29

Міністерство освіти і науки України

Національний технічний університет

«Харківський політехнічний інститут»

Кафедра етики, естетики та історії культури

Реферат

Дисципліна: «Історія української культури» Тема: «Зовнішня політика Русі»

Виконала:

Студентка групи БФ-23а

Василенко Вікторія

2013

РЕФЕРАТ

Реферат має 29 сторінок, 7 джерел.

ЗМІСТ

ВСТУП 4

1. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ НА ЗОРІ

ЗАРОДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОСТІ. 7

1.1.Князь Кий. 7

1.2. Аскольд і Дір. 7

2. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КИЇВСЬКОЇ РУСІ ПІД ЧАС ЇЇ

СТАНОВЛЕННЯ. 9

2.1. Князювання Олега (882–912 рр.). 9

2.2. Ігор І Рюрикович (912–945 рр.). 10

2.3. Княгиня Ольга (945–964 рр.). 11

2.4. Святослав І Хоробрий (964–972 рр.). 13

2.5. Ярополк (972–978 рр.). 14

3. ЗОВНІШНІ ЗВ'ЯЗКИ УКРАЇНИ-РУСІ У ДОБУ ЇЇ РОЗКВІТУ. 15

3.1. Володимир I Великий (972-1015рр.). 15

3.2. Ярослав І Мудрий (1016-1018рр.), (1019-1054рр.). 18

4. РОЗПАД КИЇВСЬКОЇ РУСІ. 23

4.1. Всеволод (1078-1093 рр.). 23

4.2. Володимир Мономах (1113-1125рр.). 24

4.3.  Мстислав-Федір –Гаральд. 25

ВИСНОВОК 27

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 29

ВСТУП

Київська Русь – ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Протягом IX-XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії – бояри. У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях ("снемах"). Цю форму правління історики називають "колективним сюзеренітетом". Отже, розвиток державності Київської Русі відбувався у двох напрямах: від системи управління, що випливала з військової організації, – до цивільних форм правління та від посилення централізму – до децентралізації. Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення). Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символом державної стабільності. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну – церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої ("отроки", "діти боярські", "пасинки") дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші – частину військової здобичі або плату. Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов'янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя. Володіючи правом "вето", боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями. Віче – це народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державні справи. Цей орган влади логічно продовжує слов'янську традицію племінних зборів. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися. В літописах перші згадки про них датуються 1016 р. (Новгород), 1068 р. (Київ), 1097 р. (Володимир-Волинський). Право скликати віче мали князь, митрополит або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансовими та земельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Механізм прийняття рішень був гранично простим – голосування не проводилося, а підтримка або ж заперечення висловлювалися гучним криком. Володіючи правом затвердження важливих державних рішень, віче все ж мало обмежену самостійність і рідко виступало із законодавчими ініціативами. Князь, боярська рада, віче– це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління – монархічної, аристократичної та демократичної. Домінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Механізм політичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динаміки суспільному розвитку. Проте на відміну від князя боярська рада і віче не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями.

1. Міжнародні відносини київської русі на зорі зародження державності.

1.1. Князь Кий.

Літописи зберегли легенду про перших князів, основоположників Києва, а також і міжнародних зносин Київської держави: Кия, Щека, Хорива. Останнім часом з'являються гіпотези, які в цій легенді бачать зерно дійсності. Так, Д. Ліхачов комбінує показання никонівського літописця, що користувався старими літописними списками. Там пишеться, що Кий з великим військом ходив на Царгород і мав велику шану від Цісаря; крім того переможно воював з волзькими та камськими болгарами й заснував місто Києвець над Дунаєм. Б. Рибаков робить спробу датувати його князювання: він був сучасником Юстиніана, себто жив у VI ст. Літопис зазначає дату хозарського нападу – “по смерті Кия” – що підтверджує гіпотезу Рибакова – VI –VII ст. Припускали реальність існування Кия й О.Шахматов та О.Пресняков.

1.2. Аскольд і Дір.

Варязькі воїни, надали східно-слов’янам військову підтримку, звільнили від данини кочівникам і стали князювати в Києві. На думку українського історика Котляра саме під час їхнього правління у Східній Європі виникла перша словянська держава – Київське князівство. За їхніх часів зросла могутність Київської держави, розширилися її кордони: владу Києва визнавали племена древлян, частина сіверян і дреговичів. Аскольд:

1)підпорядкував окрім полян, деревлян, дреговичів, частину северян;

2)здійснив кілька вдалих військових походів на Візантію,яка змушена сплачувати Києву данину;

3) разом з оточенням прийняв християнство;

4) звільнив полян від уплати данини хозарам.

2. Зовнішня політика київської русі під час її становлення.

2.1. Князювання Олега (882–912 рр.).

“Повість минулих літ”, яку складалося в ХІІ ст., оповідає, що перед своєю смертю Рюрик передав правління родичеві Олегові і доручив йому сина Ігоря, який був ще малий. Року 882-го Олег із великим військом, в якому були варяги, чудь, весь, меря, словени і кривичі, пішов на південь, здобув Смоленськ, Любеч, Київ, підступно забив Аскольда та Діра і став правити Києвом. Олег виявив себе як талановитий правитель. Він приборкав сусідів і примусив Їх платити данину, забезпечуючи державу коштами. Олег – пише літопис – обладав полянами, сіверянами, деревлянами, радимичами, а з уличами і тиверцями вів війну. Підкорення сіверян та радимичів, що платили данину хозарам, викликало з ними війну, в якій – писав Аль Масуді – Олег сплюндрував береги Каспійського моря. У 907-му році Олег з великим військом, в якому були підвладні йому племена та білі хорвати, пішов на Царгород. Греки не встигли підготуватися до оборони, і Олег спалив околиці Царгороду. Наслідком того походу був дуже вигідний для Русі договір. У “Повісті минулих літ” записано два договори: один – 907-го, другий – 911-го року. Ці договори являють собою єдність і викликані тим самим походом; їх штучно розділив літописець на дві частини. В договорах нема повторень, і вони доповнюють один одного. Договори надавали великих прав Олеговій дружині та купцям з Русі, які мали одержувати від греків утримання на 6 місяців перебування в Царгороді; на подорож додому греки мали забезпечувати їх вітрилами, всім обладнанням, потрібним для човнів, а також харчами. За Руссю визнавалось право безмитної торгівлі. В договорах вирішено низку міжнародних справ: що робити, якщо затоне корабель деякої із договірних сторін, якщо вб'ють деякого підданого, втече раб тощо. Візантія сплачувала Русі значну контрибуцію. Але були й обмеження в правах людей, що приїжджали з Русі: вони мали мешкати не в самому Царгороді, а в передмісті св. Мами, входити до міста могли групами не більше 50 осіб і без зброї, в супроводі грека. Договір 907-911 рр. – найцінніше джерело нашої історії. Україна-Русь виступає в ньому як держава, що не поступається своєю культурою перед Візантією, що має політичну організацію, уставлене право (згадується “закон язика нашего” “закон руский”).