3.2. Ярослав і Мудрий (1016-1018рр.), (1019-1054рр.).

Після смерті Володимира між його синами почалася міжусобиця за батьківське місце. На деякий час пануюче становище зайняв Святополк. Але він відзначився лише тим, що одружився з дочкою Болеслава Хороброго і втягнув тестя у внутрішні справи Русі. У 1018-1019 рр. Ярослав, використавши варязьке військо, розгромив Святополка і захопив владу. Закінчивши боротьбу з Святополком, Ярослав намагався повернути землі Західної України, що їх забрав Болеслав: у 1022-му він ходив ходив до Берестя; використавши смерть Болеслава 1030-го року взяв Белз; в 1031 р. ходив на Польщу і повернув Червенські міста, взявши багато полонених поляків і оселивши їх у нових укріпленнях понад

р. Россю, які будував проти печенігів. М.Грушевський вважав, що Ярослав повернув усі землі польсько-українського пограниччя. Гірше було із Закарпаттям: використовуючи міжусобицю після смерті Володимира, угорський корль Стефан І Святий (1000-1038) прилучив Закарпаття до Угорщини, і його син Емерік дістав титул “князя русинів”. Після того до ХХ ст. Перебувало воно у складі Угорської держави. Ярослав кілька разів ходив також проти західних сусідів: у 1038 році – на ятвягів, з якими воював і Володимир; у 1040 р. – на Литву; 1041 і в 1047 р.р. – на мазовшан. Ці два походи на мазовшан провів він у допомогу Казімірові. Взагалі Ярослав приділяв багато уваги польським справам. Під час міжусобної війни, що розгорілася після смерті Болеслава, він підтримав спочатку братів князя Мєшка, а потім – його сина Казіміра, в майбутньому – Відновителя. На захист його інтересів Ярослав уклав союз з цісарем Генріхом ІІІ . Забезпечивши Казімірові престол, він видав за нього сестру Марію-Добронігу, а за віно дістав від Казіміра полонених, яких вивів 1018 року Болеслав Хоробрий – 800 душ. Згодом одружив свого сина Ізяслава з сестрою Казіміра. В піклуванні про віднову польської держави і Ярослав, і Генріх ІІІ виявили короткозорість: інтересам Німеччини та України не відповідало відновлення могутности Польщі. Ярослав мав на меті поширити кордони своєї держави в напрямку фінських

земель. У 1030 році він ходив на чудь і над Західною Двіною збудував місто, яке назвав своїм хрещеним іменем Юр'єв (згодом – Дорпарт, тепер – Тарту), закріпивши таким чином свою владу над Чудським озером. У 1032 році ходив на заволоцьких фінів. На Північну Двіну ходив його воєвода Уліб, але похід був невдалий. 1042 року повторив спробу підкорити північні землі – “ходив на Ямь” син Ярослава, що князював у Новгороді, Володимир, але наслідки походу невідомі. Порівнюючи з добою Володимира, боротьба з печенігами втратила свою гостроту. До 1036 року вони не нападали на Україну, можливо з причини ослаблення – з одного боку боротьбою з Україною, а з другого – постійним натиском зі сходу узів-торків, за якими просувалися половці. Останній масовий наступ печенігів відбувся 1036 року, коли вони облягли навіть Київ. Ярослав, з допомогою своїх постійних помічників – варягів, завдав печенігам жорстокої поразки, після чого вони покинули степи й пересунулися за Дунай. На полі бою Ярослав збудував храм святої Софії. Перемога над печенігами дала можливість Ярославові значно посунути кордон на південь. Над Россю він збудував лінію укріплень, зокрема місто Юр'єв (недалеко від Білої Церкви), заселяючи її бранцями, що їх повернув йому Казімір на віно за Марію-Добронігу. Однак, його політика на півдні не дала багато позитивного, бо степи залишалися неосвоєними, а шлях до Чорного моря перетятий кочовими ордами. Неясним залишається питання про похід Ярослава на Візантію в 1043 році. Перед тим, з часів Володимира, відносини України з Візантією були мирні. Час від часу були якісь стосунки між обома державами. Причиною походу було вбивство у Візантії якогось купця,– писав візантійський письменник Скилиця, але М.Грушевський не надав віри цьому свідоцтву, припускаючи, що Ярослав, можливо, хотів настрашити Візантію й здобути нові привілеї для руської торгівлі. Проф. М.Андрусяк вважає, що причиною було бажання Ярослава унаслідувати візантійський престол, тому, що його друга жінка, Феодора, була дочкою цісаря Константина. З цим поглядом тяжко погодитися. Отже, треба поки що прийняти погляд М.Грушевського, що точніші причини цієї справи невідомі. Похід, яким керували син Ярослава Володимир та воєвода Вишата, закінчився повною поразкою частини руського війська, що йшла суходолом: її знищено, а полонених – осліплено разом з воєводою. Можливо, внаслідок цього укладено договір, закріплений шлюбом сина Ярослава, Всеволода, з царівною Анною Мономах. Йдучи шляхами Володимира, Ярослав широко розгортає дипломатичні стосунки з західноєвропейськими володарями. Вище вже згадувалося про клопотання Ярослава з приводу віднови Польської державви й твердости лінії в обороні прав Казіміра. Ці відношення закріплено двома шлюбами: Марії-Доброніги з Казіміром-Відновителем та Ізяслава з сестрою Казіміра – Гертрудою. Ярослав мав широкі стосунки з Німеччиною. Вже під час боротьби з Святополком у 1016 році уклав він союз з цісарем Генріхом ІІІ проти Болеслава польського, але цісар зрадив його, примирився і уклав союз з Болеславом. У боротьбі за віднову польської держави Ярослав діяв у союзі з Генріхом ІІІ. В німецькій хроніці оповідається про його посольство до цісаря в 1040 і 1043 роках – з пропозицією одружитися з одною із дочок, але Генріх уже знайшов собі наречену. Син Ярослава, Святослав був одружений з сестрою трірського єпископа Бургарта. Другий князь, імени якого не називають, був одружений з дочкою саксонського маркграфа Оттона з Орлагмунду; втративши чоловіка, вона повернулася до Німеччини й одружилася з сином баварського герцога Оттона з Нордгайму; третій, невідомий на ім'я, одружився з Одою, дочкою Леопольда, графа Штадського. Такі матрімоніальні стосунки свідчать про зв'язки іншого характеру, що зближали Київську державу з Західною Європою. Інтенсивні відносини, успадковані Ярославом від Володимира, зв'язали його зі Скандинавією. Великі варязькі загони з'являлися як наймане військо в усіх головних війнах Ярослава. Його двір, його історія часто згадуються в сагах, хоч не завжди правдиво. Відомо, що у Ярослава перебував Норвезький король Олаф ІІ Святий, коли його вигнали з Норвегії. Син Олафа, Магнус, у майбутньому також король виховувався у Києві. Ярослав був одружений з дочкою шведського короля Скотонунга Олафа Інгігердою-Іриною. Одна з дочок Ярослава, Єлисавета, була одружена з Гаральдом-Гардрада, родичем короля Олафа. Щоб здобути її руку, він з дружиною громив береги Середземного моря, як справжній вікінг, і на честь її склав пісню, яка оспівує “руську дівчину з золотою гривнею на шиї, яка нехтує ним”. Посівши норвезький престол, Гаральд одружився з Єлисаветою. Пізніше він прославився в хрестових походах і загинув в Англії, прибувши туди з військом Вільгельма Завойовника. Є відомості, що Єлисавета після його смерті одружилася з королем Данії Свеном Ульфсоном. У 1016 році, коли Канут Великий заволодів Англією, сини вбитого короля Едмунда, “Залізний Бік” Едмунд і Едвард, втекли до Швеції, а потім перебували в Києві, у Ярослава. Були стосунки Києва з Угорщиною. Вище вже згадувалося, що дочка Володимира була одружена з угорським королем Владиславом Лисим. За правління Стефана І Святого (1000-1038), одруженого з Гізелою Баварською, ревною прихильницею латинського обряду, сини Владислава – Андрій, Левента та Бела – втекли до Києва, де перебували від 1031 до 1046 року, коли Андрія покликано на угорський престол. Він одружився з дочкою Ярослава, Анастасією-Агмундою, і його правління позначилось підтримкою українців, які посідали в Угорщині високі пости. Знов переміг слов'янський обряд над латинським і при дворі запанувала слов'янська мова. В околицях Мукачева Андрій заснував монастир. Після короткої перерви – правління Белли – син Андрія І, Соломон (1061-1074), сприяв розвиткові в Угорщині слов'янської культури та слов'янського обряду, про що свідчать закони Владислава. Багато відомостей збереглося про шлюб дочки Ярослава – Анни – з королем Франції Генріхом І 1049 чи 1050 року. По Ганну приїхало посольство з трьома єпископами. Прибувши до Франції з багатим посагом, вона була обвінчана й коронована в Реймсі. Ганна брала участь в правлінні ще за життя чоловіка. На деяких актах чи наданнях Генріх зазначав: “за згодою дружини моєї” або “в присутності королеви Ганни”. Після смерти Генріха в 1060 р. Ганна залишалася регенткою. Її син Філіп став королем Франції, а другий син Гуго – родоначальником Орлеанської лінії королівського дому. 1062 року вона одружилася з графом Крепі де Валуа, а після його смерті повернулася до сина. Ганна була видатною постаттю: папи, Микола ІІ і Григорій VІІ, писали до неї шанобливі листи, вихваляючи її чесноти, добрий вплив на Генріха І. На актах збереглися її підписи кирилицею та латиною – серед “хрестиків” видатних васалів, в основному неписьменних. З іменем королеви Ганни зв'язана передача написаної кирилицею т. зв. Реймської Євангелії, що походить, треба гадати, з Києва; на цю євангелію присягали всі французькі королі під час королі під час коронування. Так Ганна Ярославівна, а можливо й інші королеви українського походження, приносили з собою не тільки коштовні посаги з багатих країн, а також несли у Європу високу християнську мораль та вищу, ніж в Європі тих часів, культуру.