увесь реальний світ. Процес пізнання зводився до процесу викладання, передачі знань від знаючого до незнаючого. Метою пізнання вважалася перебудова душі за допомогою слова Божого.

Філософія Відродження. В епоху Відродження (приблизно XIV-XVI ст.) був вироблений новий філософський світогляд, насамперед завдяки творчості цілої плеяди видатних філософів, таких як Микола Кузанстій, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Джордано Бруно й ін. У центр світобудови була поставлена людина, але принципові схеми філософських побудов античності й середньовіччя спростовані не були. Філософи Відродження як і раніше використовували неоплатонічну схематику, методологію, у центр світобудови ставили Бога, але переважну увагу приділяли вже не йому, а людині. Основні ідеї епохи відродження полягали в наступному:

• Антропоцентризм: увага філософів спрямована в основному на людину.

• Гуманізм: визнання людини особистістю, його права на творчість, волю і щастя.

• Творча сутність людини: він нікому не наслідує, ні Богу, ні природі, він сам собою діяльний, він діє, в основному рукотворно.

• Особисто-матеріальне розуміння світу: все існуюче розуміється в проекції на людину при максимальному інтересі до тілесного початку.

• Ідея домінування естетичного розуміння дійсності над моральними і науковими представленнями.

• Антисхоластика: прагнення розвінчати вигадані авторитети і догми, які ними пропагандуються.

• Геометрично структурне розуміння світу, доповнене діалектикою переходу, характерного для нескінченно малого і нескінченно великого і їхнього співвідношення між собою.

• Пантеїзм.

Філософія Нового часу. Остаточний поворот твердженню автономії людського розуму, визнання його основою поводження і пізнавальної активності людини відбувся з зародженням філософії Нового часу, основоположниками якої виступили Френсіс Бекон (1561-1626 р.) і Рене Декарт (1596-1650 р.).

Характерні риси навчань про людину і суспільство в період Нового часу зводяться до наступних моментів:

• Індивідуалістичний погляд на сутність людини і натуралізм у тлумаченні суспільства. У рамках цього погляду вироблялася буржуазна ідея демократії, тобто повної рівності всіх людей як громадян, незважаючи на індивідуальні і соціальні розходження між ними, поводження.

• Найважливішою властивістю людської природи постуліруються розумність, свідомість. Розумність виступає і критерієм оцінки існуючих суспільних інститутів і установ.

Класична німецька філософія. Творцем системи об'єктивного ідеалізму є Гегель (1770-1831р.р.).

Основна проблема гегелівської філософії складається в з'ясуванні діалектики суб'єктивності устремлінь окремих індивідів і об'єктивності, закономірності, створеної самими людьми системи суспільних відносин.

Діалектична концепція співвідношення людини і світу, розроблена в гегелівській філософії, несла на собі печатку ідеалізму і незабаром була відкинута Людвігом Фейєрбахом (1804-1872 р.). Антропологічний принцип у філософії, прийнятий Фейєрбахом, припускає, що своєрідність людської діяльності й історичний розвиток людини виводиться з природності самої людини

Для німецького філософа Іммануїла Канта найголовніший предмет філософії — це людина, тому що для себе вона є своя остання мета. Відправною крапкою філософствування Канта є протиріччя між положеннями, кожне з який визнається логічно доказовим. Людині притаманна воля, але в нього немає ніякої волі, усе в ньому є природна необхідність.

Марксистська філософія. У центрі уваги марксизму було розкриття соціально-дійсної сутності людини. До марксизму варто відноситися як до будь-якої теорії, керуючись принципом історизму, з огляду на історичну обумовленість постановки і рішення Марксом і Енгельсом тих чи інших проблем як у загальфілософському, так і соціально-політичному плані.

Маркс і Енгельс головну увага звернули на тенденції суспільного розвитку, залишивши питання про конкретні форми цього суспільства ходу історії. Головним змістом марксизму є гуманізм. Варто помітити, що Маркс і Енгельс ніколи не давали конкретних рецептів форм суспільного устрою.

Російська філософія XIX - початку XX ст. Російська філософія зв'язана з іменами Ф. М. Достоєвського, Л. Н. Толстого, Вл. Соловйова. У їхньому обличчі й у їхній творчості філософська самосвідомість народу заявила про себе «на увесь світ» — уже не як наслідування Заходу (візантійцям, французам, німцям), а як зовсім самостійний голос, що вносить свою тему і свою власну тональність у великий діагноз культур, у складну духовну поліфонію людської цивілізації.