§ 3. Норми та джерела кримінально-виконавчого права

У вигляді норм кримінально-виконавчого права виступають за­гальнообов'язкові правила, закріплені у законах і підзаконних ак­тах, які регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі і з приводу виконання покарань.

Спроможність регулювати суспільні відносини повинна бути властива будь-якій юридичній нормі, в тому числі нормі, яка вста­новлює заборону. Такі норми ніби говорять: "Не роби цього, тримай себе в межах встановлених".

Норми кримінально-виконавчого права являють собою правила поведінки, які містять заборони і дозвіл у сфері виконання пока­рань. Норми кримінально-виконавчого права, встановлюючи права і обов'язки суб'єктів, які виконують і відбувають покарання, визнача­ють службове становище відповідних посадових осіб і поведінку за­суджених в їх повсякденному житті. Визначаючи зміст відбування покарання, вони передбачають його належне виконання і гаранту­ють межі вимог стосовно засуджених.

Найбільш різнобічне визначені нормами кримінально-виконавчо­го права порядок та умови відбування позбавлення волі, режим від­бування покарання, праця засуджених, їх навчання і основні форми виховної роботи.

Зміст норм кримінально-виконавчого права становить собою такі правила поведінки, які нормами ніякої іншої галузі права не перед­бачені. Норми кримінально-виконавчого права регулюють повсяк­денне життя і побут засуджених, участь їх у праці, дозвілля, прове­дення серед них виховних заходів, навчання, тобто ті відносини, учасниками яких є засуджені, і які у звичайному житті (на волі) ре­гулюються нормами інших галузей права та моралі.

Норми кримінально-виконавчого права поділяються на види за­лежно від поставлених завдань і обраних підстав.

І. За формою вони поділяються на матеріальні та процесуаль­ні. Слід зазначити, що в кримінально-виконавчому праві немає чіт­кого поділу норм на матеріальні і процесуальні, як у кримінальному праві і цивільному праві.

II. За соціальним призначенням:

1) регулятивні;

2) правоохо­ронні;

3) спеціальні.

Регулятивні — це норми, що безпосередньо регулюють суспіль­ні відносини, які складаються на їхній основі в процесі виконання покарання. Це регулювання шляхом встановлення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків суб'єктам кримінально-виконавчих пра­вовідносин: органам держави і засудженим. Більшість норм кримі­нально-виконавчого законодавства належить до регулятивних.

Правоохоронні — це норми, що регламентують норми відпові­дальності, а також специфічні заходи захисту суб'єктивних прав. У ролі правоохоронних норм кримінально-виконавчого права виступа­ють норми, що передбачають дисциплінарну і матеріальну відпові­дальність за порушення регулятивних норм.

Спеціальні — це дефінітивні норми, які визначають поняття; декларативні норми, які формулюють принципи, завдання й основні положення кримінально-виконавчого законодавства; темпорально-колізійні норми, які встановлюють правило вибору потрібних норм з числа різночасно діючих; просторово-колізійні норми, які встанов­люють правило вибору потрібних норм з числа норм, що мають різ­ну територію дії; оперативні норми, які встановлюють порядок всту­пу в дію нових нормативних актів.

III. За характером встановленого правила норми криміналь­но-виконавчого права можуть бути зобов'язальні; заборонні; упов-новажувальні та заохочувальні.

Зобов'язальні норми встановлюють обов'язок суб'єктів здійсню­вати певні позитивні активні дії.

Заборонні норми встановлюють обов'язок особи не вчиняти пев­них неправомірних дій.

Уповноважувальні норми надають право суб'єкту правовідносин на здійснення певних дозволених законом дій.

Заохочувальні норми надають суб'єктам правовідносин додатко­ві права при наявності особливих підстав. Заохочувальні норми сти­мулюють бажану для держави поведінку, не вдаючись до примусо­вих заходів. Заохочувальні норми не можуть бути наказом, катего­ричним розпорядженням. Виконання засудженим умов заохочуваль­ної норми ще не дає права вимагати той чи інший вид заохочення, а орган, який виконує покарання, не зобов'язаний засудженому на­давати таке заохочення.

З точки зору структури норма кримінально-виконавчого права має, як і будь-яка інша норма, гіпотезу, диспозицію і санкцію.

Гіпотеза норми кримінально-виконавчого права визначає межі її чинності (дії), тобто ті умови, за яких повинна діяти норма, і тих суб'єктів правовідносин, яких диспозиція наділяє певними правами і обов'язками.

Диспозиція норми кримінально-виконавчого права встановлює права і обов'язки суб'єктів виправно-трудових відносин.

Санкція норми кримінально-виконавчого права містить вказівки на ті правові наслідки, до яких вдаються за порушення вимог диспо­зиції норми.

У кримінально-виконавчому законодавстві майже немає норм, які мають усі три перераховані елементи. У текстах більшості норм кримінально-виконавчого законодавства майже неможливо знайти гіпотезу, вона, як правило, лише припускається; частина диспозиції іноді виноситься за межі нормативних актів, наприклад як додаток до них; санкції містяться в окремій нормі. Більше того, можуть бути норми, які взагалі не мають жодного з трьох елементів. Це норми, які формулюють загальні положення, завдання кримінально-вико­навчого законодавства тощо.

Норми будь-якої галузі права містяться в їх джерелах. У теорії права поняття джерела права вживається у двох значеннях: матері­альному та юридичному.

У матеріальному — джерелами права визначаються умови жит­тя суспільства, які складають усю сукупність суспільних відносин, у тому числі і зміст волі домінуючої частини суспільства, виражений у нормах права.

В юридичному — під джерелами права прийнято розуміти ті особливі специфічні форми, в яких виражаються норми права або в яких закріплені чинні норми права. Саме в цьому контексті розгля­даються джерела кримінально-виконавчого права.

Під джерелами кримінально-виконавчого права слід розуміти акти органів влади або компетентних органів управління, що мають норми кримінально-виконавчого права.

Базою всього нашого законодавства, в тому числі і кримінально-виконавчого, є Конституція України. Вона визначає основи суспіль­ного ладу і політики країни, конституційні принципи державного уп­равління, права, свободи і обов'язки громадян України, у тому числі засуджених до покарань (наприклад, статті 62—64, 68). Безпосеред­ньо до джерел кримінально-виконавчого права, які складають його систему, належать:

1) Виправно-трудовий кодекс України;

2) інші законодавчі акти України (наприклад, Кримінальний ко­декс, Кодекс законів про працю, Кодекс законів про шлюб і сім'ю та ін.);

3) Закони України (наприклад, Закон України "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для непов­нолітніх" від 24 січня 1995 р., Закон України "Про виконавче про­вадження" від 21 квітня 1999 р. та ін.);

4) Постанови Верховної Ради України та Укази Президії Верхов­ної Ради України (наприклад, Положення про порядок і умови вико­нання в Українській РСР кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених, затверджене Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 22 червня 1984 р. та ін.);

5) Укази Президента України (наприклад, Указ Президента Ук­раїни "Про Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України" від 5 квітня 1994 р., Указ Президента України "Про утворення Державного департаменту України з питань виконання покарань" від 22 квітня 1998 р. та ін.);

6) Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України (на­приклад, Постанова Кабінету Міністрів України "Про Основні напрям­ки реформи кримінально-виконавчої системи в Українській РСР" від 11 липня 1991 р. за № 88, Постанова Кабінету Міністрів України "Про заходи щодо зміцнення матеріальної бази органів і установ криміналь­но-виконавчої системи на 2000—2004 роки" від 20 червня 2000 р. за № 986 та ін.);

7) міжвідомчі та відомчі нормативні акти, накази, правила, поло­ження, інструкції Державного департаменту України з питань вико­нання покарань (наприклад, наказ ДДУПВП та МОЗ України "Про Положення про лікарсько-трудову комісію" від 18 січня 2000 р. за № 3/6, наказ ДДУПВП "Про затвердження і введення в дію Правил внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ" від 5 чер­вня 2000 р. за №110 та ін );

8) міжнародно-правові акти, ратифіковані Верховною Радою Ук­раїни (наприклад, Віденська угода 1989 р., міждержавні угоди про передачу засуджених тощо).

Отже, система джерел кримінально-виконавчого права — це вичерпний, розміщений у певному порядку перелік нормативних актів, де кожний з них посідає певне місце залежно від його юридичної сили