Ключові слова:

суспільство, спільність, народ, філософія суспільства, філософія культури, духовний потенціал, цивілізація, прогрес, індивід, особистість, індивідуальність, соціалізація, соціальна особистість, духовна особистість, воля, свобода волі, волюнтаризм, фаталізм, цінність людини, світ духовної і матеріальної культури, утилітаризм, аскетизм, гедонізм, загальнолюдські проблеми, культурологія, моральна, естетична, політична, екологічна культура, мораль, розвиток культури, цивілізація

Короткий зміст теми:

Особистість(від лат. persona -- маска актора) - соціально і духовно розвинута людина. Це слово підкреслює соціальність людини, його узвишшя над природним світом. Особистість може проявитися тільки в співтоваристві людей. Усе, що відноситься до особистості, називається персональним. Індивід — це людський екземпляр, що має унікальні риси. Особистість же — це індивід, наділений безліччю соціальних властивостей. Кожна людина самобутня, екземплярен.

Особистість - це соціальна якість індивіда, вона є індивідуальна форма прояву, існування, функціонування всієї системи суспільних відносин, форма прояву, суб'єктне буття людської сутності. Особистість характеризує індивіда як суб'єкта соціальної діяльності і служить відмінною ознакою його від інших людей.

Цінністю є для людини усе, що має для нього визначену значимість, особистісний чи суспільний зміст.

Часто проблему цінностей розуміють у самому загальному плані, тоді як цінністю виступають істина, добро і краса. При більшій деталізації виділяють економічні, політичні, естетичні, моральні, релігійні цінності.

Цінність особистості багато в чому розміряється сукупним духовним досвідом людства. Наприклад, у християнській свідомості людина постійно співвідносить себе з надмирним, уселюдським. Умовою духовності особистості в християнстві служить виконання Христових заповідей, що і оцінюються нами як вистраждані людським родом. Зовні вони з'являються перед людиною як сукупність надособистісних заборон.

Починаючи з ХУШ ст., особливо з Канта і Гердера, філософи відрізняють особистість від індивідуальності. Інакше кажучи, особистістю стає не кожна людина, а тільки та, яка знайшла найбагатший внутрішній досвід.

Особистість є індивідуальна, специфічна форма прояву, існування, функціонування всієї системи суспільних відносин, індивідуальна форма прояву людської сутності. І якщо суспільство виступає як "людині в його суспільних відношеннях", то особистість — це людина конкретної історичної епохи, конкретних суспільних відносин, спосіб їхнього індивідуального буття.

Особистість варто розглядати не лише як специфічну цілісність прояву і функціонування всіх суспільних відносин, але і таку цілісність, що стосовно суспільства виступає як відносно самостійна, саморегулююча система, що володіє виборчим відношенням до дійсності і виборчою активністю.

Взаємини суспільства й особистості характеризуються специфікою їхнього прояву на різних етапах історії. У первісному суспільстві це взаємовідношення виявлялося як відношення незрілого суспільства, первісної громади і незрілої особистості, що не відрізняла себе від громади. З ускладненням соціальної структури суспільства, історично складається протистояння особистості і суспільства, а також соціальних груп усередині суспільства знайшло своє вираження в соціальних протиріччях, що часто приймала форми соціальних конфліктів. Головну роль стала грати держава, що розташовує засобами і силою для виконання цієї своєї функції.

Уся попередня історія характеризувалася тим, що прогрес здійснювався за рахунок більшості людських індивідів, груп, класів. І необхідно відзначити, що можливості розвитку всіх сутнісних сил людини, його здібностей були обмежені тими соціальними умовами, що склалися в ході історії. Проте сам процес виходу людини з тваринного світу укладав у собі передумову створення умов для забезпечення задоволення його потреб, розвитку його здібностей, а також творчих можливостей. Тому в міру становлення і розвитку суспільства неухильно підсилювалася спрямованість до встановлення соціальної справедливості, рівності, волі, що відкривають шлях до створення умов для всебічного розвитку особистості. Ця спрямованість особливо підсилюється в сучасних умовах, коли для здійснення суспільного прогресу необхідний високий рівень інтелектуального розвитку кожної людини, його творчих здібностей.

Воля — це відсутність примушення, можливість робити як хочеться. Поняття волі укладає в собі часом самий несподіваний зміст. Воля може ототожнюватися з повним свавіллям, але вона може оцінюватися і як свідоме рішення, найтонше мотивування людських учинків.

Воля — це філософське поняття, що висвітлює питання про те, чим обумовлена людська воля. У ній людина реалізує своє внутрішнє багатство. Одна з нових етичних ідей зв'язана з проблемою співвідношення волі і відповідальності особистості.

Проблеми сутності соціальних явищ, причини розвитку суспільства, його рушійних сил займали істотне місце в історії соціально-філософської думки.

Філолофсько-теоретичний аналіз припускає дослідження суспільства в цілому як складної системи "людина — суспільство". У філософії існують різні точки зору з питань, що відноситься до сутності суспільства, причинам його розвитку, рушійним силам. Можна виділити, принаймні, чотири моделі, підходу в рішенні цих проблем:

• Натуралізм;

• ідеалістична модель;

• матеріалістична концепція ;

• плюралістична (факторна) модель.

Натуралізм (чи географічний напрямок) виходить з того, що розвиток суспільства визначається природними умовами (кліматом, родючістю ґрунту, багатством мінеральних ресурсів і т.д.). З погляду прихильників цієї теорії (Ш. Монтеск'є, Л. І. Мечников) природне середовище визначає характер людей, диктує розходження в рівні розвитку господарської й іншої суспільної діяльності.

Інший підхід у визначені основи громадського життя висуває ідеалістична модель. Для ідеалістичної моделі характерно також заперечення об'єктивних закономірностей розвитку суспільства.

Протилежною ідеалістичній є матеріалістична модель суспільства, основні принципи якої сформульовані К. Марксом і Ф. Энгельсом. Дана концепція з'явилася результатом поширення матеріалізму на область суспільних явищ і означала матеріалістичне рішення основного питання філософії стосовно до суспільства. Суспільне буття — це об'єктивна суспільна реальність, реальний процес життя людей, в основі якого лежить їхня діяльність в області виробництва матеріальних благ. Суспільна свідомість — духовна сторона громадського життя: погляди, представлення, теорії, ідеї, у яких відбивається суспільне буття.

Важлива роль в обґрунтуванні закономірного характеру історії належить категорії "суспільно-економічна формація".

Суспільство – ймовірна система, у ході розвитку якої реалізуються далеко не всі потенційні можливості, а непередбачуваність багатьох подій є загальною закономірністю. Є підстави припускати, що світова цивілізація в цілому знаходиться на рубежі, коли необхідно визначати нові обрії розвитку з метою невідкладного рішення глобальних проблем сучасності. Це змушує по-новому глянути на процеси взаємодії культур і цивілізацій, релігій і моральних навчань, політичних і економічних концепцій. Людство здатне вижити, розвиватися й еволюціонувати при виключенні насильства, як шляху рішення всіх проблем суспільства і забезпечення права кожну людину і біосфери в цілому на існування відповідно до їхньої сутності.

Таким чином, суспільство — не механічна сума індивідів, а єдиний цілісний соціальний організм, система зв'язків і відносин, у яких знаходяться люди.

Саме в цьому ключі варто розглядати такі конкретні механізми громадського життя, як поділ праці. Говорячи про суспільне виробництво, варто особливо підкреслити, що воно мислиться як взаємозалежний процес, у якому виділяються чотири основних компоненти: виробництво матеріальних благ, відтворення самої людини, відтворення матеріальних суспільних зв'язків і відносин і духовне виробництво.

У визначеному змісті слова світова економіка стоїть на порозі Реформації, оскільки існуючі економічні моделі (навіть у самих високорозвинених країнах) близькі до свого вичерпання. Людство не може вже поводитися, виходячи тільки зі своїх егоїстичних інтересів і нескінченно розширюючи виробництво. Точка опори людини і суспільства знаходиться не усередині, а зовні їх, що визначається логікою розвитку складної системи. Це змушує звернутися до такого джерела саморозвитку суспільства, як його духовний потенціал. Ця проблема дуже складна і має дві грані. Перша - численні спроби реалізувати в дійсності релігійний ідеал, улаштувати життя суспільства за моделлю догматичної частини даної релігії.

Друга грань організації життя суспільства на основі ідеї зв'язана з формулюванням земного ідеалу рівності і справедливості.

Питання історичного саморуху залишається багато в чому відкритим як для науки, так і для практики і визначений внесок у її рішення може внести аналіз суспільства в аксіологічному й історичному вимірах.