64. Іслам, його догматика та особливості сучасного етапу розвитку.

Іслам є однією з наймолодших світових релігій. Іслам (від араб. – „покірність”, „віддання себе Богу”) має також іншу назву – мусульманство. Цей релігійний напрям зародився серед арабських племен Західної Аравії в період відходу в минуле давніх цивілізацій та зростання торговельних культурних центрів. Віровчення в ісламі викладене в головній та „священній книзі” мусульман – Корані й Суні. Щоб зрозуміти цю релігію, виокремимо основні догмати ісламу:

• віра в єдиного Бога Аллаха, який є творцем „неба й землі”, а також усього того, що знаходиться на них. Аллах є абсолютним володарем людської долі над людьми;

• віра в ангелів, які виконують веління Аллаха, оберігають рай і пекло;

• віра в Коран як богоодкровення через пророка Мухаммеда;

• віра в пророцтва Мухаммеда;

• віра у визначеність наперед долі людини Богом Аллахом;

• віра в кінець світу та загробне життя й практику воскресіння після смерті.

Нині іслам за кількістю послідовників є другою (після християнства) світовою релігією. За приблизними підрахунками, кількість мусульман у світі становить від 800 млн до 1 млрд чоловік. Вони проживають більш як у 120 країнах. У 28 країнах іслам є державною релігією (Єгипет, Іран, Ірак, Кувейт, Марокко.

Піднесення економічного й політичного розвитку арабських країн у 70-х роках XX ст. дає підстави говорити про феномен ісламського «відродження». Його характерними рисами є подальший симбіотичний союз ісламу й політики, ісламу й націоналізму, ісламу й культури. Узагальнюючими лозунгами сьогодні є лозунги захисту ісламської культури від західної цивілізації, протиставлення західній культурі ісламської справедливості, ісламської винятковості.

Останнім часом посилилася діяльність ісламських фундаменталістів, їх крайні прояви вийшли за межі Іраку, Ірану, Лівану, Єгипту, Афганістану, Алжиру, Франції тощо. Сьогодні вони вже кваліфікуються як тероризм, від якого потерпають майже всі великі держави західної цивілізації (від США до Європи).

У сучасному світі з'явилися міжнародні ісламські організації, наприклад, Всесвітній ісламський конгрес (ВІК), який має статус консультативної організації в ООН, філії ВІК працюють сьогодні в 60 країнах світу.

У 60-х роках в Мецці було засновано Всесвітню ісламську лігу. Очолює цю ортодоксальну організацію установча рада на чолі з генеральним секретарем. Ліга має також консультативний статус в ООН. Знаною є діяльність Ісламської конференції, до складу якої входить 46 держав.

65. Язичництво.

Україна є батьківщиною однієї з найдавніших землеробських цивілізацій. У III тис. до н. є. в долинах Дністра, Бугу, Пруту з'явилися поселення трипільської культури. Саме тоді виникли дохристиянські релігійні вірування, які отримали назву язичництво (від слова «язики» — народи). Таким чином, язичництво має кількатисячолітню історію, набагато давнішу за історію християнства.

Давньослов'янське язичництво містило в собі: релігію племен і народів найдавнішої доби, яких зазвичай вважають предками слов'ян як в етнічному, так і в культурно-історичному плані; релігію східнослов'янських племен Київської Русі, що була поширена до прийняття християнства як офіційної релігії; народно-побутову релігійність, що існувала впродовж останнього тисячоліття поряд з офіційним християнством.

Характерною особливістю тогочасного язичництва були родові культи предків. Язичники обожнювали предмети й сили природи, поклонялися деревам, кущам, річкам, струмкам, озерам тощо. Родовий язичницький пантеон складався з бога Перуна — бога грому та блискавки, покровителя військового ремесла та княжої дружини. У деяких племенах головним богом був Сварог, бог неба й небесних світил, покровитель ковальства та ремесел. Не менш популярними були Дажбог — бог сонця, Велес — бог достатку й скотарства, Ярило — бог кохання та родючості.

Невід'ємним елементом язичницьких вірувань були культові об'єкти. Боги персоніфікувалися з ідолами, яких установлювали на спеціальних місцях — мольбищах. Ідолам приносили жертви, на їхню честь організовували врочисті церемонії зі співами, хороводами, ритуальними танцями. Велику роль у реалізації магічних обрядів, ритуалів і церемоній відігравали жерці-волхви, які крім релігійних функцій виконували і суто практичні, наприклад, лікували людей. Але загалом релігійної (церкви) в язичництві не було, позаяк не було єдиного віровчення й сталого культу.

У X ст. за князювання Володимира Великого завершилося об'єднання східнослов'янських земель в єдину державу — Київську Русь. Водночас він зробив спробу створити централізовану загальнослов'янську релігію, зібравши язичницьких ідолів деяких племен у Києві поблизу князівського палацу. Проте такий штучно централізований культ так і не вкорінився.

Тому виникла потреба в монотеїстичній релігії, яка сприяла б побудові міцної централізованої держави. Саме тому Володимир прийняв рішення про запровадження на Київській Русі християнства, яке не мало жодних ідейних і культових зв'язків з язичництвом. Історія довела, що утвердження християнства на Русі було історичним і логічним, але використання насильницьких методів його поширення стало причиною багатовікового конфлікту між християнством та язичництвом аж до сьогоднішнього дня.