4.2. Володимир Мономах (1113-1125рр.).

Володимир Мономах був одним з останніх “великих князів”, що продовжував концентраційну політику предків і поширив свою владу на більшу частину Русі. У галузі зовнішніх відносин видно було теж бажання Володимира поширити межі своєї держави. Мономахова дочка Марися була дружиною Льва Діогена, претендента на візантійський престол. 1116 року він намагався здобути Болгарію і зайняв кілька міст над Дунаєм. Після його загибелі Володимир вживав заходів, щоб утримати ці міста в своїх руках, але невдало. Володимир був одружений з принцесою Гітою, дочкою короля Англії Гаральда ІІ , яка, після поразки під Гастінгсом у 1066 р. і батькової смерти втекла до Данії і звідти була видана заміж за володимира. Від неї він мав сина Мстислава-Федора-Гаральда, якого одружив 1095 року з дочкою шведського короля Інгвавра, Христиною. Володимирова дочка Євфимія 1112 року була одружена з королем угорським Коломаном, завойовником Хорватії й Далматії. Шлюб був невдалий, і за рік Коломан відіслав її до батька, обвинувачуючи в невірності. У Києві вона породила сина Бориса, що пізніше відіграв помітну роль в політиці цілої Європи. Дивно, що володимир не вступився за власну дочку. Це можна пояснити хіба тим, що вона з власної волі повернулася з “угорського Вавилону”, як називали Коломанів двір. Треба гадати, що обвинувачення Євфимії в зраді були зв'язані з її претензіями забезпечити за своїм сином королівський престол.

4.3. Мстислав-Федір –Гаральд.

Продовжуючи правління Володимира, Мстислав твердо тримав у покорі князів і був “в отця место”. Поза його владою залишалася не більша частина всієї території Русі. У сфері міжнародних відносин Мстислав продовжував встановлювати матримоніальні зв'язки з іншими країнами. Так Мстислав, одружений із шведською принцесою Христтиною, видав одну із своїх дочок, Інгеборгу, за данського принца Канута ІІ, короля Оборитів, а другу, Мальфрідь – за норвезького короля Сігурда ІІ, прославленого героя хрестових походів. Після його смерті Мальфрідь одружилася з королем Данії Еріком-Емуном, братом Канута. В урядовій генеалогії данських королів – “Wilhelm I Genealogia Ingeburgis reginae”, укладений наприкінці ХІІ ст., на доказ слави й значення їх династії, підкреслюється споріднення з руською династією. Заходячи трохи далі, треба згадати, що син Мальфріди та Еріка-Емуна, Вальдемар І Великий, був славетним королем Данії. Він одружився з Софією, онукою Всеволода, старшого сина Мстислава І. Третя Мстиславова дочка, Ірина, була за грецьким царевичем Андроніком, четверта, Євфросинія – за королем угорським Гейзою ІІ; вона мала значний вплив на політику і сприяла поширенню української культури в Угорщині. Серед синів – Ізяслав був одружений з польською принцесою, а Святополк – з моравською, дочкою короля Оттона ІІ. Ці шлюбні зв'язки свідчать про місце України серед Європейських держав. Помер Мстислав у 1132 році, але він набув собі великої пошани, в основному за успішну боротьбу з половцями. В історії залишився він з епітетом Великий, а церква незабаром визнала його святим.

ВИСНОВОК

Підсумовуючи історію Київської Русі і її міжнародну політику, можна поділити єтапи її розвитку на три періоди. Перший, що займає майже століття з 882 р., за часів зайняття престола Олегом до загибелі Святослава в 972р. називають початковим, або періодом швидкої єкспансії. Стратегічно вигідне розташування Києва на торговому шляху “з варягів в греки” дало можливість варяжським князям створити в ньму свою головну базу, контролювати дніпровську торгову артерію, підкорити східно-слов’янські племена. Було створене політико-єкономічне об’єднання, яке змогло кинути виклик могутній Візантійській імперії.  Другий період за правління Володимира Святого (980-1015) та Ярослава Мудрого (1036-1054) – період консолідації. Експаніонізм попереднього періоду поступається місцем внутрішній розбудові держави, міжнародна політика характеризується намаганнями одержувати дівіденди за рахунок політичних, торгових угод, підкріплених династичними шлюбами. І головне, з введенням християнства Русь ввійшла до когорти передових європейських країн, що давало їй змогу проводити зовнішню політику спираючись на підтримку патріархів церкви. Останній період характеризувався руйнівними міжусобицями на фоні зростаючої загрози вторгнень кочових племін та економічна стагнація внаслідок падіння значення “варязького” торгового шляху, пограбування хрестоносцями Константинополя в 1204р. та занепаду Абасидського халіфату – торгових партнерів Києва. В цей період за виключенням часу правління Володимира Мономаха та його сина Мстислава, зовнішня політика була зведена князями до спроб знаходити собі тимчасових союзників для здобуття трону в Києві. Після зруйнування Києва суздальським князем Андрієм Боголюбським 1169р. його політико-єкономічне та міжнародне значення було майже нульовим. Все це дало змогу ордам монголів 1240р. остаточно зруйнувати залишки великої Київської Русі. Зовнішня політика Київської Русі формувалася та розвивалася разом із самою державою. У період відносної централізаціїзовнішню політику визначав центр і була вона цільною та обміркованою. З настанням доби удільної роздробленості вона стала регіональною, не завжди обміркованою, а інколи й суперечливою. Загалом Київська Русь займала вагоме місце в системі європейських стосунків, відіграючи роль впливового партнера.

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Сахаров О.Н. « Дипломатія Київської Русі. »

2. Наталія Полонська-Василенко. Історія України. 3-тє видання. Том 1 – К. 1995, “Либідь” – с. 89-156

3. http://narodna.pravda.com.ua/history/4aeec68202411/

4. Гумільов Л. Н. « Давня Русь і Велика Степ. »

5. http://konus.org.ua/tvory/pershi-kyjivski-knyazi-askold-oleh-ihor-olha-svyatoslav-jih-vnutrishnya-i-zovnishnya-polityka/

6. http://uchni.com.ua/pravo/8090/index.html

7. http://uk.wikipedia.org/wiki//київська русь