52. Проблема Квебеку

Квебек - самая большая провинция Канады. Она граничит с Онтарио, Нью-Брансвиком, Новой Землей и США. Квебек занимает 1540680 кв. км, что в три раза больше Франции и в семь раз - Великобритании. Естественными границами провинции являются внутренние воды страны - Гудзонов пролив, река Св. Лаврентия и залив Джеймса, а также Атлантический океан.  Наибольшее значение придается реке Св. Лаврентия, которая служит водным путем для судов из Атлантики в Великие Озера, а следовательно, и в США. Квебек усеян тысячами озер, рек и речушек. Три пятых всей территории провинции занимает Канадский Щит, расположившийся от низменности Св. Лаврентия к Гудзонову проливу. На юге провинции расположены Аппалачские возвышенности, отделяющие провинцию от США  В начале 60-х годов Квебек был центром агитации за отделение провинции от Канады и создание нового франко-говорящего государства. В 1969 году французский и английский языки были объявлены государственными языками страны. В 1970 году террористы, предположительно сторонники отделения Квебека, похитили и убили министра труда и иммиграции провинции, Пьера Лапорта. Федеральное правительство выслало в Квебек войска и временно ввело чрезвычайное положение. В 1974 году французский стал официальным языком провинции.  Партия сторонников отделения Квебека победила на выборах провинции 1976 года и предприняло несколько мер для усиления этого движения. По противоречивому закону 1977 года образование в англо-говорящих школах было очень ограничено. Закон также изменил английские названия населенных пунктов и географических черт, назначил французский языком деловых переговоров, судебных процессов, законодательства и общественных организаций.  Хотя партия сепаратистов и оставалась у власти, референдум об отделении Квебека в независимую страну в 1980 году показал, что жители провинции захотели остаться в составе Канады. Правительство Квебека не хотело принимать новую конституцию, которая включала главы о свободе образования, и безуспешно пыталось наложить на нее вето. В 1984 году Верховный суд Канады отменил закон об ограничениях в школах Квебека.  Поправка к конституции от 1987 года признавала Квебек "отдельным обществом" и предоставляла всем провинциям новые права. Квебек пообещал, что он примет конституцию 1982 года, если поправка будет принята всеми остальными провинциями. Палата общин ратифицировала поправку 22 июня 1988 года, но уже 23 июня 1990 года поправку пришлось отменить, так как ее не поддержали Новая Земля и Маннитоба. Новый набор изменений конституции был создан парламентским комитетом в 1992 году. Эти изменения включали децентрализацию федеральной власти, выборный Сенат и особое отношение к Квебеку как к отдельному обществу. На референдуме в октябре 1992 года канадцы сознательно отвергли все конституционные изменения. Референдум 1995 года в Квебеке в очередной раз показал, что большинство жителей провинции предпочитают оставаться в составе Канады.

53. Утворення фрн і ндр. Німецьке «економічне диво»

 Розкол Німеччини ФРН та НДР. Після Другої світової війни Німеччину було поділено на 4 зони окупації, Берлін на 4 сектори. Верховна влада належала урядам СРСР, США, Великої Британії, Франції.  З командувачів окупаційних військ було утворено Контрольну Раду, яка у своїй діяльності керувалася союзницькими угодами та рішеннями Потсдамської конференції. Уже влітку 1946 р. виявилися принципові розбіжності між західними державами і СРСР у вирішенні питання про майбутнє Німеччини. В грудні 1946 р. між Великою Британією і США була укладена угода про об’єднання їхніх зон окупації. Так виниклаБізонія (тобто «дві зони»). У лютому 1948 р. до цієї угоди приєдналася Франція, і Бізонія трансформувалася в Тризонію. Тризонія приєдналася до «плану Маршалла». Було вирішено питання про скликання в Тризонії Установчих зборів для організації нової влади. Це відбулося без участі СРСР, представники якого вийшли зі складу Союзної контрольної комісії на знак протесту проти дій США і Великої Британії. У трьох західних окупаційних зонах була проведена грошова реформа. Замість рейхсмарки, що майже повністю знецінилася, у червні 1948 р. була введена нова грошова одиниця – західнонімецька марка.  Розкол Німеччини відбувся в 1949 році. У вересні 1949 р. було створено Федеративну Республіку Німеччини (ФРН).  У жовтні 1949 р. – Німецьку Демократичну Республіку (НДР). Розкол Німеччини тривав 40 років (до 1990 р.)  У ФРН формувався режим західної демократії. В НДР були проведені соціалістичні реформи. Як і вся Німеччина, на чотири зони був розділений і Берлін. Його Східна частина (радянська зона окупації) стала столицею НДР, а західна (окупаційні зони США, Великої Британії та Франції) – самокерованою територією, економічно і політично пов’язаною з ФРН.

Німецьке «економічне диво»

Період 50-х років характеризувався суцільними успіхами в економіці, що відомі під назвою "німецьке економічне диво". Причин цьому було чимало. Назвемо основні з них: а) виробництво відроджувалося на новій технічній основі; б) розвивалися новітні галузі, такі як електроніка, нафтохімія й ін.; в) раціонально використовувалися допомога за "планом Маршалла" (2,7 млрд. дол., з них 0,5 млрд. як подарунок), кошти з державного бюджету, що виділялися для інвестування економіки, самофінансування підприємств; г) відсутність військових витрат, 10 млн. переселенців із Центральної та Східної Європи як резерв дешевої робочої сили, подолання господарських диспропорцій розподілу; д) місткий внутрішній ринок і дешевизна робочої сили, що зумовили приплив іноземних капіталів. Однак попри всі згадані причини, головним було створення оптимальних умов для вільного розвитку економічної демократії, тобто необхідних умов для розбудови ринкової економіки. У такій обстановці чудово працювала "теорія соціального ринкового господарства" — вільна конкуренція з елементами державного регулювання. Завдяки "диву" країна змогла кожну третю марку бюджету спрямувати в соціальні фонди. Кредитна, валютна, податкова політика використовувалися для попередження криз.

Для німецької економіки 50-х років характерні високі і стійкі темпи зростання. Вартість виробленої у 1956 р. продукції була вдвічі більшою, а ніж у 1936 р. Частка Німеччини у світовому виробництві 1955 р. сягала 10 %, в експорті — 7,3 %. Розвиток економіки спонукав збільшення зарплати та цілковиту зайнятість. Німецькі політики, оцінюючи ситуацію у ФРН, були недалекі від істини: за умов приватної власності була досягнута гармонія класів. З 1947 р. по 1967 р. — жодного страйку. Більше того, німецькі "брудні" підприємства, будівництво, комунальне господарство всмоктували робочу силу з Югославії, Туреччини, Італії та інших країн — так званих "гастарбайтерів", що склали 85 % усіх зайнятих на "чорних роботах".