32. Відношення мистецтва до природи в контексті ренесансного пантеїзму.

Пантеїзм і нова методологія стимулюють вивчення природи. Природа знову стає об'єктом філософського аналізу "Революційним актом, яким дослідження природи заявило про свою незалежність і як би повторило лютеровське спалення папської булли, було видання безсмертного твору, у якому Копернік кинув - хоча і нерішуче і, так сказати, лише на смертному одрі - виклик церковному авторитету в питаннях природи. Звідси починає своє літочислення звільнення природознавства від теології"1. Енгельс має на увазі відому працю Миколи Коперніка (1473-1543) "Про обертання небесних сфер", у якому обґрунтовується геліоцентрична модель сонячної системи. Вчення Коперніка спростувало багатовікову геоцентричну (від Тея" - Земля) традицію Арістотеля - Птолемея, стало вихідним пунктом розвитку нової астрономії і фізики. В філософії геліоцентризм став відправним пунктом формування нової методології природознавства. Якщо раніше панувала гносеологічна установка, відповідно до якої видиме ототожнювалося з дійсним, то у вченні Коперніка вперше реалізується протилежний принцип - видиме не є вірогідність, а є "переверненим" відображенням схованої за явищами сутності. Якщо Галілео Галілей (1564-1642) і Іоганн Кеплер (1571-1630) математично і експериментально довели правильність ідеї геліоцентризму, то заслуга філософського осмислення цієї ідеї належить Джордано Філіп-по Бруно (1548-1600), який стверджував, що існують незлічимі сонця, незліченні землі, які кружляються навколо своїх сонець, подібно тому, як наші сім планет кружляються навколо нашого. В 1592 році, потрапивши в руки інквізиції, після катувань Д.Бруно підтвердив: "Вважаю, що в кожному із цих світів існують моря, ріки, гори, прірви, вогонь, тварини, дерева..." Про одну із книг Джордано Бруно переляканий схоласт говорить філософові: "Подібного роду твердженнями ви хочете перевернути світ нагору дном!" На що філософ відповідає: "Тобі здається, що було б погано, якби хто-небудь захотів перевернути нагору дном перевернений світ?" У натурфілософії Д.Бруно міцні елементи матеріалізму і діалектики, він обґрунтовує принципи заповнюваності Вселеної матерією, єдності матерії і життя, саморуху матерії

33. Еволюція уявлень про художню творчість в естетиці Відродження.

34. Естетика Відродження про сутність і завдання поетичного мистецтва.

35. Філософський раціоналізм і художня свідомість Нового часу.

Німецьке Просвітництво, в тому числі в сфері естетики, було широким духовним рухом, що найґрунтовніше теоретично проаналізував сутність естетичного як особливого типу духовного досвіду. Видатними його представниками, виразниками демократичного ідеалу були: Олександр Баумгартен, Георг Фрідріх Мейєр, Мойсей Мендельсон, Іоганн Іоахім Вінкельман, Готхольд Ефраїм Лессінг, Йоганн Георг Гаман, Йоганн Готфрід Гердер, Йоганн Георг Адам Форстер.

Особливе значення для теорії естетики мали праці О. Баумгартена. У трактаті "Ф.ські роздуми" він уперше висуває ідею естетики як особливої ф.ської науки. Баумгартен не лише розмежовує логічне й чуттєве пізнання, а розкриває цінність чуттєвого для здобуття істини в науці, нетотожність естетики іншим видам духовного досвіду, де задіяна чуттєва сфера, багатство можливостей застосування чуттєвого пізнання для розкриття механізму пізнавальних можливостей людини загалом. Ф. наводить десять аргументів для доведення цінності естетики. Мета естетики, як її вбачає ф., — удосконалення чуттєвого пізнання. Останнє вимагає розрізняти красу речей і думок, з одного боку, та красу пізнання, що є першою і головною його частиною, — з іншого. Адже "потворні предмети як такі можна мислити прекрасно, а прекрасні — потворно", — зауважує О. Баумгартен.

Аналізу естетики як науки про красу мислення й обґрунтуванню підстав краси мислення ф. приділяє особливу увагу. Йдеться про систематичність вправ, що відкривають істину в явищах і дають усякому пізнанню досконалість; про прекрасну ерудицію, що робить пізнання кращим, даючи змогу мислити про предмети прекрасно. Тобто, ерудиція відкриває розуміння своєрідності пізнаваних явищ, а отже, — дозволяє розгортатися пізнавальним здібностям з можливою повнотою, щоби відкрити їх справжні якості: мислити про речі красиво. ..досліджено зв'язок чуттєвого та логічного пізнання; обґрунтовано поняття "естетичної істини". Ф. наголошує, що естетико-логічна істина буває істиною універсального і понять або істиною одиничного та ідей. Причому естетика загального (істина універсального) завжди загальніша, ніж істина одиничного. В естетиці О. Баумгартена на основі доведення своєрідності естетичного стосовно предмета пізнання (чуттєва краса), якостей пізнання (краса мислення) та способу існування знання (краса значення) доводиться думка щодо сутності всього процесу як явища наслідування природи.

По суті, О. Баумгартен на основі теорії чуттєвого пізнання формулює розуміння пізнання як відображення, розуміючи останнє діалектичною взаємодією активності суб'єкта та якостей предмета пізнання. У контексті поняття "краса мислення" розглядаються предмети, здатні своїми якостями народжувати величність думки. Це "величність матерії" та величне у людських стосунках (моральні доброчесності). Щодо "істин дрібних", то, зауважує ф., вони перебувають поза естетичним горизонтом. Аналіз ідей естетики О. Баумгартена засвідчує їх особливе значення для становлення естетики як окремої ф.ської науки.

М. Мендельсон у трактаті "Про основні положення вишуканих наук і мистецтв" (1757) розмежовує поняття "досконалість" і "краса", перше вважаючи сутнісною ознакою явищ, а друге — наслідком переживаючого відношення людини до світу. Ф. прагне також розмежувати красу природну та красу мистецтва на тій підставі, що прекрасне не є метою природного світу, а для мистецтва воно постає метою. Він розмежовує красу образу як предмета зображення і як способу зображення, наголошуючи, що предметом зображення може бути і потворне, а спосіб зображення — художньо досконалим. В естетиці М. Мендельсона віддається перевага художньо досконалому над досконалим у природі на тій підставі, що художньо привабливі твори мистецтва налаштовують особу на сприймання моральних істин. Велика увага в трактаті приділена виховним можливостям різних видів мистецтва: поезії, живопису, скульптури та ін.

Важливе місце в німецькій просвітницькій естетиці належить. Вінкельману,

Основною естетичною позицією ф.а є ідея наслідування природи мистецтвом. Однак він не абсолютизує принцип наслідування, наголошуючи на тому, що природа — кращий вчитель в скульптурі), тобто вона вища в деталях, але мистецтво вище за неї стосовно творення цілого. Наслідування прекрасного в природі може виступати або у вигляді спрямованості на окремий предмет, або збирати цілісно одиничні предмети. У першому випадку буде копія дійсності, у другому — ідеальний образ. Узагальнююча краса постає певним прообразом. Вона — "створена лише розумом духовна природа". Водночас І. Вінкельман не сприймає красу статичною. Він справедливо вважає, що красі потрібно надати "становища дії та пристрастей, тобто те, що у мистецтві ми розуміємо як вираження". Естетичний ідеал мистецтва — активна, творча особистість.

Видатним теоретиком естетики, літературним критиком і теоретиком літератури доби Просвітництва був Г. Лессінг, автор праць "Листи про новітню літературу", "Лаокоон". В естетиці Г. Лессінга утверджуються демократичні ідеали, зокрема принцип народності мистецтва. Він обстоював зв'язок мистецтва з життям, боровся за звільнення його від нормативності, властивої естетиці класицизму, докладав зусиль до створення демократичної національної культури. Домінантним для Г. Лессінга постає мистецтво драматургії та театру, а не скульптура з властивим їй пластично завершеним образом краси. Окрім того, Г. Лессінг розширює коло творчих зацікавлень мистецтва, яке більше не задовольняється зображенням лише краси. Відповідно до вимог просвітницького гуманізму, Г. Лессінг вважає справжнім ідеалом особистість героя, що сполучає громадянські й особисті інтереси.. Аналіз відмінного між пластичними мистецтвами і поезією Г. Лессінг розгортає в трактаті "Лаокоон". У трактаті "Гамбурзька драматургія", що є зібранням рецензій на спектаклі Гамбурзького театру, розвинуті ідеї суспільного призначення театрального мистецтва., автор розробляє поняття "характер", "типове" "правдивість" стосовно драматичного мистецтва.