19. Поняття суб'єкта суспільного розвитку. Рід, народність, нація, клас, народ.

Суб'є́кт — філософське поняття, яке означає наділену чуттям і розумом істоту (душу), що пізнає світ — себе, Абсолютну Істину (Бога) і т. д.Суб'єкт вступає у взаємодію з об'єктом, намагаючись пізнати його.

Народність — це форма спільноти людей, яка історично виникає за родоплемінною спільністю і форму­ється на певній території при натурально-господарчій діяльності у процесі злиття, консолідації різних племен завдяки створенню єдиної мови, культури, традицій, обрядів.

На́ція -полісемантичне (багатозначне) поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи. Існують два основні значення терміну^[1]:

• Політична спільнота громадян певної держави — політична нація. Часто вживається як синонім терміну держава, коли мається на увазі її населення, наприклад для посилання на «національні» університети, банки та інші установи.

• Етнічна спільнота (етнос) з єдиною мовою і самосвідомістю (як особистим відчуттям «національної ідентичності» так і колективним усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших). У цьому значенні фактично є синонімом терміну народ^[1].

Озна́чення, ви́значення чи дефіні́ція (від лат. definitio) — роз'яснення чи витлумачення значення (сенсу) терміну чи поняття. Слід зауважити, що означення завжди стосуєтьсясимволів, оскільки тільки символи мають сенс що його покликане роз'яснити означення. Наприклад, ми можемо дати означення слову «стіл», оскільки це слово має сенс, однак, хоча ми можемо зробити, зламати чи сидіти на столі, ми не можемо дати означення конкретній речі-столу. Термін, якому дається означення називають означуваним (лат. definiendum, часом використовують позначення Dfd), а символ чи групу символів, що повинна роз'яснити його значення, називають означуючим (лат. definiens, часом використовують позначення Dfn). «Означуюче» не є значенням «означуваного», а, відповідно до означення, має те ж значення. Метою введення означення певному терміну може бути необхідність розширення поняттєвого словника, усунення двозначності, необхідність уточнення терміну, чи теоретичне роз'яснення.

Народ -  багатопланове поняття, яке може мати такі значення:

• Народ — населення держави, жителі країни.^[1]

• Народ — форма національної та етнічної єдності (нація, народність, іноді плем'я).^[1]

• Народ — взагалі люди, переважно у великій кількості.^[1]

Рід— доісторична і ранньоісторична суспільно-організаційна спільнота, стадія еволюції Етносу, до якої належали кровно пов'язані нащадки одного предка.

20. Основні історичні етапи розвитку філософії. Класична і некласична філософія.

Індійській філософії притаманна деяка хронологічна невизначеність, відсутність точного датування філософських текстів. І все ж в індології традиційно виділяють три основних періоди:

1) Ведичний (1500 - 600 рр. до н.е.). Веди є основним джерелом для вивчення релігійних уявлень і філософських ідей стародавніх індо-арійців. У той час було створено чотири збірники гімнів, молитов, жертовних формул та заклинань.

2) Епічний (600 - 200 рр. до н.е.) визначається тим, що більшість відомостей про нього ми черпаємо із староіндійських епічних творів "Махабхарата" та "Рамаяна". У цей період сформувались основні філософські напрями.

3) Формування філософських сутр (афоризми, вислови), Араньяків (поведінка самітника) та Упанішад (розгорнуті філософські трактати) до III - IV ст. н.е.

Тому й етапи розвитку філософської думки виділяють від-повідно основним соціокультурним епохам історії людства. Їх можна зобразити наступним чином: філософія Стародавнього світу (VІ ст. до н. е. - V ст. н.е.); середньовічна філософія (V - ХV ст.); філософія епохи Відродження (ХV - ХVІ ст.); філософія Нового часу (ХVІІ - ХІХ ст.), яку в свою чергу можна поділити на філософію епохи промислової та наукової революції (ХVІІ ст.), філософію епохи Про-світництва (ХVІІІ ст.) німецьку класичну філософію, некласичну філософію (к. ХІХ - сер. ХХ ст.) та новітню посткласичну філософію другої треті ХХ ст.

Класична філософія у своїх міркуваннях виходила із того, що:

1) Буття є цілісне, глибинно узасаднене, внутрішньо концентроване;

2) Розум  є  вищою  і найціннішою  частиною людської психіки та найкращою людською здібністю;

3) Розум здатний висвітлити глибини психіки й орозумнити їх;

4) За допом розуму люд спроможна належним чином органі­зувати своє життя і взаємини з буттям.

Некласична фі-ія протиставила цим тезам філ-ої класики принципово інші:

1) Говорити про буття безвідносно до людського сприйняття й уявлення безглуздо; ми можемо судити лише про те, що ввійшло в контекст нашого сприйняття і знання; поза цим питання про буття залишається відкритим;

2) На перший план у людській психіці виходять чинники, які за своєю природою нерозумні або позарозумні; масштабами й силою дії вони перевершують розум;

3) Оскільки нерозумні чинники психіки потужніші, то розум нездатний їх опанувати;

4) Розум не лише не сприяє гармонізації людського життя, а іноді заважає цьому.

Як бачимо, за вихідними спрямуваннями думки некласична філософія принципово відрізняється від класичної, що дає підстави стверджувати: під час виникнення некласичної філософії відбулася зміна парадигми (норми, взірця) філософського мислення. До наведеного порівняння слід додати лише одне: йдеться про панівні тенденції. У реальному розвитку філософії можна знайти і певні винятки з цих тенденцій, але вони не впливають на картину процесу зміни парадигми загалом.