31. Патристика (східний і західний варіанти). Вчення Августина Аврелія.

Патристика — у філософії загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви. У теології — це сукупність вчень отців церкви та авторитетних церковних письменників 1-8 століть (патрологія при цьому розглядається як наука про патристику, що включає також відповідні філологічні, джерелознавчі, текстологічні, історичні аспекти).

Августи́н «Блаже́нний» Авре́лій (13 листопада 354 —28 серпня 430) — християнський теолог і церковний діяч, головний представник західної патристики, єпископ містаГіппон Регій (сучасна Аннаба, Алжир), родоначальник християнської філософії історії. Августин Аврелій створив онтологічне вчення про Богаяк абстрактне буття, наслідував неоплатоністську онтологію, виходив не з об'єкта, а від суб'єкта, від самодостатності людського мислення. Буття Бога, згідно з вченням Августина, можна вивести безпосередньо із самопізнання людини, а буття речей — ні. Психологізм найбільше проявився у його вченні про час як сутність, що не може існувати без душі, яка пам'ятає, чекає, споглядає дійсністьФілософське вчення Фі-ія Августина виникла як симбіоз християнських і античних доктрин^.. З давньогрецьких філософських вчень головним джерелом для нього був платонізм. Ідеалізм Платона в метафізиці, визнання відмінності духовних принципів у структурі світу (добра і погана душа, існування окремих душ), наголос на містичних факторах духовного життя — все це вплинуло на формування його власних поглядів. Новим філософським досягненням Августина стало висвітлення проблеми реальної динаміки конкретного людського життя на протилежність конкретній історії суспільства. У трактаті «Сповідь», розглядаючи людину від появи немовляти до особи, що самоусвідомлює себе християнином, Августин створив першу філософську теорію, де досліджується психологічний бік життя. Досліджуючи історію як цілеспрямований процес, у трактаті «Про Град Божий», що був написаний під впливом вражень від підкорення Римаордами Аларіха у 410, Августин визнає існування двох видів людської спільноти: «Град Земний», тобто державність, яка заснована на «самозакоханості, доведеній до зневажання Бога», і «Град Божий» — духовна спільність, основана на «любові до Бога, доведеній до зневазі до самого себе». Послідовники Августина були скоріше істориками, аніж систематизаторами. Вони розв'язували здебільше практичні питання етичного характеру. Виходячи з настановарістотелівської логіки та філософії, вони міркували про дійсність, а філософію підпорядковували теології. До основних творів відносять «Про Град Божий» (22 книги), «Сповідь», де зображується становлення особистості. Християнський неоплатонізм Августина панував в західноєвропейської філософії і католицькій теології до 13 століття.

32. Гіппократ про люд., природу та причини її хвороб."Батько медицини" поділяв причини хвороб на два класи: ті, що зумовлені кліматом, особливостями ґрунту, води, спадковістю, "законом країни", і ті, що зумовлені особистісними чинниками – умови життя і праці, конституція тіла, харчування, звички, вік, спосіб мислення тощо. Гіппократ подав опис основних тілесних і душевних темпераментних якостей людей. За словами Івана Павлова, він "вловив в масі незчисленних варіантів людської поведінки основні риси". За Гіппократом, здоровою може бути тільки та людина, в організмі якої правильно змішані чотири "соки" – кров, слиз, жовта та чорна жовч. Залежно від того, в яких пропорціях змішані ці рідини, лікар розподіляв людей на чотири типи – флегматиків, меланхоліків, сангвініків та холериків. Це були ще примітивні погляди на функцію організму, але в них уже відображувались певні знання про психофізіологію людини. Організм людини Гіппократ уявляв як систему, що постійно змінюється та залежить від певної комбінації вищезгаданих рідин. Якщо їх співвідношення змінювалось та порушувалася їхня пропорція – наступали хвороби. Виділення типів тілесного і душевного складу мало практичне значення, бо встановлення типу пов’язувалось з діагностикою й лікуванням хворих. Як вважав Гіппократ, кожний тип схильний до конкретної хвороби.На його думку, серце продукує кров, печінка – жовч, мозок є джерелом слизу, а селезінка – чорної жовчі. Всі ці рідини виконують визначену роль в організмі. Вони, за словами Гіппократа, спричинюють збереження відповідної сухості або вологості, регулюють температуру тіла, викликають жар в тілі або холод.

33. Специфіка середньовічної схоластики.Схоластика  —

це специфічна середньовічна християнська філософія, що панувала в шкільному навчанні. Основне завдання схоластики полягало в обґрунтуванні, захисті і систематизації непорушних богословських істин. її історія умовно розпадається на три періоди. VIII — XII ст. охоплюють підготовку і ранній період схоластики. Для XIII — XV ст. характерні спочатку розквіт, а потім занепад схоластичної філософії. Через всю історію філософії Середньовіччя червоною ниткою проходить суперечка номіналістів з реалістами. Зовнішній привід до суперечки: популярний у середні віки коментатор (III ст.) Порфирій поставив у своєму «Isagoge» запитання: по-перше — існують роди і види (genera et species) самостійно чи існують тільки в думках, по-друге — якщо існують, то це тіла чи безтілесні речі, по-третє — вони мають окреме буття чи існують у чуттєвих предметах і поряд з ними? Загальне (рід і вид) позначалося тоді терміном universale. В основному питання полягало в тому, чи є універсали чимось реальним (realia), тобто, як тоді висловлювалися, речами, що існують поза Розумом людини, чи вони — лише слова. Останній термін у XII ст. звичайно замінювався словом «пошеп» («ім'я»). Звідси назва двох ворогуючих течій: реалісти («universaliasuntres») і номіналісти («universaliasuntnomina»). Реалізм і номіналізм можна теж поділити на ряд типів і відтінків. Крайній реалізм — «загальне реально до речей», або по пунктах Порфирія: — універсалії реальні, існуючі поза людським розумом; мають духовну природу; трансцендентні чуттєвому світу і передують окремим речам. Помірний реалізм — по-перше — універсали реальні; по-друге — універсали збігаються, по суті справи, з «формами» і, як такі, по-третє — іманентні речам чуттєвого світу. Номіналізм на противагу реалізму стверджував, що «універсали суть імена (назви) після речей». Реальні тільки окремі, одиничні індивідуальні речі. Універсали не існують «ні на небі, ні на землі», ні в божественній свідомості, ні в чуттєвому світі, позбавлені об'єктивної значущості за межами людської думки і мови. Коли так, то відпадають і два інших запитання Порфирія. Концептуалізм — найбільш помірний вид номіналізму, що допускав існування загального, але лише в людських поняттях, що фіксують подібні риси в речах. Проблема номіналізму — реалізму має три аспекти: онтологічний — охоплює питання про самостійне існування ідей, духовної суті, тілесних речей тощо; гносеологічний — займається проблемою природи, творення і значущості понять; логічний — вирішує питання про взаємодію загального і окремого.