Узагальнення

Тема 3.Генеза української культури.Культура Київської Русі.

Питання теми:

1. Історичні передумови виникнення української культури. Культура в дохристиянській Русі.

2. Прийняття християнства і його вплив на культуру Київської Русі.

Основні терміни теми: агіографія, Біблія, берестяні грамоти, генезис, глаголиця, графіті, епос, етнос, іконопис, кіммерійці, Київська Русь, літописання, мозаїка, Оранта, сармати, скіфи, скоморох, трипільська культура, фреска, храмова архітектура, язичництво.

1.Одні дослідники вважають, що розвиток української культури почався в середньовічну епоху, а до того культуротворчий процес не раз руйнувався внаслідок активних міграційних процесів та нападів завойовників. Інші твердять, що витоки культури треба шукати з епохи бронзи (ІІ тис. до н.е.).

  В тлумаченні причин походження слов’янського народу існують дві протилежні теорії: міграційна і автохтонна. Перша з них побудована на визнанні руху, як керівної засади етногенетичного процесу Згідно з даною теорією, слов’янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною слов’ян. Потім вони рушили на південь у віслянський басейн, а пізніше - на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслідок цього слов’яни поділилися на західних і південно-східних.

Друга теорія - автохтонізму стверджує, що слов’яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. Змінювались культури, але етнос залишався той самий. Отже, слов’яни - це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною було межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров’я. Підтвердженням другої теорії є трипільська культура.

У визначенні українців як частини загальнослов’янського штибу визначну роль відіграв український археолог В.В.Хвойко, який у своєму дослідженні «Поля погребений в среднем Поднепровье» виступив з твердженням про етнічну тотожність слов’ян Київської Русі та неолітичної людності середнього Наддніпров’я, зокрема носіїв трипільської культури (V-III тис. до н.е.). Назва цієї культури походить від села Трипілля біля Києва, де Хвойко провів свої знамениті розкопки. Розвиток цієї культури тривав понад 2 тисячі років і охоплював не лише новокам’яну, але й бронзову та залізну епохи. Характерні особливості трипільської культури такі:

По-перше, трипільці вели господарство колективно, основним джерелом їх існування було хліборобство і скотарство. Не цурались вони мисливства й рибальства.

По-друге, поселення зводилось на відкритих місцях, без оборонних споруд. Вони мали форму кола, середина залишалась порожньою й використовувалась як загін для худоби. Хати будувались каркасні, до 140 м.кв. площею. Стіни розписувались яскравим орнаментом. Житло було поділене на окремі кімнати, які призначались для різних членів родини. У хаті могли проживати до 20 осіб, а поселення налічувало понад 500 чоловік.

По-третє, трипільці жили великими родами, які очолювались жінками. Дослідження засвідчують, що суспільним устроєм у них був матріархат.

По-четверте, поряд з високою культурою землеробства і скотарства у трипільців на той час існував інтерес до мистецтва. Значного поширення набуло виготовлення керамічних виробів побутового призначення, зокрема, горшків, мисок , глечиків, декоративної кераміки для прикраси житла. Ці вироби мали яскравий декоративний розпис і привабливий естетичний вигляд. Їхній художній рівень на той час був дуже високий.

По-п’яте, трипільці мали досить розвинуті релігійні вірування та поховальні обряди. В їхніх житлах знайдено жертовники, що мають форму рівнокінечного хреста. Цей хрест розмальовувався вохрою і був прикрашений концентричними колами. Він знаходився на підвищенні, а біля нього розташовувались антропоморфні фігурки. Хрестовидні підвищення слугували місцями жертвоприношень Богам, яким поклонялись трипільці.

Трипільська культура мала широку географію. Племена слов’ян заселяли на той час Придніпров’я, особливо густо був заселений правий берег Дніпра, а також Придністров’я. Вторгнення войовничих кочових племен зі Сходу знищило трипільську цивілізацію, дещо загальмувало розвиток її культури. Окремі елементи культури, а іноді й цілі її пласти, були успадковані іншими народами, що проживали в Україні. Вони були збережені, переосмислені й розвинуті в культурі цих народів.

Трипільська культура цікава не лише своєю географією, а й тим, що в ній виражено розквіт, вершину первісного землеробського мистецтва, багатого космогонічним та міфологічним змістом.

Приблизно в III тис. до н.е. на всій Україні, де розгорталася трипільська культура , з’явилися нові поселенці, які підкорили трипільців. Вони вміли обробляти мідь, згодом до неї почали додавати олово і одержували бронзу. Мистецтво епохи бронзи представлене численними золотими виробами у формі діадем, стилізованих хижаків, де помітний вплив трипільського мистецтва.

На кінець бронзового віку на Україні припадає поява у Північному Причорномор’ї кіммерійців. Культура кіммерійців охоплює період з 1500 по 700 рр. до н.е., її слід вважати продовженням трипільської . Слід зазначити, що в період кіммерійської культури на Україні у вжиток входить залізо, яке витісняє дорожчу бронзу. Постають численні городища, окопані ровами й обнесені валами.

Наступним етапом формування культури східнослов’янських племен була скіфська культура (VI-II ст. до н.е.) . З численних іранських племен найбільше культурних пам’яток залишили в Україні скіфи. У південній Право- і Лівобережній Україні залишилася велика культурно-мистецька спадщина скіфської доби, знайдені величезні кургани, де хоронили скіфських царів. Скіфське мистецтво збагатило слов’янську культуру, зокрема житлове будівництво. Відомий дослідник української культури М.Семчишин слушно вважає, що скіфське мистецтво було одним з джерел слов’янської культури. Тут слід згадати і скіфську кераміку, прикрашену заглибленим геометричним узором, і скіфське декоративне мистецтво, основою якого є зображення тварин. Художній вигляд мають скіфські кам’яні статуї із зображенням воїнів. Від скіфів, на думку О.Пріцака, українці успадкували деякі елементи одягу (білу сорочку, чоботи, гостроверху козацьку шапку), окремі деталі озброєння (сагайдак, пернач), запозичили окремі слова (собака, топір та ін.).

Скіфські племена, як пише М.Брайчевський, становили особливу етнічну групу, споріднену з іранцями, фракійцями, балтами, слов’янами, але не тотожну з цими етносами. Стародавній історик Геродот (VI ст. до н.е.) описав соціальну диференціацію скіфського суспільства. На його думку, воно поділялось на три суспільні групи: царських скіфів, скіфів - воїнів, що заселяли причорноморські степи і займалися скотарством, та скіфів-землеробів, які жили в основному у лісостеповій зоні Подніпров’я. Усе це засвідчує, що в Скіфії мало місце соціальне й майнове розшарування суспільства.

Оригінальна пам’ятка скіфської культури - зображення Бога Папая, що знайдене на Лисій горі в Дніпропетровській області. Існує точка зору, що культура скіфського періоду має міфологічний характер. При цьому деякі вчені спираються на міф про походження скіфів, що записаний Геродотом.

Для вираження міфологічної картини світу необхідні символічні знаки й образи, яких у скіфів не було. Вони запозичують символіку в культурі інших народів, але осмислюють її по-своєму. Це приводить до виникнення так званого звіриного (анімалістичного) стилю у скіфському мистецтві. Згодом цей стиль стає надбанням не лише української, але й європейської культури.

Скіфи мали свій пантеон Богів. За даними Геродота, особливою пошаною у них користувались сім головних Богів. Перше місце посідала Табіті - богиня вогню і стихії. Вона вважалася найбільш священною у всіх стародавніх індоіранських народів.

  З початком грецької колонізації Причорномор’я (7 ст. до н.е.) на скіфів усе більшою мірою впливає антична культура. Прямим джерелом античних традицій в українській культурі були грецькі міста-колонії на узбережжях Чорного і Азовського морів: Ольвія - на березі Буго-Дністровського лиману, Тирас - у гирлі Дністра, Пантікапей - на місці сучасної Керчі; в V ст. до н.е. було засновано місто Херсонес біля сучасного Севастополя. Виникнення грецьких колоній істотно вплинуло на економічний та суспільний розвиток скіфських племен. Стародавня Греція стала постійним ринком збуту продуктів скіфського господарства: зерна, худоби, шкіри, тощо. Частина кочівників осіла поблизу міст і стала займатися хліборобством та ремеслом. Розвивається гончарне і ювелірне мистецтво, виготовляються прикраси зі штампованого й кованого золота, виникає складна технологія виготовлення кольорової емалі, чорніння срібла, тощо. Грецька колонізація Причорномор’я сприяла включенню культурної традиції східних слов’ян до еллінського культурного поля. Пам’ятки мистецтва грецьких колоній дійшли до нас у формі скульптур, настінних розписів, ювелірних виробів, надгробних рельєфів, мармурових різьблених саркофагів та ін.

У скіфському суспільстві утверджується рабовласництво, розвивається державність, виникає скіфське царство, територія якого простяглась від Дунаю до Дону.

Значний вплив на розвиток скіфської держави мали античні традиції Риму. Ці впливи, зокрема, помітні в I-II ст.н.е., коли кордони Римської імперії наблизились до українських територій

Між двома країнами зав’язуються торгівельні та культурні зв’язки. Це підтверджується археологічними знахідками скарбу римських монет в м. Києві, а також скляного посуду та емалі римського походження. Загалом, в історію скіфи ввійшли як вправні вершники, що мали досить могутню «варварську» державу і велику армію. Їхні стосунки з сусідами не завжди були дружніми. Могутність скіфської держави підірвали перси. Довершив розгром цієї імперії перський цар Антей та македонський цар Філіп - батько Олександра Македонського. Остаточно скіфська держава була знищена готами. Після цього скіфи розчинилися серед інших племен і були асимільовані ними.

На початку III ст.н.е. Південну Україну захопили германські племена готів, підкоривши собі як тубільців, так і сарматсько-скіфське населення. Готи засвоїли скіфсько-сарматську і грецьку культури, прийняли християнство.

У IV ст. починається велика міграція народів зі Сходу. Через Україну проходять тюркські племена, які розгромили Готську державу у 375р. Східні слов’яни , що жили на території сучасної України, починаючи з IV ст., об’єдналися в державну формацію антів. Антів відрізняють від склавинів (південно-західних слов’ян). М.Семчишин і багато інших вчених вважають, що анти були безпосередніми предками праукраїнців. Уперше на історичній арені анти з’явилися в період наступу тюрксько-монгольських племен на Європу. Розгромивши готів (375р.), анти заволоділи Україною і розселилися по всій її етнографічній території в нинішніх кордонах. Анти займалися хліборобством. Вони жили окремими родами, які утворювали «город» для спільного обробітку землі і боротьби з ворогами. Згодом навколо города виростали «остроги», як торгові центри, в яких поселялися купці та ремісники. Осідали в цих місцях і багаті люди. Етнографічній науці відомо більше двох тисяч таких поселень.

Культуру цієї доби характеризують знахідки в могильниках біля с.Зарубинці, а потім біля с.Черняхів на Київщині. Так звану зарубинецьку і черняхівську культури характеризує керамічне мистецтво, яке має певні особливості. Кераміка зарубинецької культури вироблялася в основному вручну і мала чорний колір, а кераміка черняхівської культури вироблялася з допомогою гончарного кругу і мала сірий колір.

Найбільш цінними виявились знахідки біля с.Черняхів, де було розкопано 250 поховань. У розкопаних могильниках була знайдена кераміка, глечики, миски, кістяні гребінці, намиста та ін. Розкопки археологами сотень селищ і городищ засвідчують, що Правобережна Україна від Києва до Карпат була густо заселена проукраїнськими племенами, що мали високий рівень культури, яка носила самобутній характер і стала основою формування культури Київської Русі.

Держава антів проіснувала три сторіччя - від кінця IV до початку VII ст. Анти, що частково переходять на службу Візантії, як самостійний народ зникають з історичної арени під аварськими ударами, а слов’янські племена перегруповуються, зміщуючись з іншими слов’янськими і неслов’янськими народами. Поступово серед східних слов’ян формуються племені союзи. Автор «Повісті временних літ» називає такі племена, від яких походять українці: поляни жили на правому березі Дніпра, біля Києва, сіверяни - над Десною, древляни - між Тетеревом і Прип’яттю, бужани - вздовж Бугу, уличі - над Дністром і Бугом, тиверці - між Бугом і Прутом, білі хорвати - на Прикарпатті. Серед цих українських племен провідне значення набувають поляни з центром у Києві, на яких у VII ст. вперше поширюється назва «Русь».

В IX-X ст. у Східній Європі сформувалася ранньофеодальна держава - Київська Русь. Політичне об’єднання східнослов’янських і деяких неслов’янських племен сприяло їх етнічній консолідації, формуванню єдиної древньоруської народності, її культури. Вже у IX ст. Русь називали за її межами «Гардарікою», тобто «країною міст», адже у цей час виникають міста як центри торгівлі і ремесла.

При розкопках стародавніх міст Києва, Чернігова, Галича і т.д. археологи знаходять велику кількість знарядь праці, прикрас із кольорових металів і скла, які відносяться до цієї епохи. Великих масштабів досягло видобування залізної руди, що дало змогу руським ковалям виготовляти якісні вироби із заліза.

Щодо релігійних вірувань східних слов’ян, слід зазначити, що значного розповсюдження набула язичницька релігія - політеїзм (багатобожжя). Спочатку слов’яни приносили жертви «злим» і «добрим» духам (упирям, берегиням). Пізніше поклонялися Перуну - богу блискавки, Дажбогу - богу сонця, богу неба Сварога та його сину - богу вогню Сварожичу. У літописі Нестора від 980р. зазначається, що Володимир Великий звів пантеон язичницьких Богів. Однак, на початку XX ст. з’явилась версія, згідно з якою Володимир не лаштував пантеону слов’янських Богів, а встановив культ єдиного верховного Бога Перуна, виявивши тим самим прагнення до монотеїстичної релігії. Деякі документальні свідчення дають підставу вважати , що у 980р. в Києві, а потім у Новгороді та інших великих містах Стародавньої Русі було поставлено дерев’яні скульптури Перуна. Пантеон же, ймовірно, народився в уяві християнських книжників кінця XI і початку XII століття, які вважали, що язичництво мало політеїстичний характер і цим воно відрізняється від християнства.

На Русі ще до запровадження християнства як державної релігії зароджується писемність, складаються моральні та правові норми, розвиваються архітектура, скульптура (особливо дерев’яна), спостерігаються зародки театралізованих вистав, тощо.

Першими значними пам’ятками давньоруської писемності вважають угоди Русі з Візантією - 911, 945, 971 років, написані двома мовами - грецькою і руською. Свідченням загального поширення писемності у Київській Русі є знахідки берестяних грамот, зокрема у Звенигороді (Львівська область). У більшості з них йдеться про господарські питання, а також сімейні відносини.

Величезною скарбницею духовної культури Київської Русі була усна народна творчість: перекази, билини, пісні, легенди, байки, казки, тощо.

Ще в дохристиянський час склалися перекази, які пізніше були включені в «Повість временних літ» про Кия. Щека. Хорива і сестру їх Либідь, про помсту княгині Ольги древлянам за вбивство її чоловіка - князя Ігоря і т.д.

Народні традиції жили також в мистецтві дохристиянської Русі. Русичі були майстрами дерев’яної архітектури й скульптури. Так, на початку X ст. у Новгороді був споруджений Софіївський собор з 9 високими та 4 меншими зрубами. У «Повісті временних літ» згадується про існування у 945р. в Києві кам’яного князівського палацу Святослава.

Виняткової витонченості досягли ювеліри Київської Русі у VI-IX ст. Мистецьким шедевром IX- поч. X ст. є турові роги-ритони з Чорної Могили, що під Черніговом (ритонами називався стародавній посуд для вина у вигляді рогів з невеликими отворами). На них зображені у техніці карбування фантастичні звірі з крилами, орли, вовк, півень, битва двох драконів і т.д.

Розвивалося музичне мистецтво. Були різноманітні музичні інструменти - гудки, свірелі, гусла, флейти і т.д. Виконавцями танців, пісень були скоморохи. Чимало досягнень культури дохристиянської Русі були пізніше запозичені християнством: рукоділля, витвори декоративного мистецтва, елементи дерев’яної архітектури і т.д. Навіть деякі обряди, свята з язичницької релігії перейшли до Християнства (Івана Купала - Іоанн Хреститель, Перун - Ілля Пророк і т.д.).

Досягнення східнослов’янських народів у господарській діяльності, багата і різнопланова народна творчість, мораль, героїчна боротьба за незалежність з кочівниками, поступове об’єднання в єдину державу - Київську Русь сприяли розвитку своєрідної, неповторної матеріальної і духовної культури.

2.З посиленням соціальної та майнової диференціації в середовищі населення Київської Русі язичницька релігія перестає виконувати об’єднуючу функцію між різними соціальними угрупуваннями. Тому постало питання про заміну язичництва християнською релігією, пройнятою ідеями монотеїзму, ієрархії святих, посмертної винагороди. Вона була запозичена з Візантії та офіційно запроваджена князем Володимиром у 988р. Перший київський князь, який прийняв цю релігію, був Аскольд. Відбулося це в 60-х р. IX ст. Пізніше християнство впроваджувала Ольга. Навернення народу в цю релігію продовжувалося аж до 14 ст. Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань стародавніх слов’ян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими та пануючими, то християнство плекало надію на порятунок, породжувало почуття захоплення навколишнім світом. Слід зазначити й те, що християнство не знищило язичництва. Відбулося пристосування християнства до народної релігії. Воно увібрало в себе поганські звичаї, свята, обряди.

Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, створенню визначних пам’яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам’яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв’язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Поєднавшись з Візантією, князь Володимир ввів Русь до числа найрозвинутіших країн світу. Разом з християнством на східнослов’янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ «чудотворних» ікон, культ святих.

Незважаючи на величезний вплив Візантії на Київську Русь, слід підкреслити, що культура Русі все ж становила певну самостійність.

Християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. Осередками освіти, бібліотеками, центрами творення мистецьких цінностей на Русі були храми й монастирі. Одним з найвідоміших центрів культурного життя був Софійський собор у Києві (сер.XI ст.). Саме тут митрополит Іларіон написав « Слово про закон і благодать». Він наголошує на тому, що християнська віра нероздільна з єдинодержавством. Прославляє Володимира Святославовича, виступає проти «візантізації» київської церкви. Він першим на Русі обґрунтовує ідею княжої влади, яка дана від Бога, відстоює принцип прямого престолонаслідування. Як церковний діяч, митрополит Іларіон був першим митрополитом Київської Русі, введеним у сан без згоди візантійського патріарха. Обрання його було приурочене до завершення будівництва Софійського собору й знаменувала проголошення незалежності Київської церкви від Константинопольської.

При Софійському соборі розроблено основи першого збірника законів, який зберігся до цього часу - «Руська правда».

У сфері освіти роль Софії також велика. Книги, які виходили з її стін, ставали основою для створення бібліотек, зокрема й бібліотеки Печерського монастиря, який з XI ст. став найбільшим осередком культурного життя Київської Русі.

Із запровадженням християнства літературною мовою на Русі стала церковнослов’янська мова, створена приблизно за сто років до прийняття християнства болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. Розвивалася перекладна література, до якої входили Богослужбові книги, та оригінальна, в якій висвітлювалися важливі історичні та політичні проблеми. Підраховано, що в десяти тисячах церквах і монастирях, які були збудовані на Русі з кінця Х до початку XIII ст., знаходилося близько 85 тисяч перекладних та оригінальних книг. Крім книгописців, палітурників над її створенням працювали перекладачі, художники, майстри пергаменту, ювеліри. За свідченням візантійських хронік, за одну книгу можна було купити в той час великий будинок , або 12 га землі.

Літописи свідчать, що у X-XIII ст. на Русі вже були люди, яких можна назвати книголюбами. Це князі Ярослав Мудрий, його син Святослав, волинський князь Володимир Василькович, чернець Григорій. Ярослав Мудрий заснував першу бібліотеку при Софії. Одночасно з бібліотекою виникли й архіви. Вважається, що найдавнішим сховищем рукописних документів була церква Святого Іллі у Києві.

Однією з найбільш давніх літописних і літературних пам’яток є “Велесова книга”. Окрім історичних подій, які досить легко накладаються на історичну канву, уній закладено цілу низку моральних нормі правил наших пращурів. Заклик до єднання – постійна теза, яка звучить у слов’янських пам’ятках. У Київській Русі досить швидко виник свій жанр літератури - літописання. Літописи - це не лише історичні, але й видатні літературні твори, сказання, билини, легенди. Найвидатнішим історичним твором Київської Русі і найвидатнішим літописом є «Повість временних літ», написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113р. У «Повісті...» вперше зроблено спробу визначити місце Київської Русі в загальноісторичному процесі, пов’язати її історію зі світовою.

Історична заслуга літописця Нестора полягає в тому, що він створив другу, після Іларіона, концепцію осмислення древньоруської історії та поставив питання про включення історії Русі у всесвітню історію. В центрі політичної історії епохи Нестора актуальним залишилося питання про незалежність Русі від Візантії, її культурну самобутність.

Цінною пам’яткою староукраїнського письменства є «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям», написане на початку XII ст. У «Повчанні...» автор від імені князя Ярослава Мудрого звертається з посланням до його синів, закликає їх жити у злагоді та любові, не переступати кордонів, також автор говорить про обов’язки щодо ближнього: наказує допомагати бідним, брати в опіку вдовиць та сиріт. У «Повчанні...» простежується світський варіант християнської моралі.

  Своєрідною перлиною давньоруської літератури є «Слово о полку Ігоровім», створене невідомим автором близько 1187р. За своїм художнім рівнем цей твір не має аналогів у візантійській та європейській літературах. «Слово...» присвячене невдалому походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців у 1185р. Автор звертається до нащадків Ярослава Мудрого і закликає їх помиритися між собою.

Розвиток культури на Русі вимагає створення певної системи освіти. Після офіційного запровадження християнства на Русі, князь Володимир розпорядився збудувати на Старокиївській горі, поряд з Десятинною церквою, школу для дітей знаті. Школи відкрилися і в Чернігові, Луцьку, Овручі та ін. Навчання велося церковнослов’янською мовою. У школах вивчали письмо, читання, арифметику і іноземні мови, риторику, навчали співу, давали деякі відомості про поетику, а також з географії, історії.

Головними науками, що мали поширення на той час, були богослов’я, філософія, історія. Як правові джерела, у той час широко використовувались «Статут Володимира Мономаха» та збірка норм давньоруського права «Руська правда».

Певної популярності набули й медичні знання, особливо в Печерському монастирі, де медициною займались Дем’ян Пресвітер і Агапіт Лічець.

Запровадження християнства на Русі справило мало великий вплив на розвиток кам’яної архітектури. Зводяться Десятинна церква, Софійський собор, церкви Кирилівська, Спаса на Берестові, монастирі Видубицький та Лаврський у Києві, Спасо-Преображенський, Борисоглібський собори та церква П’ятниці на торгу в Чернігові. Ще одним відомим храмом Київської Русі є Михайлівська церква Видубицького монастиря. Її було закладено в 1070 р. на березі Дніпра. Головною спорудою ансамблю Києво-Печерського монастиря був Успенський собор. Його було зведено в 1073-1075р.р., а зруйновано під час другої світової війни. У наш час його відновлено. На Володимирській гірці у 1108-1113 р.р. було зведено Михайлівський собор (зруйновано у 1934-1935р.р. для будівництва урядового центру, який теж відновлений у наш час. На першому місці - Софійський собор. За розмірами собор перевищував візантійські храми. На стінах собору було багато фресок зі сценами мирського життя: полювання на диких звірів, народні ігри, гуляння і т.д.

  За християнською легендою, першим іконописцем вважають євангеліста Луку. Відомості про ікони містять давньоруські літописні джерела Х ст. Творів давньоруського іконопису збереглося дуже мало. Найвідомішою іконописною майстернею XI-XII ст. була Печерська, де працював Алімпій зі своїми учнями. В кінці XI ст. склалася київська іконописна школа. З нею пов’язані такі шедеври іконопису, як «Ярославська Оранта» (XII ст.), «Устюзьке Благовіщення» (XII ст.), які зберігаються у Третьяковській галереї, ікона «Борис і Гліб» (XIII ст.), що експонується у Київському музеї російського мистецтва. З іменем Алімпія окремі дослідники пов’язують ікону «Печерської Богородиці».

Унікальною пам’яткою скульптури є саркофаг Ярослава Мудрого (Х-ХІ ст., зберігається у Київському Софійському соборі) з білого мармуру, вкритий чудовим рослинним орнаментом з християнською символікою. Центральний мотив саркофагу – це три хрести із різноманітною символікою, що втілюють образ Св.Трійці, основного об’єкта новоприйнятого християнства. Численні скульптурні мармурові елементи прикрашали Десятинну церкву - одну із величних храмів княжої України - Руси. Значну кількість рельєфних орнаментальних прикрас має собор Софії Київської .

До нашого часу збереглися фрагменти кам’яних скульптур, якими прикрашались фасади Борисоглібського собору в Чернігові (1120-1123). Йдеться про шість досконалих кам’яних капітелей, знайдених під час розкопок в оточенні собору. Найбільш відомою є капітель із зображенням дракона й орла.

У Київській Русі високого рівня у ХІ-ХІІІ ст. сягнуло ювелірне мистецтво, мистецтво виготовлення зброї, пісенне мистецтво, дзвонова музика.

Київська Русь, засвоївши кращі досягнення народів східних слов’ян, протягом ІХ-ХІІ с. відбудувала самобутню і високу культуру, яка посіла визначне місце серед культур країн Європи та Азії.

Узагальнення

Витоки української культури становлять неповторний комплекс багатьох расово-етнічних, мовних, природних та геополітичних чинників. Суттєвий вплив на матеріальну і духовну культуру дохристиянської доби на території сучасної України завдали скіфи, трипільська культура та культура античних Греції та Риму.

Феномен надзвичайного злету культури Давньоруської держави вчені пояснюють тісними зв΄язками з Візантією, країнами Європи. Їх вплив на культурний поступ Русі був справді значним, але не вирішальним. У давньоруській культурі немає галузі, розвиток якої не спирався би на багатовікові, іноді тисячолітні місцеві традиції, збагачені впливами сусідніх народів.

Виходу давньоруської культури на світовій рівень сприяло інтенсивне поширення християнства на київських землях. Воно виступило в ролі своєрідного каталізатора, який супроводжував засвоєння світових ідейних надбань у культурі Київської Русі. Поширення християнства забезпечило розвиток писемності, сприяло появі визначних літературних пам΄яток та мистецьких цінностей.

Література для самоосвіти: 2, 3, 5, 6, 9.

Питання для самоконтролю:

ТЕМА 4“Формування етнокультурного простору

українського життя в XVI-XVII ст”

Питання теми:

1.Ренесанс як великий культурний поворот у системі цінностей європейців та його відбиток в історії української культури.

2.Культурно-освітні осередки в Україні та їх роль в розвитку ренесансно-гуманістиного світогляду. 3.Вплив ідей Відродження та Реформації на розвиток української літератури і мистецтва.

Основні терміни теми: антропоцентризм, апостол, братства, гуманізм, квадривіум, книжники, культурно-освітній центр, неоплатонізм, Острозька біблія, північний ренесанс, платонізм, полемічна література, Ренесанс, Реформація, тривіум.

1. Епоха Відродження – один з найбільш яскравих періодів в історії розвитку європейської культури. Сам термін «Відродження» вперше був застосований Дж.Вазарі – архітектором, митцем та істориком мистецтва XV ст. Відродження – це дуже точне визначення епохи, коли перед людиною виникали зовсім нові горизонти, коли світ немов би став у декілька разів широким. На протязі трьох століть, з ХІІІ по ХVI, Європа була величезною кузнею, де виковувалися нові форми життя і нові людські характери. Минало середньовіччя, минав феодальний світ, змінювались суспільні відносини, виникав новий світський світогляд.

Головними відкриттями культури відродження стали світ і людина:

світ як сфера застосування людського розуму і волі;

людина яка відбулась й стала самодостатньою.

Виникнення Відродження пов'язане з руйнуванням феодальних і зародженням ранньокапіталістичнх відношень (період початкового накопичення). У цей час отримала розвиток нова буржуазна ідеологія, виник новий світогляд – гуманізм.

Найбільш потужно і раніше ніж в інших європейських країнах Відродження проявилось в Італії. Саме вона, міста якої процвітали і перетворились в могутні окремі держави, опинилась як би на вістрі історичного прогресу. Світ, який народжувався, потребував не тільки інших форм політичного життя і виробництва, але й духовного оновлення. Італія знаходить цю новизну на своєму власному ґрунті: в пам'ятниках великої культури – в стародавніх рукописах, в руїнах храмів, в римському скульптурному портреті. Однак, навіть тут, Ренесанс не зводиться до буквального відродження античності.

Діяв куди більш глибинний процес, пов'язаний зі звільненням усіх форм феодальної залежності, що змушує особу розглядати себе як істоту самодостатню, здатну до самовизначення. Тому одним із структуроутворюючих принципів стає антропоцентризм, який розуміється як одна із головних її цінностей.

Саме в межах культури Відродження відбулось всеохоплююче відкриття людини. Цей процес був тісно пов'язаний із формуванням міської культури, розквітом ремесла, з переходом від натурального господарства до інтенсивних риночних відносин. Саме міська культура створює і нових людей.

Представники гуманізму італійського Відродження піддали критиці всю систему феодального світогляду. Вони відкинули церковні догми, виступили проти контролю церкви над діяльністю людини, заперечували церковну проповідь аскетизму, стверджували право людини на земне щастя. Саме в цей час було висунуто гасло: «Я людина і ніщо людське мені не стороннє!» Ідеальна людина розумілась гуманістами як творчо активна і душевно спокійна, мудра і велична особистість.

Безумовно, всі аспекти життя Європи доби Відродження знаходились під впливом християнських традицій. І все ж в епоху Ренесансу людство перестало опиратися тільки на небо. Воно наважилось задіяти свої власні сили, а в якості світоглядного фундаменту виступала античність. Проте ні до якої реставрації античності рух гуманістів не призвів. Вони створили культуру докорінно відмінну від античної і водночас немислиму поза своєю спрямованістю до античності. Світосприйняття гуманістів послідовно антроцентричне. У античних мислителів цей антропоцентризм непослідовний, істотно обмежений космоцентризмом. А космоцентризм ґрунтується на уявленні про периферійність індивідуальності, розчиненість індивіда у космічному цілому.

Найбільш привабливими філософськими вченнями для гуманістів були платонізм і неоплатонізм. Але їх античний зміст був переосмислений і очищений від середньовічного догматичного впливу. Не випадково вони цікавились неоплатонізмом. Античний (власне космологічний) неоплатонізм не міг не привернути увагу гуманістів ідеєю еманації (пояснення походження світу через витікання творчої енергії з божества.

Бог стає ближчим до людини. Він мислиться пантеїстично (Бог сумістився зі світом, він його одухотворяє). Бог ототожнюється з природою, а природа і людина обожнюються. Осягнення людиною світу, наповненого божественною красою, стає одним з головних світоглядних завдань епохи Відродження.

Процес відродження протікав нерівномірно у різних європейських країнах. Не кожна з цих країн пройшла шлях у напрямку формування нових культурних цінностей до кінця. Виділяються три основних типи ренесансних культур: італійське Відродження, північний Ренесанс і часткове відродження в периферійних щодо центру країнах. Однак духовне розкріпачення, дух індивідуалізму, секуляризація духовних цінностей, звернення людини як до центральної фігури буття є необхідними та достатніми ознаками ренесансного типу будь-якої національної культури.

Північне Відродження (у країнах, розташованих на північ від Італії – Нідерландах, Німеччині, Франції) вирізнялося більш стислим, інтенсивним і дещо «згорнутим» протіканням ренесансних процесів, переносом ренесансної проблематики із зовнішніх проявів (у формі пластичних мистецтв, видовищних форм культури), на вирішення внутрішніх питань віри, державності, права.

Вплив античної культури для Північного Відродження був не дуже істотним і сприймався опосередковано. Долі лідерів Північного відродження міцно пов'язані з рухом Реформації.

Епоха відродження викликала глибокі зміни в цих галузях культури. Однак створена на основі ідеології гуманізму культура була елітарною, була надбанням вузького кола освічених громадян і не могла справити дієвого впливу на масову свідомість, щоб сприяти перемозі нового суспільного ладу. Тому що життя переважної більшості людей того часу визначала релігія. Але ренесансний гуманізм багато в чому підготував Реформацію – потужний народний рух, спрямований проти католицької церкви який призвів до виникнення протестантизму.

З ідеологічного погляду Реформація досить послідовно відобразила новий буржуазний час в історії Європи. Відіграла величезну роль у руйнації старого феодально-патріархального укладу в культурі, мисленні, способі життя. Реформація підготувала ранні буржуазні революції, виховавши особливий тип людської особистості, сформулювавши основи буржуазної моралі, філософії, ідеології, громадянського суспільства. Протестантизм виробив свою систему цінностей і етику. Які сприяли формуванню західноєвропейської буржуазії і які й нині визначають свідомість і звичаї мільйонів людей у країнах Західної Європи і Нового світу.

У XV-XVII ст. Україна, незважаючи на своє периферійне положення щодо європейських культурних процесів зазнавала їхнього впливу. Як складова частина центральноєвропейської держави Речі Посполитої, Україна переживала короткий період спочатку ренесансної культури, а потім ренесансно-барокової культури.

В українській культурі цієї доби спостерігаються такі явища і процеси ренесансного походження і характеру: поширюється гуманістичний світогляд – ідеї громадянського служіння, ділової і практичної активності людини, утверджується традиція розуміння людини як особистості, високо цінуються індивідуальні якості людини та її свобода, поширюються ідеї громадянського гуманізму. Нового звучання набувають філологічні студії, з вирішенням поставлених етико-гуманістичних завдань пов'язується риторика, зароджується гуманістична педагогіка, що орієнтувалась на виховання особистості.

Зрозуміло, що ці помітні зрушення у сфері духовного життя України не могли розвинутися до рівня національної ренесансної культури, як це було, наприклад, в Італії чи Німеччині. Мова може йти лише про ренесансні ідеї в українській культурі, про елементи Відродження, про окремі гуманістичні явища і тенденції. Українській гуманізм, порівняно з італійським, мав свою специфіку і був явищем пізнішим – розвивався з кінця ХV і протягом усього ХVІ ст. ренесансний гуманізм був позбавлений сприятливого підґрунтя.

Отже, в Україні Ренесанс не знайшов адекватної його західноєвропейському зразку реалізації. Разом з тим можна відзначити близькість ренесансних ідей в Україні до північноєвропейського напряму гуманізму, який розвивався в тісній єдності з Реформацією. Вплив ідей північного гуманізму в українській культурі ХVІ-ХVІІ ст. був досить відчутним. Це відбилося, передусім, у підвищеному інтересі до релігійної тематики, в прагненні поєднати філософсько-етичні ідеї з ідеями релігійними. В творчості українських мислителів не помітно особливого інтересу до природного світу, українські гуманісти не намагались вивчати тілесну природу людини.

Гуманістичний рух в Україні був пов'язаний також з процесами самоствердження національної свідомості. Загалом, можна говорити про типологічну спорідненість гуманістично-реформаційного руху в Україні з північноєвропейською Реформацією, хоча про механічне запозичення ідей європейської Реформації не йдеться. Відповідно до культурно-історичної ситуації в Україні й до внутрішніх її потреб, українські гуманісти творили власну національну культуру і свій світогляд.

Слід відзначити, що домінантним на українських землях в ХV-ХVІІ ст. був вплив православ'я і православної церкви. Реформаційні та гуманістичні ідеї в Україні розроблялись на ґрунті східнослов’янських форм духовності, греко-руської культури. В результаті гуманістичний світогляд та реформаційна ідеологія розвивалися на Україні як синтез західноєвропейських ідей та таких форм духовності, які були створені давньоруською книжною культурою. Українські книжники, не сприйнявши Реформацію в західноєвропейському варіанті використовували її надбання в першу чергу для відродження східного християнства.В кінці ХVІ- на початку ХVІІ ст. на Україні виникла своєрідна східнослов'янська версія реформаційної та гуманістичної ідеології.

2. Поширенню ренесансної культури в українських землях сприяв насамперед розвиток освіти. Наприкінці XV-XVI ст. помітно зростає прошарок українців, що здобули освіту в кращих західноєвропейських університетах - Краківському, Празькому, Болонському та ін. У списках студентів Краківського університету того часу знайдено понад сто імен вихідців з України. Деякі з них були провідниками загальноєвропейського ренесансу. Зачинателями гуманістичної культури в Україні і визначними гуманістами XV-XVI ст. вважаються Юрій Дрогобич, Павло Русин та Станіслав Оріховський.

Юрій Дрогобич, або Ю.Котермак з Дрогобича (1450-1494), вчився в Краківському та Болонському університетах. Після здобуття ступеня доктора філософії та медицини у Болоньї викладав там у 1478 - 1482 pp. астрономію та математику, а в 1481-1482 pp. займав посаду ректора університету медиків та вільних мистецтв. Повернувшись до Кракова, працював професором медицини і астрономії. Праці його відомі в Італії, Франції, Німеччині, Угорщині.

Павло Русин із Кросна (1470-1517) вчився в Краківському та Грейс-фельдському (Німеччина) університетах. У 1506 р. переїхав до Кракова, де працюючи магістром університету, викладав курс античної літератури. Русин - перший поет-гуманіст в українській літературі, водночас засновник гуманістичної латинської поезії в Польщі.

Станіслав Оріховський (Роксолан; 1513-1566) народився в с. Оріховці поблизу Перемишля. Вчився в Краківському, Віденському, Віттен-бергському, Падуанському, Болонському університетах. Повернувшись на Батьківщину 1543 p., брав активну участь у суспільному житті. Оріховський - найвизначніша постать у східнослов'янській культурі доби Відродження. В Західній Європі його називали "русинським Ціцероном, "сучасним Демосфеном". Його твори з питань історії, філософії були відомі в Італії, Іспанії, Франції, Німеччині. Оріховський належав до еліти європейських гуманістів та діячів Реформації, спілкувався з Мартіном Лютером, дружив із Дюрером, Кранахом, Ульріхом фон Гуттеном, італійським гуманістом П. Рамузіо; великий вплив на нього справила творчість Е. Роттердамського. Оріховського можна віднести до перших полемістів, які виступали проти папства, догматів католицизму. Наприкінці XVI - на початку XVII ст. освіта стає одним з найважливіших засобів у боротьбі проти полонізації і окатоличення, за збереження етнічної цілісності України. Діяльність, що її започаткували і розгорнули в цей час братства на ниві освіти, науки, книгодрукування, дає право віднести їх до громадських організацій нового, ренесансного зразка.

Братства - це всестанові, загальнонаціональні організації, що створю­вались навколо церкви, сприяючи культурно-національному відродженню. Братства - це світські організації, які відстоювали релігійні, політичні, національні, культурні, станові права українців. їм належали великі заслуги у справі збереження української православної традиції, у становленні громадянського суспільства, його етнонаціональній консолідації, у підвищенні рівня освіти та культури.

Об'єднуючи освічених міщан та шляхтичів, братства розуміли необхідність розвитку української науки й літератури і залучали до своїх установ діячів культури з різних частин України. Саме при братствах почали свою діяльність найвизначніші представники української культури кінця XVI - початку XVII ст. Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Транквіліон Ставровецький, Іов Борецький та ін. Усі вони як тогочасні керівники братств є типовими людьми Відродження. Це яскраві, багатогранні індивідуальності, водночас - керівники суспільного руху та культурні діячі широкого діапазону - вчителі, вчені, письменники.

Найстарішим і найвпливовішим було Львівське Успенське братство, розквіт діяльності якого припадає на 80-ті роки XVI ст. Від 1585 р. його покровителем став князь К. Острозький, а згодом - князі Вишенські, Ружинські, Потоцькі, а також заможні купці та ремісники. Організаційне оформлення Львівського Успенського братсва в 1585 р. збіглося із заснуванням школи та викупом друкарні у Івана Федорова з метою забезпечення її навчальними підручниками. Львівська братська школа - це був перший в Україні утримуваний на громадські кошти всестановий навчальний заклад, у якому початкове навчання поєднувалося зі школою вищого типу. Успенське братство підняло свою школу на такий щабель, що в перший період свого існування вона зайняла провідне місце серед українських навчальних закладів. Навчальна програма передбачала викладання предметів класичного тривіуму і квадривіуму, значна увага надавалася вивченню слов'янської граматики, грецької мови та латини. Знання останньої давало учням змогу ознайомлюватися з досягненнями західноєвропейської науки та літератури. Організатори братської школи глибоко замислювалися над педагогічними проблемами і вирішувати їх, на противагу ієзуїтським школам, у демократичному, гуманістичному дусі.

Слідом за Львівською братською школою почали з'являтися навчальні заклади і в інших містах західноукраїнських земель та Правобережжя. Міщани розуміли потребу ґрунтовної освіти, тим більше, що в XVI ст. з-поміж них були вже високоосвічені люди. Луцьке братство також створило школу вищого типу, що стала культурним осередком усієї Волині. За зразками Львівської та Луцької шкіл діяли братські школи в Галичі, Рогатині, Комарному, Перемишлі, Ярославі, Межибожі, Холмі.

Найсприятливіші умови для розвитку української освіти створилися в Києві, оскільки школи тут були під захистом козаків. Київська братська школа, заснована близько 1615-1616 pp., була створена одночасно із організацією Київського Богоявленського братства; це говорить про те, що для фундаторів братсва і школи головним було саме створення школи. Школа перебувала під постійною опікою видатних політичних і культурних діячів України - Петра Сагайдачного, Петра Могили, Івана Борецького (пізніше - митрополита Йова Борецького), Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича та інших просві­тителів, які взяли активну участь у її реформуванні в Києво-Могилянський колегіум (1632 p.), що за своєю навчальною програмою був близьким до західноєвропейських університетів. Київський колегіум у першій половині XVII ст. став центром згуртування найкращих національних сил у науці, літературі, філософії.

Наприкінці XVI ст. польська та українська шляхта, подібно до італійської верхівки, почала широко займатись меценатською діяльністю, створюючи в своїх маєтках центри освіти і мистецтва, збираючи навколо себе інтелектуальну еліту. Найвідомішим зразком таких інституцій була академія в Замості, куди перемістився центр освіти з Кракова. Італійськими архітекторами був здійснений у Замості великий проект міського будівництва - ідеального ренесансного міста з чіткою забудовою, плануванням вулиць, суспільних приміщень, палаців.

Найбільшим і найвпливовігаим в Україні був культурно-освітній центр в місті Острозі, створений у 1576 р. під патронатом Костянтина-Василя Костянтиновича Острозького (1526-1608) - найбільшого магната держави, відомого мецената, нащадка самого Володимира Святославича¹. Центр складався з колегії, або "триязичного ліцею", - слов'яно-греко-латинської академії, що отримав таку назву з 1583 p., друкарні та науково-літературного гуртка.

Острозька школа акумулювала в собі всі течії і напрями тогочасної культури в Україні, орієнтуючись на смаки та запити різних верств суспільства. В основу її діяльності було покладене традиційне для середньо­вічної Європи вивчення "семи вільних наук". Проте новостворений навчальний заклад відрізнявся від західноєвропейських чи польських шкіл такого типу використанням греко-візантійської культурної спадщини та виразним національним спрямуванням.

Велике значення Острога полягає в тому, що тут виховувалась духовна еліта української нації, визрівали ідеї національної незалежності. Фундатором навчального закладу та його першим ректором став Герасим Смотрицький (р.н. невідомий - 1597) - письменник-полеміст, поет. У 1594 р. до Острога приїздить Кирило Лукаріс, знавець давньогрецької мови, латини, що здобував освіту в Падуї та Венеції, слухав лекції Г. Галілея.

Визначними вчителями та книжниками Острога були Клірик Острозький церковний діяч та письменник, Дем'ян Наливайко - публіцист та філософ, Іоан Лятош - доктор філософії і медицини Краківського університету, Андрій Римша - поет і перекладач. Серед вихованців колегії - Йов Борецький, Петро Сагайдачний, Мелетій та Степан Смотрицькі, Йов Княгиницький.

Навчальна програма острозького закладу була подібна до програми Львівської братської школи. Велику увагу тут приділяли вивченню іноземних мов, граматики, діалектики, риторики, арифметики, геометрії, музики, астрономії. Особливо на високому рівні був поставлений хоровий спів. Заклад мав прекрасну бібліотеку, в якій було чимало європейських видань. Серед тих, що збереглись і донині, -"Трагедії" Евріпіда (Базель, 1551), "Промови" Ціцерона (Франкфурт, 1591), латинський словник (Базель, 1562) та багато інших.

Потребам Острозького культурно-освітнього осередку слугувала друкарня, яка за європейською традицією створювалась при школах вищого типу та науково-літературному осередку вчених.

Розвиток друкарської справи в Україні є найкращим підтвердженням благотворного впливу ренесансної культури. Початок книгодрукування безпосередньо в українських землях пов'язаний з Іваном Федоровим.Переїхавши до Львова у 1572 р. і будучи вже досвідченим фахівцем друкарської справи, І. Федоров за допомогою міщан засновав друкарню і протягом 1574 р. видав перші українські "Апостол" і "Азбуку", що мало величезне значення не лише для розвитку інфраструктури української культури, а й для формування національної самосвідомості. Але справжнього розмаху ренесансна особистість І. Федорова набула в Острозі під патронатом К.-В. Острозького - Лоренцо Медичі української культури. Однією з шести книг Івана Федорова, що побачили світ в Острозі, є знаменита Острозька біблія (1581), що стала шедевром друкарського мистецтва XVI ст.

Важко переоцінити роль у становленні книгодрукування в Україні особистості І. Федорова. Після смерті першодрукаря 1583 р. його справу продовжило Львівське Успенське братство. Наступними виданнями братської друкарні були граматика "Адельфотис" (1591) і видана 1596 р. Лаврентієм Зизанієм "Граматика словенська". Ці видання стали основою для знаменитої "Грамматіки Славенськія" Мелетія Смотрицького (1619), що була єдиним підручником з граматики в східнослов'янських землях аж до XVIII ст. Своєю працею М. Смотрицький заклав основи не лише української, а й східно­слов'янської філології як науки.

3.Розвиток літератури в Україні у ХV ст. характеризується становленням полемічного жанру. Поштовхом для цього стала Берестейська унія. Центром православної літератури спочатку був Острог, де під опікою видатного діяча просвіти та культури князя К. Острозького було зібрано найкращі літературні сили. В українській літературі, що знаходилась під впливом європейського гуманізму і візантійського ісихазму, виділилось два напрями. Представники візантійської традиції, такі як Іван Вишенський, Йов Княгицький Йов Почаївський, Ісайя Копинський, орієнтували українське суспільство на візантійську патристику, прославляли християнську громаду з її орієнтацією на аскетизм, загальну рівність, ісихазм. Це віддаляло людину від реального життя, заглиблювало в світ релігійно-містичних почуттів. Представники ренесансного антропоцентризму та християнського гуманізму - Юрій Рогатинець, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Дем'ян Наливайко, Стефан і Ліврентій Зізанії - проповідували активну діяльну особистість, а захоплення вченням Арістотеля сприяло розриву з візанти-иізмом, наближуючи суспільство до європейського ідеалу.

Загалом українські письменники протистояли духовному наступу католицизму на український народ. Полеміка між православними і католиками досягла своєї кульмінації в період підготовки і підписання Брестської Унії 1596 р. Питання літургії в цій полеміці були другорядними, на перший же план виходило відстоювання права українців на свою віру, мову, культуру. Полемісти гнівно звинувачували верхівку православного духовенства в зраді національних інтересів народу, моральному занепаді, багато уваги в своїх творах приділяли розвитку духовності, народної освіти, вихованню. Герасим Смотрицький у книзі "Ключ царства небесного" (1587), пронизаній ідеями суспільної рівності, свободи віросповідання та патріотизму, дав гостру відсіч претензіям ідеолога ієзуїтства В. Гербеста на духовне панування над українським народом.

Визначний полеміст Христпофор Філаретп, якого вважають одним із найяскравіших прибічників протестантизму та реформації в Україні, у своєму "Апокрисисі", написаному у відповідь на книгу ієзуїта Петра Скарги "Брестський собор", дав ідеологічне обґрунтування права українців на власну віру і культуру. У надісланому в Україну з Афону "Посланні єпископам -відступникам від православ'я" Іван Вишенський (близько 1545-1620) -український релігійний діяч і яскравий письменник-полеміст - таврував верхівку церкви і можновладців-панів за знущання над простим народом, одним з перших виступив проти кріпацької неволі.

Поряд з полемічною літературою розвивається поезія. У кращих поетичних творах, що належать Памво Беринді, Касіяну Саковичу, Мелетію Смотрицькому, Транквіліону Ставровецькому, передається краса людських почуттів, з великою силою звучать патріотичні мотиви.

Упродовж усього XV ст., коли в Західній Європі розквітав Ренесанс, українська культура із заходу зазнавала асиміляції, з півдня ж - відвертого геноциду. Проте слід відзначити і позитивний польський вплив у поширенні ідей Відродження в землях України, що були в той час у складі Речі Посполитої. Спільними здобутками тут можна вважати формування нових рис гуманістичної шляхетської культури, досягнення в галузях містобудування, архітектури, скульптури, живопису. Водночас специфічна ренесансність української культури кінця XVI - початку XVII ст. полягала саме у прагненні звільнитись від польської "культурної опіки", у формуванні культури національного відродження, що так яскраво виявилось у діяльності братств, у розвитку полемічної літератури, православної освіти та книгодрукування.

Упродовж усього XV ст., коли в Західній Європі розквітав Ренесанс, українська культура із заходу зазнавала асиміляції, з півдня ж - відвертого геноциду. Проте слід відзначити і позитивний польський вплив у поширенні ідей Відродження в землях України, що були в той час у складі Речі Посполитої. Спільними здобутками тут можна вважати формування нових рис гуманістичної шляхетської культури, досягнення в галузях містобудування, архітектури, скульптури, живопису. Водночас специфічна ренесансність української культури кінця XVI - початку XVII ст. полягала саме у прагненні звільнитись від польської "культурної опіки", у формуванні культури національного відродження, що так яскраво виявилось у діяльності братств, у розвитку полемічної літератури, православної освіти та книгодрукування.

Вплив містобудівної та архітектурної практики європейського Відродження позначився на українських землях вже на початку XVI ст. Кращі умови для цього були в західноукраїнських землях, де відбудовуються старі та закладаються нові міста, основою яких часто були магнатські фортеці, такі як Броди, Жовква, Бережани, Меджибож, Тернопіль та ін. Регулярне планування відповідно до ренесансних вимог характерне насамперед для Львова і Кам'янця-Подільського. У плані кожне місто мало вигляд прямокутника, поділеного на частини - місця проживання основних громад - руської, польської, вірменської. У центрі кожної частини - ринкова площа, від якої паралельно розходяться вулиці, у центрі міста - велика площа з ратушею. У Львові основні в'їзні брами сполучилися широкими магістралями, що було одним з найпрогресивніших прикладів у тогочасному європейському містобудуванні.

Практика планування львівського середмістя була втілена у створенні центру в м. Жовква архітектором Павлом Щасливим, вихідцем з Північної Італії. Незважаючи на всі перебудови й руйнування, і сьогодні окремі площі і вулиці Львова, Жовкви, Кам'янця, Бродів залишають неповторне враження від куточків Ренесансу.

З глибоким розумінням засад ренесансного мистецтва були оновлені у другій половині XVI ст. форми середньовічного замку в м. Острозі, що перетворився на справжній ренесансний центр у Східній Європі і заслужено називався "волинськими Афінами". Найкращі споруди замку - Кругла Башта і Луцька брама без перебільшення належать до визначних споруд Європи доби Відродження (іл. 45).

Одночасно з острозьким перебудовується замок у Кам'янці-Подільському. Тут впроваджений новий тип фортифікації - бастіонна система, що включала в себе численні башти, бастіони, складні шлюзові споруди. Усі вони виконують не лише утилітарну, а й певну естетичну функцію. Споруди прикрашені кам'яною різьбою в ренесансному стилі, чорно-білими орнаментами в техніці сграфітпо (спосіб декоративного оздоболення стін споруд шляхом продря­пування певного малюнка по верхньому тонкому шару штукатурки до нижнього шару, що має інший колір), аркатпурними фризами (ряд невеликих арок, що прикрашають стіни) тощо.

На 70-90-ті роки XVI ст. припадає найбільший розквіт громадянського та культового будівництва в ренесансному стилі у Львові. Створюється ансамбль будинків на площі Ринок, перлиною якого вважається "Чорна кам'яниця" (1588-1589, архітектор П. Римлянин та ін.), Успенська церква (архітектори П. Римлянин, А. Прихильний), вежа Корнякта архітектор П. Бар-бон), каплиця Трьох Святителів (архітектор П. Красовський) (іл. 48, 49).

З архітектурою був пов'язаний розвиток українського кам'яного різьблення. Найхарактернішим прикладом гармонійного поєднання архі­тектури, скульптури, орнаментів з каменю, де сполучаються ренесансні та українські народні мотиви, є львівські усипальниці - каплиця Кампіанів та каплиця Боїмів (обидві - початок XVII ст., архітектори і скульптори П. Рим­лянин, А. Бемер, Г. Горст та ін.) (іл. 50).

Надгробний пам'ятник в усипальниці королів, магнатів, багатих городян стає одним з характерних зразків реалістичної ренесансної скульптури як в Італії, так згодом і в Україні. З XVI ст. було вироблено навіть певну систему такого монумента, що складався з скульптурного зображення померлого, який ніби спочиває, лежачи на саркофазі, обрамленому вибагливими архітектурно-орнаментальними композиціями. До кращих зразків такої скульптури належать надгробки князів Синявських з церкви-усипальниці м. Бережани (70-80-ті роки XVI ст., скульптор Й. Пфістер та Г. Горст), князя К.Острозького (1579), що знаходився в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. У надгробку Ганни Синявської з Бережан органічно злилися традиції українського національного мистецтва з новими ренесансними принципами. Образ цієї жінки, яка померла в молодому віці від пологів, зворушує гармонією фізичних і духовних якостей, грацією форм, декоративним ритмом трак­тування одягу, що ніби почерпнутий із джерел іконописного мистецтва.

У другій половині XVI ст. ренесансні впливи стають відчутними і в українському малярстві. У цей час основними його видами залишаються настінний розпис та іконопис, однак поряд з ними виникають нові жанри -портрет, історичний живопис, в іконах і фресках зростає інтерес художника до реалістичного зображення персонажів, показу побутових сцен, краєвиду. На жаль, кращі фрескові розписи того часу майже не збереглися. Водночас навіть у такому консервативному виді мистецтва, як іконопис ознаки Ренесансу очевидні.

Наприкінці XVI ст. вже не тільки священнослужителі визначали ідейно-художню скерованість іконопису, а й активні демократичні верстви -українське міщанство, що об'єднувалось у братства. Ця суспільна і культурна сила внесла в живопис нове світосприйняття, наповнила його громадянськими ідеями, пафосом національно-визвольної боротьби. Про значне поширення реалізму в малярстві свідчить те, що він знаходить місце у творчості майстрів навіть з провінції. Так, невідомий художник, який створив іконостас церкви села Раделичі Львівської області (1620), у багатьох релігійних сценах зображує сучасний йому одяг, передає ренесансні деталі архітектури, прагне передати психологізм персонажів, виявляє немалу обізнанність в анатомії і законах перспективи.

Справжніми шедеврами українського мистецтва початку XVII ст., пронизаними ідеями Відродження, є три іконостаси: П'ятницької та Успенської церков у Львові та церкви Святого Духа в Рогатині. У створенні обох львівських іконостасів, ймовірно, брали участь видатні українські майстри Лаврентій Пухало і Федор Сенькович. Художники були активними членами братств. Л. Пухало мав дружні стосунки з першодрукарем Іваном Федоровим. До завершення Успенського іконостасу пізніше приєднався талановитий маляр, учень Ф. Сеньковича Микола Петрахнович. Живописна досконалість, політична актуальність сцен цих іконостасів демонструють передові суспільні та естетичні позиції їх творців. Образи Ісуса, апостолів, інших персонажів П'ятницького іконостаса надзвичайно реалістичні, окремі євангельські сцени відверто трактуються в дусі боротьби з католицизмом та уніатством. Пасійний ряд Успенського іконостаса (авторська робота Петрахновича) належить до найзріліших і найдовершеніших в українському мистецтві творів, що розкривають ренесансну красу, шляхетність людських почуттів і набувають високого громадського звучання.

В образах Святодухівського іконостасу ренесансний гуманізм як свідчення духовної сили особистості досяг своєї найвищої вершини в українському малярстві. У створенні цього мистецького шедевра брали участь невідомі майстри львівської школи другої чверті XVII ст., але вони, без сумніву, були обізнані із західноєвропейським ренесансним мистецтвом. Центральна постать іконостасу - Христос - активна особистість, людина імпульсивної думки і палкого темпераменту; образи архангелів сповнені молодечого завзяття та героїчного пориву. З великою майстерністю передано образ біблійного мудреця Мельхіседека. Його фігура ніби випромінює внутрішню силу, впевненість у собі, тверді переконання.

Портретний живопис другої половини XVI ст. поступово висувається на одне з провідних місць у малярстві. Серед відомих світських портретів, виконаних у реалістичному ренесансному дусі, - зображення Стефана Баторія (1576), створене львів'янином Стефановичем, портрети воєводи Івана Даниловича (1620), знатних міщан Костянтина та Олександра Корняктів (20-30 роки XVII ст.), намальовані невідомими майстрами. До останніх зразків ренесансного портрета відносять також твори київської художньої школи 40-х років XVII ст. - це зображення Петра Могили, Захарія Копистенського, Єлисея Плетенецького та інших видатних діячів української культури того часу.

Узагальнення

Таким чином, Ренесанс в українській культурі став наслідком складного й тривалого процесу взаємодії вітчизняної та європейської культури. І хоч українські митці не сформували цілісної ренесансної культури або стилю, зате творчо переробили кращі досягнення західної Європи, насамперед Італії, використали їх для розвитку власної нації, формування власної державності.

Своєрідність і драматизм Ренесансу в Україні полягає і в тому, що своєї вершини він досягає в період кризи західного гуманізму, панування контрреформації, національних і релігійних воєн, в одній з яких український народ виборював своє право на існування. Зазнавши свіжого подиху європейського Ренесансу, українська культура розвивалася своїм шляхом, трансформуючись у культуру національного відродження, що стала основою державного відродження за доби Б. Хмельницького та І. Мазепи.

Література для самоосвіти: 1, 6, 8, 9, 12.

Питання для самоконтролю:

1. Назвіть характерні риси ренесансної культури.

2.Що таке Північне Відродження, які його характерні риси та найви-датніші діячі?

3.Розкрийте сутність поняття "Ренесанс в українській культурі".

4.Охарактеризуйте діяльність філософів-гуманістів кінця XV - середини XVI ст. зачинателів

гуманістичної культури в Україні.

5.Чому колегія в Острозі вважається осередком ренесансної культури в Україні?

6.Що таке полемічна література? Назвіть імена визначних письменників-полемістів.

7.Охарактеризуйте українське друкарство ренесансної доби.

Тема 5. Людина і світ у культурі бароко.Староукраїнська барокова культура.

Питання теми:

1.Образ світу в бароковій свідомості як проекція реалій українського життя другої половини ΧVIIст.

2. Києво-Могилянська академія – головний осередок культурного життя України.

3.Українське бароко як мистецький феномен.

Основні терміни теми: академія, бароко, вертеп, гіпербола, гравюра, графіка, інтермедія, кант, козацьке бароко, козацькі літописи, колегіум, метафора, містика, парсуна, партесний спів, псалом, троїсті музики, шкільна драматургія.

1.Трагічність і суперечливість людського буття, складність і неоднозначність української ситуації другої половини ΧVIIст. знайшли своє відображення в культурі українського бароко.

Бароко-важливий етап всієї загальнолюдської культури кінця ΧVI - середини ΧVІIст. Це перехід від епохи Відродження до нової якості світосприйняття,мислення,творчості. Наукові пошуки ΧVΙІст. породили почуття непорівнянності безодні космосу і минущості беззахисного людського життя. Це й стало духовним змістом культури барокко.Домінування барокового мислення характерне для тих країн, в яких панували феодальні тенденції і релігійні суперечності(Італія, Іспанія, Фландрія, Німеччина, Анг-лія,Східна Європа).На Україні осмислення історичної ситуації (експансія османської імперії і католицького світу, війни за гетьманську владу) також відбувалося в категорії барокової моделі світобудування.

Характер і спрямованість процесів в українському суспільстві цієї доби значною мірою зумовлювалася тими змінами які відбувалися в свідомості. Феномен барокової свідомості виступає органічною частиною українського буття, в ньому фіксується багатоманітність і складність людського існування, відображається напруженість та динамізм життя.Бароковою свідомістю творився також суспільний ідеал, якій виступав орієнтиром для людини розумної і моральної. Трагічність і суперечливість людського буття, складність і неоднозначність української ситуації другої половини ХVІІ ст. знайшли своєрідне відображення в культурі українського бароко.

Починаючи з другої половини ХVІІ ст., в українському суспільстві відбуваються події та процеси, які багато в чому визначають перспективу наступного історичного та культурного руху. Найвизначнішими з них були: Національно-визвольна боротьба під проводом Богдана Хмельницького, розвиток свідомості українського народу, формування суспільних інституцій, які стали носіями національної єдності, становлення політичної та духовної еліти, активність організацій української інтелігенції.

Характер і спрямованість організаційних процесів в українському суспільстві другої половини ХVІІ ст. значною мірою зумовлювався тими змінами, що відбувалися в свідомості. Феномен барокової свідомості виступає органічною частиною українського буття, в ньому фіксується багатоманітність і складність людського існування, відображається напруженість та динамізм життя. Бароковою свідомістю творився також суспільний ідеал, який виступав орієнтиром для людини розумної і моральної.

Бароко – складне і неоднозначне явище в історії української культури. Власне, в добу бароко відбулося своєрідне усвідомлення складності і невпорядкованості світу, його неоднозначності та суперечливості. Барокова свідомість виробила антитезу формам хижацького егоїзму та екзальтованого індивідуалізму, в які могла виродитися, а в багатьох випадках і виродилася необмежена абсолютизація ренесансного індивідуалізму. Образ реальності, який виникає в свідомості барокової людини, - це свого роду попередження, протест проти одномірності людського життя і культури, надмірної формалізації тих чи інших сторін людської діяльності.

Прогрес у розвитку природничих наук, суспільні протиріччя, які мали місце в час бароко, призвели до того, що в очах людини ХVІІ ст. була зруйнована вироблена ренесансною свідомістю цілісна, раціоналістично-оптимістична картина світу. Типовим для барокового світобачення є очевидний перехід від ренесансного антропоцентризму до теоцентризму. На заміну високій ідеалізації людини приходить традиційне усвідомлення того, що людина – це не центр світу, організованого за законами розуму та гармонії, що вона залежить як від Бога, так і від могутніх, стихійних сил природи, які не контролюються її розумом і волею.

Ренесансна ідеалізація людини поступово змінюється уявленням про те, що людська природа не така вже й досконала, в ній сфокусовані протилежні начала – добро і зло; у своїх вчинках і діяннях вона керується не лише розумом, а й пристрастями, емоціями тощо. В змісті барокової свідомості відображена спроба розібратися в трагічності та неоднозначності людського буття, прояснити для себе те, що незбагненне для розуму і серця. І це прагнення приводило мислителів бароко до творення специфічного духовного світу, не схожого на реальний світ, у якому панують особливі потреби, почуття і цінності. Розумна організація ренесансної культури змінилась станом внутрішнього драматизму, який відчувався у розриві з багатовіковими нормами духовного життя, в кризі принципів суто раціоналістичного світобачення. Бароко втратило віру в існування гармонії природного і духовного, гармонії між людиною і суспільством. Суперечлива сутність барокової свідомості відображена в творчості видатних мислителів українського бароко – Лазаря Барановича, Іоаникія Галятовського, Антонія Радивиловського, Данила Туптала, Івана Максимовича,Івана Величковського,Івана Орновського,Семена Климовського та ін.

Культура українського бароко функціонувала в тісній взаємодії з проявами інших культурних епох, як середньовічної, так і ренесансної. Очевидним є також синтез ренесансних та барокових культурних форм у художній культурі, й особливо в літературі ХVІІ-ХVІІІ ст. Найбільш виразною рисою українського бароко стає теоцентризм, а світський характер ренесансної культури змінюється релігійним. Звісно, великою мірою бароко сприймає і спадщину Ренесансу, зокрема, активно звертається до античності. Проте, як відзначає Д.Чижевський, воно античну культуру розуміє інакше, як Ренесанс, і робить спробу з'єднати античність з християнством, тому українське бароко – це приклад християнсько-міфологічного синтезу. Водночас навіть у час розквіту бароко в Україні, наприкінці ХVІ і впродовж усього ХVІІ ст., ренесансна ідея створення чіткої й раціональної картини світу і визначення в ній місця активній, розумній людині, не втрачає свого впливу. Але якщо в ренесансній культурі поєднується гуманізм, нове відкриття античності, з одного боку, і закладений Реформацією імператив оновлення, суспільного перетворення, з іншого, то в бароко фіксується, швидше, синкретизм, ніж синтез.

Українське бароко розвивалося і функціонувало в культурному загальноєвропейсь-кому контексті. В ХVІІ-ХVІІІ ст. на Україні були створені відповідні умови і особливе соціальне середовище для сприйняття та досить своєрідного відтворення ідей західноєвропейської барокової культури. Однак зміст українського бароко не можна зводити лише до західноєвропейських чи польських впливів. Розглядаючи його вияви та зміст, необхідно брати до уваги також його національні та релігійні джерела, в першу чергу, давньоруські витоки українського бароко, книжну традицію. Європейські культурні впливи в Україні зазнавали адаптації і пристосовувались до потреб і традицій православно-слов'янської спільності.

2.Друга половина XVIІ - перша половина XVIII ст. — період найвищого розвитку української культури. Гетьманську державу (1648-1764 рр.) очолюють високоосвічені, європейського рівня політичні й громадські діячі: П. Сагайдачний, Б. Хмельницький, І. Виговський, І. Мазепа. Вони докладають великих зусиль і коштів для розбудови культури, освіти, шкільництва.

Шкільна освіта в XVIІ - першій половині XVIII ст. охоплює всі верстви й соціальні групи населення, зокрема жінок. В цей час засновано школи при Ніжинському, Лубенському, Чернігівському, Полтавському, Переяславському, Прилуцькому і Миргородському полках. На 1099 поселень їх було 866, у новостворених Чернігівському, Городненському та Сосницькому повітах працювали 134 школи, тобто одна школа на 746 учнів.

За своєю суттю, на зразок західноєвропейських колегій, наукових центрів і вищих навчальних закладів, Києво-Могилянську колегію прирівнювали до академії. Її можна порівняти з такими національними святинями й світочами знань, як Оксфорд у англійців, Сорбонна у французів, Карлів університет у чехів, Ягеллонський університет у поляків.

Києво-Могилянська академія довгий час була єдиним вищим загальноосвітнім всестановим навчальним закладом України, Східної Європи, всього православного світу. Заснована на принципах гуманізму і просвітництва Академія поширювала освіту, знання. ЇЇ вихованці відкривали школи, фундували бібліотеки, сприяли розвитку культури, мистецтва, літератури, музики, театру. Академічні наставники і професори свято вірили в те, що освічений розум справляє благотворний вплив на характер і вчинки людини, долю суспільства.

Повний курс навчання в Києво-Могилянській академії тривав 12 років. Всього в академії було 8 так званих ординарних класів, але кількість предметів сягала до 30 і більше. В перших чотирьох класах Академії – фарі, інфимі, граматиці й синтаксемі, що були по суті підготовчими, вивчались мови: церковнослов'янська, грецька, руська (українська), латинь і польська, а також арифметика, геометрія, нотний спів і катехізис. Знання класичних мов – грецької та латинської - було не лише ознакою освіченої людини того часу, але й відкривало їй шлях до пізнання античної культурної спадщини й сучасної європейської літератури й науки. Латинь була мовою науковців, письменників, поетів, судової справи, міжнародного спілкування. Викладання в університетах Європи велось латинською мовою. Всі вищі науки, починаючи з поетики, в Києво-Могилянській Академії також викладались латинською мовою.

Руська або українська літературна (книжна) мова з часом завойовує все більший простір в Академії і в суспільстві. Нею писали твори, вірші, наукові, художні й політичні трактати, літописи, листи, судові акти, гетьманські універсали, укладали проповіді й повчання. Згодом в Академії зростає інтерес до європейських мов. З 1738 р. до навчального курсу вводиться німецька, а з 1753р. – французька мова. З середини ХVІІІ ст. вивчається російська мова, а також староєврейська. Остання – з метою вивчення поглибленого вивчення християнських джерел.

Вивчалися в Академії поетика – мистецтво складати вірші, а також риторика – мистецтв, вміння красиво і вірно висловлювати думку. Поетика й риторика були найулюбленішими предметами студентів. Особливо студенти цікавились такими видами поезії, які мали практичне застосування. Це канти й елегії, які можна було присвятити поважним людям, проголосити їх на громадських, церковних, академічних святах. Не менш популярними були й промови – поздоровні, вітальні, прощальні, іменинні, весільні, а також – на випадок народження чи смерті, перемоги, судового акту, церковного свята та ін. Студенти красномовці завжди були бажаними гостями на різних урочистостях, за що отримували щиру вдячність й матеріальну винагороду.

В Академії складаються свої традиції: поетичні змагання – читання віршів різних епох, різними мовами, в тому числі й власних, викладачами і студентами, увінчання вправних віршотворців лавровими вінками з присвоєнням звання «лавроносного поета» (лауреата). Ні одне академічне свято, ні одна знаменита подія в Академії чи місті не відбувалась без поетів.

В Києво-Могилянській Академії зародився і став професійним театр. В народі ж особливою популярністю користувалися вертеп, інтермедія. Студенти самі готували інтермедії, драми, розучували канти й пісні, виготовляли все необхідне для вертепу. На ярмарках, в селах біля церков, на майданах,на цвинтарях студенти розігрували свої дійства. Слухачі й глядачі з радістю й захопленням сприймали нехитру студентську музу, щедро винагороджуючи «тружеників науки».

Києво-Могилянська академія була центром філософської думки в Україні. Особливе місце серед філософів в Києво-Могилянській академії належало професору І.Гізелю, Й.Конановичу-Горбацькому, С.Яворському, Ф.Прокоповичу. А Феофан Прокопович започаткував в Академії (і в усій тодішній Російській імперії) вищу математику.

В другій половині ХVІІІ ст. були відкрити спеціальні класи чистої математики де викладались алгебра і геометрія, змішана математика, механіка, гідростатика, гідравліка, оптика, тригонометрія, астрономія, гідрографія, математична хронологія, цивільна й військова архітектура. В Академії започатковуються природничий науки – астрономія, біологія, мінералогія, зоологія та інші, які поступово відділяються від філософії.

В Києво-Могилянській академії формувалась історична наука. Досить згадати, що літописці Роман Ракушка Романовській (Самовидець), Самійло Величко, Григорій Граб’янка навчались в Академії. Їх «козацькі літописи» є прообразом сучасних історичних праць. Києво-Могилянська академія дала й таких відомих істориків як Петро Симоновський, автор «Автор краткого описания козацком малороссийском народе»,

Василь Рубан, який видав «Краткую летопись Малой России », з додатком «Землеописание Малой России» (1777р.); Микола Бантиш-Каменський – вчений, історіограф, управитель Московського державного архіву, дійсний член Товариства історії і старожитностей; Максим Берлинський – археолог та історіограф Києва.

В Академії студентів навчали прийомам малювання, графіки й живопису. Саме тут складається одна з найбільш художніх та граверних шкіл в Україні. Визначними граверами України, які навчались в Академії, були Іван Митура, Іван Щирський, Леонтій Тарасевич, Григорій Левицькій, широковідомі малюнки братів Івана та Василя Григоровичів-Барських. Серед вихованців Академії були й визначні іконописці, творці монументального й портретного живопису. Художня школа Києва впливала на весь православний світ від Москви до Балканських країн (за визначенням мистецтвознавця Павла Білецького).

Неабиякого розвитку в академії досягло музичне мистецтво. З середини ХVІІ ст. в академії існує хорова школа, хори, академічний та Братського монастиря нараховували часом до 300 і більше чоловік. Обидва залишалися незмінними, кращими серед усіх київських хорів, змагання яких відбувалося щороку на Контрактовій площі Подолу. Музика органічно впліталась в академічне життя. Студентський хор та оркестр обов'язково запрошувались на травневі рекреації й літні гуляння, які відбувались на Борщагівці, Шулявці, Глибочці, біля Кирилівського монастиря, а зимою в трапезній Братського монастиря й великому диспутному залі. Всі урочистості – зустріч гостей, релігійні свята, іменини ректора й професорів, день поминання Петра Могили, диспути – все супроводжувалось музикою і хоровим співом.

Вихованцями Києво-Могилянської академії були майбутні гетьмани Юрій Хмельницькій, Іван Виговський, Петро Дорошенко, Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Данило Апостол, Іван Скоропадський, наказний гетьман Павло Полуботок. В Академії формувалась генерація козацьких старшин, кадри провідної української верстви, в їх числі – писарі, судді, осавули, полковник, сотники, військові канцеляристи, а також правники, дипломати, перекладачі. Це були освічені державці, світські діячі, значення й роль яких особливо піднялись за часів гетьманування Івана Мазепи.

Києво-Могилянська академія дала не мало освічених ієрархів-єпископів, митрополитів, архімандритів, духовних письменників. Серед них були й такі, що своїм праведним життям, духовністю, високим християнським благочестям, щиросердністю, просвітницькими справами заслужили на визнання їх по смерті Святими Православної церкви. Це Дмитро (Туптало), митрополит Ростовський; Іван (Максимович), митрополит Тобольський; Інокентій (Кульчицький), єпископ Іркутський; Іоасаф (Горленко), єпископ Білгородський; Феодосій (Углицький), архієпископ Чернігівський; Петро (Могила) митрополит Київський.

Професура і викладачі, як правило, мали європейську освіту, більшість закінчила провідні вищі навчальні заклади і принесла до Академії кращі набутки методики наукових досліджень, організації навчального процесу. Тут працювали такі видатні діячі, як Йосип Кононович-Горбацький, Інокентій Гізель, Йоасаф Кроковський, Стефан Яворський, Георгій Кониський, Амвросій Дубневич, Георгій Щербацький. Києво-Могилянська Академія дала світові таких визначних діячів науки і культури, як Ф. Прокопович, Є. Плетенецький, Г. Сковорода, М. Ломоносов, Г. Полетика, П. Завадовський, О. Безбородько та багато інших.

Наукова думка України у ХVІІІ ст. активізувалася завдяки діяльності відомого філософа і просвітника Феофана Прокоповича. Він одним із перших приніс в українську наукову школу кращі набутки філософської наукової та світоглядної системи Європи. Він уводить у науковий і навчальний обіг Академії філософські погляди Декарта, Локка, Бекона, новітні астрономічні дослідження, зокрема Галілея. Його послідовником став відомий вчений, філософ Г. Сковорода. Він декларував у своїх філософських концепціях просвітницьку діяльність, рівність народів, людей незалежно від їхнього соціального походження, мотивуючи тим, що кожен має право на особисте життя і свободу. Шлях до ідеального суспільства він вбачав у вихованні нової людини через самопізнання, через працю. Він був пропагандистом матеріалістичних положень, де практика була основою пізнання, а віра в безмежні можливості людського розуму відкривала йому всі шляхи.

Таким чином з Києво-Могилянської академії, яка заклала основи вищої освіти, науки, філософії, образотворчого мистецтва у формуванні світогляду українського народу. Поширення Академією освіти. Ідей гуманізму і просвітництва сприяло загальному суспільному прогресові, вихованні в народі почуття людяності, національної гідності, духовності й поваги до інших народів, їх культури, історії.

3.Добу українського бароко фахівці вважають другою після княжих часів найбільш плідною добою розвитку українського мистецтва, його золотим віком. Нові умови суспільного життя породжували нове світовідчуття, а останнє породжувало нові цінності, нові смаки і, відповідно, нове мистецтво.

Живучи спільним мистецьким життям із Західною Європою, Україна і на цей раз переймає від неї новий мистецький напрямок. Але не варто забувати, що українське бароко було викликане до життя специфічними соціально-політичними обставинами, які були розглянуті вище. Його не можна розглядати як провінційний варіант загальноєвропейського стилю. Запозичення певних архітектурних форм, схеми барокового аристократичного портрета, використання іконописцями західноєвропейських гравюр як взірців тощо – все це природне, але не визначальне в українському мистецтві другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. З бароко його зближують не тільки і не стільки формальні ознаки, а, насамперед, пафос, патетика, загальний настрій.

Саме бароко дало можливість найповнішого самовираження українській людині тієї драматичної і реформаторської доби, передусім завдяки своєму філософському підґрунтю, яке в українському варіанті виявило себе чи не найповніше. Для барокової свідомості нехарактерне реалістичне світобачення. Світ у більшості творів постає сповненим містики, гіпербол, темних метафор, ілюзій, надмірно емоційних станів, а часом і просто фантасмагоричними. Та й свідомість того часу тяжіє до таємниць і чудес.

На художній картині світу, створюваній українськими народними і професійними митцями в цю добу, відбився менталітет нашого народу, який був сформований вкрай нестабільною історичною долею, вічними випробуваннями, широкими зв'язками із різними і різноманітними природними умовами. Ці обставини формували у свідомості уявлення про світ безмежний, багатоманітний, неосяжний і суперечливий. Тому в художній практиці істотне місце займають такі моменти, як фантастичні мотивації, міфічні, релігійні та містичні уявлення, осяяння, прозріння тощо. Все це було пошуком небуденної правди життя, глибинного духовного сенсу історичного процесу.

Митці бароко прагнули іноді поєднати абсолютно несумісні речі: світоглядну абстрактність і натуралістичну конкретність у деталях або навпаки, фотографічне, життєподібне зображення і кричущу неправдоподібність художнього задуму. Іноді художники прагнули відтворити образно абстрактні поняття – смирення, совість, доброчинність, честь, геройство, жертовність. При цьому вони не вважали, що це лежить за межами художніх можливостей. Художник цієї доби вірив у всемогутність образного мислення, тому сміливо поєднував умовне з реальним, стягував різнопросторові і різночасові сюжети в один час і простір.

Українське бароко і за своїми джерелами, і за естетичними особливостями істотно відрізняється від західноєвропейського. В Західній Європі бароко виступає аристократичним стилем феодальної верхівки і католицької церкви. В українському бароко, якщо і є певні елітарні мотиви, то лише в літературі, всі інші види мистецтва мають безпосередній зв'язок з народною творчістю і народною свідомістю.

Естетичними особливостями українського бароко є багатобарвність, контрастність, мальовничість, посилена декоративність, динамізм, численна кількість всіляких іносказань і, головне, небачена вигадливість форми.

З другої половини ХVІІст. починається період піднесення літературної творчості. Література була різножанровою і різноманітною тематично.Розвиток літератури протягом другої половини XVII - XVIII ст. зумовлений передусім роботою Києво-Чернігівського культурного осередку. Новаторську роль у розвитку поезії відіграв чернігівський архієпископ Л.Баранович, який заснував друкарню.Завдяки цьому, Чернігів на певний час став другим культурним центром Гетьманщини, де успішно розроблялися свіжі поетичні ідеї. Недаремно ж із кола Л.Барановича вийшов поет-новатор І.Величковський, найбільший бароковий драматург Д.Ростовський, майстер поетичної фантасмагорії І.Орловський, класик емблематичної поезії та поетичної книжкової ілюстрації І.Щирський.

Одним з найвідоміших українських письменників другої половини XVII ст. був І.Галятовський. Він творив перший вітчизняний курс гомілетики (теорії проповіді), уславився написанням низки об'ємних і цінних полеміко-богословських трактатів (“Розмова Білоцерківська”, “Стара церква”, “Фундаменти”). Визначними представниками ораторсько-проповідницької прози у другій половині XVII ст. були Лазар Баранович (великі збірки проповідей “Меч духовний”, 1999 і “Труби словес проповідних”, 1674) і Антоній Радивиловський, який був найталановитішим проповідником доби. В основному проповіді Радивиловського мали схоластичний характер, але завдяки використанню багатого історичного, літературного і фольклорно-потового матеріалу намагалися наблизити релігійну проблематику до реального повсякденного життя широких мас народу.

З часом література відійшла від релігійних догматів; визвольна війна продиктувала свої теми - подвиги народу та його героїв. З релігійного на світський напрям в літературі переходять Д. Туптало, К. Зінов'єв, С. Яворський та ін.

Історичні твори, які виходять у першій половині XVIII ст., генетично пов'язують період Гетьманщини з княжою добою, щоправда, тут більше романтичних домислів і міфології. У 1846 р. побачив світ "Літопис Самовидця про війни Богдана Хмельницького і про міжусобиці, що були в Малій Росії, і про його смерть". Автор літопису був скромною людиною, тому ім'я його невідоме. Він, як свідчить текст, був безпосереднім учасником війни Б. Хмельницького і, напевно, дожив до кінця XVII ст. Перший козацький літопис був анонімним, а наступні — авторськими. Григорій Граб'янка і Самійло Величко уклали зводи, де розповіли про козацтво з тією повнотою висвітлення матеріалу, яка була їм доступна. Безперечно, обидва автори знали "Літопис Самовидця", але кожен тлумачить події по-своєму.

Незважаючи на те, що основна тема твору Г. Граб'янки — події визвольної війни 1648 - 1654 рр., він чільне місце відводить питанню походження козацтва, полемізує з польськими письменниками Коховським, Стриковським та Гвагніним, заперечуючи їм у тому, що слово "козак" походить від слова "коза", і робить спробу вивести походження січовиків від скіфів. Аргументація його досить наївна, але заслуговує на увагу. Г. Граб'янка щиро вболіває за долю України, особливо після Люблінської унії 1569 р. Його обурюють утиски козаків та людності, які стали майже безправними й відданими на відкуп панам та орендарям.

Найбільш фундаментальною працею є чотиритомний "Літопис" Самійла Величка. У літописі використано цитати і посилання на іноземних авторів, подано великий обсяг інформації. Автор "Літопису" не відокремлює Україну 1648 - 1654 рр. від історичного розвитку країн, з якими її звела доля, наводить багато цитат з історичних праць зарубіжних авторів, часто мовою оригіналу. Зокрема, він цитує німецького історика Пуффендорфа, який розповідає про Б. Хмельницького та його оточення.

В усіх козацьких літописах є одна особливість: їх автори відтворювали дійсність не такою, якою вона була, а такою, якою мала бути в їх уяві. Про це влучно сказав І. Франко: "Власне в козацьких літописах Самовидця, Граб'янки, Величка… було б цікаво прослідкувати зростання тої легенди про Хмельниччину, що значною мірою закрила перед ними правдиву дійсність. З літературного погляду се було явище дуже цінне, здібне будити запал у широких масах народу: аж у XIX столітті ми побачили його значення для національного відродження і формування наших політичних ідеалів... Ця грандіозна конструкція Хмельниччини, конструкція більше літературна, аніж історична була... головною заслугою козацьких літописів”.

Відомими також є “Краткое описание Малороссии” (1730 р.), твори Г. Покаса "Описание Малой России" (1751 р.), П. Симоновського "Краткое описание о малороссийском народе" (1765 р.), С. Лукомського "Собрание историческое" (1770 р.). Найбільша цінність усіх цих творів у тому, що їх автори доводять: український народ - це єдина спільність, яка має глибокі історичні корені.

Великий внесок, і не менший, ніж у філософію, Г. Сковорода зробив у літературу. Він написав багато пісень, які широко розійшлися в народі, байок, де висміював гонитву дворян за титулами та інші людські пороки. Та одна з найбільших заслуг митця полягає в тому, що він перший у літературному процесі почав користуватися живою українською мовою. Його філософська спадщина, літературні твори мали непересічний вплив на наступні покоління, розвиток суспільно-політичної думки, формування свідомості українського народу.

У другій половині XVII ст. на території України закінчуються воєнні дії. Настає мир. Починається активний період зведення цивільних і культових споруд, другу половину сторіччя можна вважати золотим віком українського мистецтва.

Якщо в першій половині XVII ст. як культові, так і цивільні споруди мали вигляд оборонних, то після закінчення війни ситуація різко змінюється. Зводяться просторі високі храми з багатьма вікнами, які дають можливість відчути урочистість служби. Збільшення висоти храму повело за собою і зміну композиції, особливо це помітно у спорудах Придніпров'я і Слобожанщини.

Великий мистецький внесок зробили також визначні архітектори, які працювали в Україні: Б. Растреллі, автор проекту Андріївської церкви, А. Квасов звів собор у Козельці, Б. Меретин, автор собору Святого Юра у Львові; плідно працювали архітектори української школи С. Ковнір, який збудував так званий Ковніровський корпус у Лаврі, дзвіниці Дальніх і Ближніх печер, Кловський палац та інші, а також вихованець Київської Академії І. Григорович-Барський, який збудував церкви: Покровську, Миколи Набережного, комплекси Межигірського і Кирилівського монастирів, магістрат та багато приватних будинків.

Архітектурним шедевром світового значення у стилі бароко справедливо вважають Андріївську церкву у Києві (1746 - 1753 рр., проект В. Растреллі, забудова І. Мічуріна). Собор прекрасно вписано у місцевість. З Подолу здається, що храм пливе у повітрі, а силует його обіймає увесь горизонт. Кожна деталь спрямована на купольне завершення храму. Гармонійно поєднано кольорові елементи споруди: білий колір колон чергується з блакитним фоном та золотими люнетами над куполом і главками, в також капітелями колон. За проектом Растреллі у Києві було збудовано ще одну перлину барокового стилю — Маріїнський палац (1752 - 1755 рр.).

У бароковому стилі споруджено також Георгіївський собор Видубицького монастиря (1696 - 1701 рр.), браму Заборовського в ансамблі Софійського собору Києва (1746 - 1748 рр., архіт. Г. Шедель), Троїцький собор у Чернігові, Хрестовоздвиженський у Полтаві, Троїцький собор у Луцьку (XVIII ст.). У плані це хрестокупольні споруди світлих кольорів, оздоблені по фасаду декором, прибудовами та надбудовами верхів.

У XVIII ст. створюється українська національна архітектурна школа. До відомих її майстрів належать І. Григорович-Барський (1713 - 1785 рр.), С. Ковнір (1696 - 1786 рр.). Григорович-Барський тривалий час працював архітектором Київського магістрату. Краще його творіння — Покровська церква на Подолі (1766 р.). Самобутнім майстром був Ковнір (кріпак Києво-Печерської лаври), який переважно будував численні лаврські споруди. Справжнім шедевром барокового стилю стала так звана Ковнірова дзвіниця на Далеких печерах (1754 - 1761 рр.).

Храми наддніпрянських й слобожанських майстрів вирізняються монументальністю, різноманітністю композицій і форм. Поблизу міст відчутний вплив кам'яної забудови, зокрема у баштах з високими шпилями. Храми гармонійно взаємодіють з народним житлом внаслідок спільності будівельного матеріалу, конструктивних та декоративних елементів. Найцікавіша пам'ятка такого зразка - дев'ятиверхий Троїцький собор (1773 - 1778 рр.) у Новомосковську (тепер Дніпропетровської області), поставлений на замовлення запорожців відомим майстром Я. Погребняком. Значну кількість храмів на території Лівобережної України зведено на честь козацьких перемог, зокрема Микольський собор у Ніжині (1668 р.), Вознесенський собор у Переяславі (1696 - 1700 рр.), Катеринська церква у Чернігові (1715 р.) та ін. Негативно вплинув на дерев'яне церковне будівництво наказ Синоду 1801 р., що вводив заборону на "малоросійський стиль". Тому традиції національного зодчества зберігалися переважно у західноукраїнському регіоні (зокрема дерев'яні зрубні храми на Закарпатті). Дуже багато споруд козацького бароко було знищено у часи “войовничого атеїзму” у ХХ ст.

Живопис др. пол. ХVІІ - ХVІІІ ст. також увібрав найкращі досягнення бароко — багатий декор, позолоту, складну композицію, поєднавши їх із традиціями народної творчості.

Посилюються зв'язки із західною культурою, широко використовується антична та європейська спадщина. У живописі, графіці, скульптурі спостерігається перехід від середньовічних канонів до реалістичних форм з виразними демократичними елементами. Подальшого розвитку набуває фресковий живопис, формуються головні іконописні школи .

До іконопису широким потоком входять народні мотиви й образи. Святі стають схожими на українських дідів та молодих парубків. На іконах ми бачимо запорожців на чолі зі своїм гетьманом, студентів Києво-Могилянської Академії, міщан і селян України. Найхарактернішими зразками можна вважати розписи Успенського собору та Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської Лаври, Густинського та Хрестовоздвиженського монастирів на Полтавщині, Михайлівської церкви в Переяславі.

Оригінальним національним явищем стали народні ікони — так звані Козацькі Покрови, на яких зображували козаків, старшин, гетьманів. Естетичні уявлення українців найповніше виявились у народному малярстві — популярних картинах "Козак Мамай", "Козак-бандурист", що відображають ідеал вільної людини, яка понад усе цінує свободу.

Характерною складовою храмового живопису стає ктиторський портрет, тобто зображення історичних осіб, які жертвували на будівництво храмів, уславилися благодійними ділами, князів та царів.

В іконах окрім активного використання кольору з'являється рух (до цього постаті були статичними). Та найбільше досягнення — це спроба, і досить вдала, передати внутрішню духовність особистості. Це яскраво видно в розписах церкви у Великих Сорочинцах на портретах-іконах гетьмана Д. Апостола та його дружини Уляни. Поза будь-яким сумнівом, це світські портрети, їх можна без перебільшення зарахувати до шедеврів українського живопису.

Серед майстрів іконопису почесне місце належить І. Рутковичу, І. Кондзелевичу та В. Петрановичу. Їх діяльність пройнята ренесансним гуманізмом. Вони творили для демократичного, селянського середовища. Іван Руткович (середина XVII - початок XVIII ст.) — яскравий представник народної демократичної лінії в українському мистецтві. Його творчість має глибоке народне коріння, а реалістичне спрямування живопису відображало викликане визвольною війною народне піднесення.

Одночасно з І. Рутковичем працював Йов Кондзелевич (1667 р. - біля 1740 р.) — художник-новатор, майстер урочистої монументальної композиції. Творчість Кондзелевича пов'язана з Волинню та Галичиною. Василь Петранович (бл. 1680 - 1759 рр.) найповніше виявив себе у двох ділянках творчості: традиційному релігійному живопису та портреті.

Новим явищем у світському мистецтві XVIII ст. став парсунний (парадний) портрет. Він відходить від іконописних традицій. Робиться спроба максимально правдоподібно передати риси людини. Однак під впливом іконопису портрети цього періоду певною мірою є ідеалізованими. Поглиблюється інтерес до увічнення образу сучасника. Перевага надається зображенню визначних політичних, культурних діячів та міщан. У мистецькому середовищі та з-поміж широкого загалу зажили слави портрети гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Самойловича, Івана Скоропадського, Івана Мазепи, славетних воєначальників Леонтія Свічки, Семена Сулими, видатних учених Іоаникія Галятовського, Лазаря Барановича та ін. Найхарактерніший приклад цього типу – портрет Г. Гамалії, значкового товариша війська Запорозького. Його зображено в імпозантній позі, у розкішно орнаментованому жупані з обов'язковим козацьким атрибутом - шаблею і, щоб підкреслити свою родовитість, власним гербом.

Український портрет др. пол. XVIII ст. за своїми стилістичними ознаками мав багато спільного з іконописом (наприклад, ікона "Покрова" з портретом Богдана Хмельницького початку XVIII ст.). Портрети виконували переважно іконописці, схильні до площинно-орнаментальної манери письма. Своєрідно поєднав засади класицизму з давніми малярськими традиціями В. Боровиковський (1757 - 1825 р.), який працював у двох жанрах: портреті та іконописі. Видатними портретистами XVIII ст. були Д. Левицький (1735 - 1822 рр.), А. Лосенко (1737 - 1773 рр.), К. Головачевський (1735 - 1823 рр.).

Значний розвиток отримало музичне мистецтво. Нотну грамоту вивчали студенти колегіумів, а у ΧVIІIст. Музичною столицею Лівобережжя став Глухів.Тут була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на скрипці, флейті, гуслах, арфі.У професійній музиці яскраво проявився стиль бароко, а в другій половині ΧVΙΙΙ ст..- і стиль класицизму.До провідних галузей музичного мистецтва належала церковна музика, яка досягла художніх вершин у творчості М.Дилецького, М.Березовського, Д.Бортнянського, А.Веделя.Українська музика доби бароко - найвище досягнення національного мистецтва. Провідним жанром став багатоголосний партесний спів (лат. partes - голоси). На противагу католицькому богослужінню (з хором, солістами, органом) православна церква розвивала хоровий спів а капела - хоровий спів без інструментального супроводу.

Узагальнення

Таким чином, розвиток української культури у ІІ пол. XVII - XVII ст. є послідовним, об'єктивно зумовленим процесом, процесом засвоєння та успадкування традицій культури Київської Русі, процесом зародження в духовному житті українського народу нових явищ, органічно пов'язаних з впливами ідей гуманізму, ренесансу, Реформації, а дещо пізніше й бароко та просвітництва. Йдеться про процеси творення культури нового часу, де ці ідеї та впливи на місцевому, українському ґрунті дали оригінальні зразки інтелектуальних надбань у сфері освіти й педагогіки, наукових знань і книгодрукування, літератури, архітектури, образотворчого та музичного мистецтва.

Література для самоосвіти: 4, 6, 9, 10, 12, 14.

Питання для самоосвіти:

ТЕМА №6. Романтизм в українській культурі. Пошук Шляхів

національного самоствердження.