Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Бердянський державний педагогічний університет

Інститут психолого-педагогічної освіти та мистецтв

Кафедра педагогіки

ЗАВДАННЯ

ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ № 1

ПРЕДМЕТ: ТЕОРІЯ ВИХОВАННЯ

КУРС: 2

ФОРМА НАВЧАННЯ: денна

Завдання виконав:

Студент(ка) групи

Прізвище, ім’я

Методичний матеріал і завдання для самостійного опрацювання і виконання

Тема: Основні положення теорії виховання в ретроспективі

Мета: ознайомити студентів з історією розвитку теорії виховання; сприяти усвідомленню майбутніми педагогами взаємозв’язку і взаємозалежності між суспільно-політичними формаціями і метою виховання на різних етапах розвитку суспільства; формуванню аналітичного і критичного мислення студентів.

Завдання

1. За результатами самостійного опрацювання методичного матеріалу, конспекту лекцій заповніть таблицю:

Історична епоха	Представники в галузі педагогіки	Педагогічні погляди

2. Напишіть твір-роздум: «Виховання і суспільство: взаємозумовленість чи взаємо корекція?»

За результатами виконання завдань самостійної роботи кожен студент має звітуватися перед викладачем.

Література

1. Бабанский Ю. К., Победоносцев Г. П. Комплексный подход к воспитанию школьников. – М., 1980.

2. Вишневський О. Сучасне українське виховання: Педагогічні нариси. —Львів, 1996.

3. Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр „Академія”, 2002.

4. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія. – К.: Вища школа, 1995.

5. Державний стандарт загальної середньої освіти. Економіка // Освіта України. — 1997. — 28 листопада. — № 48.

6. Іванчик Г. Ф., Пеньков О. І. Про деякі аспекти екологічної освіти шко­лярів. Соціально-гуманітарна освіта України та шляхи її розбудови / За ред. В.Л.Андрущенка. — К., 1997.

7. Концепція безперервного національного виховання. – К., 1994.

8. Мойсеюк Н.Є. Педагогіка. Навчальний посібник. – К., 2001.

9. Подласый Й. П. Педагогика. – М , 1999.

10. Стельмахович М. Г. Теорія і практика українського національного виховання. – Івано-Франківськ, 1996.

11. Фіцула М.М. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти. – К.: Видавничий центр „Академія”, 2007.

12. Ягупов В.В. Педагогіка. – К.: Либідь, 2002.

Методи і прийоми самостійної роботи над завданнями

Вивчення і конспектування методичного матеріалу та першоджерел. Письмове виконання практичних завдань.

Види контролю

Співбесіда з викладачем, тестування, перевірка виконаних завдань.

Навчально-методичний матеріал для самостійного опрацювання

з теми „ Основні положення теорії виховання в ретроспективі ”

Сам термін «демократія» – народовладдя – є відомим в історії цивілізації з часів стародавніх Афін ще в ранньому періоді розвитку (V–III ст. до н. є.). Правитель Афін Перікл так характеризував цю форму управління: «Наш державний лад не наслідує інші ус­танови... Зветься цей лад демократичним, тому що він грунтується не на меншості (громадян), а на більшості їх. Стосовно приватних інтересів, закони наші є рівно­правними для всіх; щодо політичного значення, то в нас у державному житті кожен користується перевагою пе­ред іншими не через те, що його підтримує та чи інша партія, а залежно від його доблесті, яка здобула б йо­му добру славу в тій чи іншій справі: так як і скром­ність бідняка не лише не служить перепоною йому до діяльності, коли він може зробити будь-яку послугу державі... Одним і тим самим особам можна в нас пік­луватися про домашні справи й займатися водночас справами державними, та й іншим громадянам не чуже розуміння справ державних... Кожна людина може, здається мені, пристосуватись у нас до численних видів діяльності і, виконуючи свою справу з вишуканістю і спритністю, найліпше може досягти і для себе якнай­повнішого задоволення» .

Така характеристика демократичного ладу, яку було дано ще в V ст. до н. є., і понині не є застарілою, бо цілковито відбиває ставлення суспільства до громадян­ського виховання підростаючого покоління. В афінських містах тривалий час існувала традиція, за якою найзаслуженіша людина удостоювалась посади гімнасіарха (керівника школи для вільних дітей).

Саме в Афінах і виникла ідея гармонійного розвитку особи як мети її виховання. У кількох джерелах описа­но прийоми роботи шкіл, де вихователі прагнули вихо­вати гармонійно розвинену, творчу людину, яка була б духовно багатою, морально чистою і фізично доскона­лою. Давньогрецький філософ Платон (427–347 рр. до н. є.) так описує день навчання маленьких афінян в музичній школі: «Коли навчилися грати на кіфарі, на­вчають їх віршам гарних поетів-піснетворців, і цим зму­шують душі дітей звикатися з правильними чергування­ми і ладами, щоб ставали вони лагіднішими, поважними і врівноваженими, щоб були здатними і для промов, і для діяльності; адже все життя людини потребує поваж­ності і доброчеснот».

Описуючи початки історії демократичного виховання в Афінах, не можна обійти піфагорійську систему вихо­вання. Піфагор як великий математик і філософ (VI – V ст. до н. є.) розглядав гармонію розвитку всього сві­ту – від Космосу і до ритмів серцебиття і дихання лю­дини – згідно з єдиним, математично обгрунтованим законом. За уявленнями піфагорійців, уся гармонія світу побудована на числових співвідношеннях і пропорціях.

Отже, музика, як система ритмічного руху, є уособлен­ням всесвітньої універсальності – і рух зірок та планет, і зміна часу і пір року на Землі, і розквіт навесні та в'янення восени, і порухи душі людської — все підпо­рядковано єдиним законам музично-числового ритму. Сприймаючи зоряний світ за аналогією з гамою музич­них співзвуків, Піфагор вважав, що саме музичність є засадою і метою виховання.

Платон, а за ним і Арістотель, розходячись у погля­дах на будову світу, однак були єдиними в тому, що ес­тетичне, моральне виховання є виявом гармонії його, а реальні вияви насамперед видно у граматиці, матема­тиці, астрономії, спорті.

Минали століття за століттями, і Афінська держава стала втрачати свою могутність. Під тиском бурхливо зростаючої Римської республіки Афіни занепали. В Ри­мі наслідували деякі кращі традиції афінян, але на змі­ну музичному вихованню прийшло політичне виховання ораторів.

Слово замінило музику. Неперевершені зразки ора­торського мистецтва в сенаті, на площах стали взірцем для прийдешніх поколінь. Давньоримський теоретик ораторського мистецтва Марк Фабій Квінтіліан (бл. 35—96) вважав, що всі ді­ти, за деяким винятком, наділені здібністю до освіти, і тому вчитель повинен знати і враховувати у своїй пра­ці індивідуальні особливості і здібності дитини. Почи­нати навчання він пропонував якомога раніше, викорис­товуючи ігри дітей, уважно стежачи за їхньою мовою. При засвоєнні перших основних правил мови потрібно добирати вправи з урахуванням віку учня — він зобо­в'язаний навчитися передавати зміст почутого і опові­даного йому, перекладати вірші і прозу. Наслідування, наставляння, вправляння Квінтіліан вважав основними методами в навчанні. Велику увагу приділяв читанню беззмістовному заучуванню '.

Через 300 років після того, як було написане це ве­лике педагогічне творіння, й Римська імперія занепала, будучи завойованою варварами, в прийдешньому серед­ньовіччі були втрачені духовні і моральні цінності демо­кратичного виховання, які панували у стародавньому світі. Тривалий період середньовіччя аж ніяк не можна віднести до духовного прогресу суспільства, а також ви­ховання і освіти.

Музику або ораторство замінили різки і тортури, по­роття дітей вважалося невід'ємною часткою їхнього ви­ховання. На малюнках тогочасних рукописних книг, у яких ідеться про школу, зображено розіп'яте на лаві тіло школяра і служителів, які січуть його різками. По­коління за поколінням проходили крізь цю систему мо­настирського або феодально-лицарського виховання. Близько 800 років в освіті трималася влада католицької церкви.

У Київській Русі, в її роздрібнених князівствах, а далі - у витоків Української держави порядки щодо навчання і виховання дітей, а також їх залучення до дорослого життя були дещо демократичнішими, ніж у тогочасних країнах Західної Європи та у Візантії. Про­стішими були звичаї, більше поважалася людська гід­ність юнацтва.

Середньовічне виховання і навчання носили релігій­но-догматичний характер. У школах панували схоласти­ка, сувора дисципліна, і, як вище згадувалося, були по­ширені тілесні покарання. Все спиралося на сліпе під­корення вчителеві.

Нарешті, зійшла зоря епохи Відродження, якій пере­дувало поступове усвідомлення необхідності докорінних змін у всьому житті. Інквізиція вже не справлялася з усіма протестами освічених людей; у Європі виникла ціла плеяда філософів, які звали себе гуманістами. По­ступово розвивалися нові течії громадської думки, що обмежували владу інквізиції і церкви лише богослуж­бовими, храмовими справами, обмежуючи втручання у світське життя.

Представниками демократичного напряму в культурі епохи Відродження були гуманісти-просвітителі: Еразм Роттердамський (1466-1536) з його найзначнішим тво­ром «Похвала глупоті» (1509), в якому міститься сума правил з усіх проблем людського існування. Еразма вва­жають главою, лідером течії «християнського гуманіз­му»; Франсуа Рабле (1483—1553), автор безсмертного твору «Гаргантюа і Пантагрюель», у якому по суті ви­світлено нову педагогіку Відродження (якщо Гаргантюа вчився ще за старою методикою зубрячки, то його син Пантагрюель робить рішучий поворот у бік природничих наук, життєвості навчання, спорту, праці); Мішель Мон-тень (1533-1592), Хуан Луїс Вівес (1492-1540) та ін. Вони уперше відновили демократію і заснували поняття «гуманістичне виховання», що було зближене з демокра­тичною ідеологією епохи Відродження.

Практичним зразком нової, гуманістичної школи став «Дім радощів» італійського педагога-гуманіста Вітторіно да Фельтре (1378—1446), якого в 1424 рощ за­просив герцог землі Мантуї для виховання своїх дітей. Щоб вони не виховувалися в ізоляції від інших, герцог збудував чудовий будинок на березі озера, серед луків і полів. Вітторіно і три його помічники-педагоги облад­нали споруду без розкошів, але й без казарменості. До школи прийняли 80 хлопчиків різного стану, серед них підтримувалася дисципліна за допомогою ласки, переко­нання; покарання ж розглядалось як зло. Педагоги ре­тельно стежили за одягом, манерами, моральною чисто­тою вихованців. Добре було поставлене фізичне вихован­ня: ігри на повітрі, фехтування, їзда верхи; у навчанні, подібно афінським школам, застосовувалась творчість дітей, наочність, поступово витискувалася зубрячка.

До кінця XVI ст. гуманістичні школи набули поши­рення в Німеччині, яка переживала епоху Реформації. Лідер її Мартін Лютер (1483-1546) прагнув знищити старі церковні порядки, протестуючи і в шкільній справі проти впливу католицької церкви на виховання дітей. Він вимагав створити школи для всіх хлопчиків і дівча­ток за рахунок місцевої влади, а в основу навчання по­класти вивчення Біблії. Стосовно певних прошарків су­спільства, то Лютер домагався створення «вчених шкіл» для підготовки писців, юристів, приходських пастирів.

Тенденції оновлення школи дійшли в XVI ст. і до Ро­сії, а згодом до України. Тут не було такого засилля християнської релігії, як в умовах католицизму, нові віяння проникали і в освіту. В історію української педагогіки того часу увійшли такі прогресивні, демократичні просвітителі, як Іван Вишенський (між 1545 – 1550 – після 1620), який пропагу­вав рівність усіх людей, різко критикував систему єзуїт­ського виховання в колегіумах, які тоді створювалися в Україні та Білорусії, обстоював ідею навчання рідною мовою, чому противились латиняни-єзуїти; протестував проти такого «унаочнення» в колегіумах, як обов'язкова присутність колегіонерів на спалюванні єретиків на вог­нищі; Памво Беринда (між 50 – 70-ми рр. XVI ст. – 1632), який був не лише вчителем у Львівській брат­ській школі, а й письменником, автором словника «Лек-сіконь славеноросскій и ймень тлькованіє», куди увійшло понад 7 тис. слів; Інокентій Гизель (Кисіль) (бл. 1600 – 1683) – автор праць з філософії, психології і теології («Сочинение о всей философии», «Мир с Богом человеку»), а також видав курс лекцій, де даються картини життя і побуту українського народу, лунають мотиви йо­го протесту проти польсько-шляхетського пригноблення.

Досить відомим прогресивним діячем кінця XVI — початку XVII ст. був Стефан Зизаній (бл. 1570 – бл. 1605 – 1610), який працював учителем братських шкіл. Як згадується в джерелах, він був ідейним керівником, виразником громадської думки львівського і віленського міщанства у боротьбі проти католицизму, його «Кате­хізис для шкільного навчання» (1595) був визнаний єре­тичним; самого Зизанія відлучили від церкви. Проте його діяльність справляла великий вплив на учнів брат­ських шкіл, прищеплюючи їм любов до народних справ і традицій, що відповідало ідеям національно-визвольної боротьби українського і білоруського народів.

Усі ці приклади свідчать, що українська нація не стояла осторонь від світового прогресу, в тому числі і в сфері освіти. На той час у Європі відбувалися перші буржуазні революції, йшли Столітня і Тридцятилітня війни, виникали нові релігійні течії (протестантство, каль­вінізм) як пряма протидія католицькому впливу. З'явля­лись і нові діячі культури та освіти, яким у важких умовах доводилося боротися за свої ідеї.

Засновником педагогіки як науки (на відміну від усіх його попередників – філософів і методистів) став вели­кий чеський педагог-демократ Ян Амос Коменський. Но­вий час – епоха переходу від феодального до ранньобур-жуазного ладу – покликав до життя своїх ідеологів. Серед них провідну роль відіграв англійський філософ і педагог Джон Локк (1632—1704). Він розвинув теорію природних прав людини, основою яких поставала її пра­ця і наявність власності, названа ним святою. У своїй основній філософській книзі «Досвід про людський ро­зум» він доводить, що найліпшим суспільним устроєм є буржуазно-парламентський. У галузі виховання й освіти

Головною ме­тою виховання, яке у Локка мало чітко виражений кла­совий характер, було формування особистості джентль­мена. Він виступав проти такої школи, де навчалися б спільно багаті і бідні, оскільки останні являють собою «збіговисько строкатої юрби погано вихованих, розбе­щених хлопчаків різних станів». Його думки і концепції фізичного загартування, розумового розвитку, морально­го виховання і забезпечення доброї поведінки дитини за сучасними мірками аж ніяк не відносяться до демокра­тичних, але для XVII ст. вони були новими і актуаль­ними. Зародження і зміцнення нового буржуазного класу повинно було підкріплюватися вихованням людей, які б поступово замінили феодальну еліту.

Дж. Локк обстоював таку думку, що вміння тримати себе в товаристві, діловитість і заповзятливість є значно важливішими для джентльмена, ніж більшість тих знань, які дають європейські школи. Мета навчання, зазначав він, полягає не в тому, щоб зробити юнака вченим, а в тому, щоб підготувати з нього «ділову людину», тобто розвинути і спрямувати його розум, готувати до актив­ного сприймання нових знань і ідей, які здатні принести вигоду.

Демократизація і гуманізація в ідеях і теоріях, а зго­дом у житті втілилися здебільшого у Франції XVIII ст. Ще не раз ми згадаємо Вольтера та інших великих про­світителів. Однак найбільшим вираженням демократич­ності виховання та освіти були проекти реформ школи. Так, у 1791 році, в період Великої Французької революції, проект такої реформи вніс в Установчі збори Талейран. Він пропонував створити чотири типи установ: пер­винну, окружну, департаментську школи і Національний інститут. Безкоштовність первинної (початкової) школи була першим демократичним кроком в освіті народу. Талейран рекомендував тут викладати рідну мову, ариф­метику, початки геометрії, релігію, мораль, конституцію, а також фізичні вправи. В окрузі і департаменті школа мала бути платною, і платня залежала від якості знань і стану освіченості викладачів. Дальший розвиток рево­люції (в 1792–1793 роках до страти ватажків якобинців) показав недостатність цього проекту, натомість було складено проект Ж. А. Кондорсе, де проголошувалась загальна обов'язкова, безплатна на всіх ступенях систе­ма навчання всіх громадян. Зберігались, але демократи­зувалися ті самі чотири ступеня навчальних закладів, а третій ступінь поділявся на два – інститути і ліцеї. В національному Товаристві наук і мистецтв здійсню­валось керівництво всіма ланками освіти. Навчальні плани охоплювали у першопочатковій школі читання, письмо, граматику, арифметику, засоби вимірювання, опис продукції країни, ознайомлення з правилами ве­дення ремесла і сільського господарства, основи моралі і суспільного ладу; у план школи другого ступеня до­датково включались математика, природознавство, хі­мія, елементи комерції, ознайомлення з моделями ма­шин, приладів, інструментів, а також мораль і суспіль­ствознавство. Незважаючи на те, що цьому проекту ми­нає 200 років, ми і зараз вбачаємо в ньому засади по­будови початкової і восьмирічної освіти. До того ж пе­редбачалась повна світськість шкіл.

Демократичну систему інтернатського виховання за­пропонував на вищому підйомі революції Луї-Мішель Лепелетьє. У період правління найрадикальніших лівих сил він критикував план Кондорсе за те, що той не за­безпечує навчання «громадян-пролетарів, єдина гідність яких полягає у праці». Замість школи початкового на­вчання він пропонував створити будинки національного виховання для всіх без винятку дітей від 5 до 12 років, які утримувалися б за рахунок прогресивного оподатку­вання багатіїв і продажу виробів самих учнів; демокра­тизація навчання і виховання мала забезпечуватися ра­дою будинку, залученням до цього батьків. Проект був з успіхом прийнятий Конвентом і населенням, але виявив­ся утопією через фінансову неспроможність.

Зрозуміло, що всі проекти демократичних реформ скасовувались після поразки революційних сил. Так було й пізніше — з проектом революції 1848 року, коли знову виникли вимоги запровадження загальної обов'яз­кової освіти, яку обґрунтував революційний міністр ос­віти Лазар Іпполіт Карно. Проте ще до поразки рево­люції цей проект виявився нездійсненним, а після її поразки і відновлення імперії Наполеона III шкільна реформа повністю підпорядкувала всі типи шкіл като­лицькій церкві та ієзуїтському ордену.

У XVIII – на початку XIX ст. в Німеччині також відбувалася демократизація освіти і виховання. Незва­жаючи на її політичну роздрібленість (296 князівств, герцогств, курфюрств) та повну відсутність єдиної шкільної системи, вплив Англії і Франції виявлявся у тому, що тут виникла філософська і педагогічна течія неогуманізму, а видатні німецькі філософи І. Кант (1724–1804) і В. Гегель (1770–1831) стали всесвітньо відоми­ми провісниками нової філософії. Неогуманісти проводили порівняння з досягненнями афінської системи виховання і вишукували нові, гуманіс­тичні підходи.до виховання дітей. Так з'явилася педа­гогічна течія філантропізму, представники якої заклика­ли до природного виховання, яке враховувало б розви­ток дитини.

У 1771 році під впливом творів Жан-Жака Руссо утворилися школи-філантропіни («люблячі дітей»). їх організатор і засновник Иоган Бернхард Базедов (1724–1790) надавав великого значення фізичному розвитку, трудовому навчанню ремесел і «вихованню серця», тоб­то емоційно-моральному формуванню особистості, гігіє­нічним засадам утримання і режиму. Діти рано проки­далися, багато працювали і гуляли, всупереч масовим шкільним традиціям того часу, вони не носили перук, ходили без комірців і з коротким волоссям; педагоги прагнули зробити навчання легким і приємним, впрова­джено було чимало власних методичних знахідок, які ие втратили й зараз своїх навчальних можливостей (ау-діювання мов, ділові і рольові ігри, творчі роботи, ви­ставки учнівських творів).

Видатним українським освітянином був філософ і пе­дагог Григорій Савич Сковорода (1722–1794), який до­клав багато сил щодо демократизації освіти і виховання. Після звільнення за «вольнодумство» з Переяславського училища (колегії) він протягом 25 років мандрував по Слобожанщині (східній Україні), проповідуючи свої фі­лософські погляди серед народу. Спілкуючись із селя­нами і козаками, Г. С. Сковорода нагромаджував жит­тєвий досвід, відображав у своїх творах демократичні ідеї. У прит­чі «Вдячний Еродій» Г. С. Сковорода висміює нама­гання українського дворянства бездумно наслідувати німців та французів, порівнюючи їхніх дітей з мавпами, які вчаться французької, щоб співати, танцювати, ма­ніритися, аби потрапити до двору марокканського пра­вителя. Сковорода обстоював ідеї трудового виховання, розумового і фізичного розвитку дітей незалежно від їх стану і заслуг батьків.

Демократизація освіти і виховання була основною метою великого педагога Костянтина Дмитровича Ушинського (1824-1870). Саме він являв для того часу найпрогресивніші ідеї народної освіти. Його зусилля діста­ли підтримку цілої плеяди послідовників — передових педагогів другої половини XIX ст.

Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) вважав, що педагогіка повинна бути де­мократизованою. У своїх творах він мріяв про таку народну школу, яка б давала учням досить глибокі знан­ня. Вже повернувшись із заслання, він виношував плани створення дохідливих підручників для учнів з арифме­тики, історії та географії України. Шевченко сам написав «Букварь южнорусскій» (1861). У різних фор­мах він висловлював протест проти каральних методів виховання. У сучасних умовах виховний процес у школах України має такі особливості.

1. Спрямованість на формування вільної, всебічно розвиненої особистості учня, на його індивідуальний розвиток в рамках класно-урочної системи.

2. Посилення українського національного компонен­ту в позаурочній та позакласній роботі: розширення на­ціональної історії, географії України, створення націо­нальних українських музеїв, кабінетів, інтер'єрів у шко­лах; розширення історико-краєзнавчої роботи; введення замість предмета «Суспільствознавство», який уособлю­вав адаптовану для старшокласників теорію марксизму-ленінізму, нового предмета «Людина і суспільство», що відбиває теорію особистості в умовах нового загальнолюдського, деідеологізованого підходу, а також ознайом­лює з досягненнями суспільної думки в світі. Впроваджу­ється вивчення творів видатних синів українського на­роду М.С.Грушевського, М.П.Драгоманова та ін.

3. Лібералізація громадської думки школярів і сту­дентів у межах законних дій: створення скаутських ор­ганізацій, Спілки українських студентів. Лібералізація у ставленні до тих учнів і студентів, які тяжіють до ре­лігійних вірувань, заборона будь-якої пропаганди ате­їзму.

4. Відмова від методів і форм ідейно-політичного ви­ховання у позаурочній і позакласній роботі: політінформації, читання доповідей, лекцій на суспільно-політичні теми, проведення так званих «політбоїв», комсомольсь­ких і піонерських зборів та ін.

Усі ці заходи спрямовані на те, щоб позбавити дітей вад «комуністичного виховання», забезпечити повноцін­не демократичне виховання в стінах шкіл на основі руху до демократизації всього суспільства.

Міністерство освіти і науки України

Бердянський державний педагогічний університет

Кафедра педагогіки

ЗАВДАННЯ

ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ № 2

ПРЕДМЕТ: ТЕОРІЯ ВИХОВАННЯ.

ФАКУЛЬТЕТ: Інститут філології

КУРС: 2

ФОРМА НАВЧАННЯ: денна

Завдання виконав:

Студент(ка) групи

Прізвище, ім’я

Методичний матеріал і завдання

для самостійного опрацювання і виконання

Тема: Основні напрями виховання школярів

Мета: засвоїти поняття екологія, екологічне виховання,естетика, естетичне виховання, фізична культура, фізичне виховання, формувати аналітичне і критичне мислення студентів.

План самостійної роботи

1. Екологічне виховання.

2. Естетичне виховання yчнів.

3. Фізичне виховання.

• За результатами самостійного опрацювання методичного матеріалу, конспекту лекцій виконайте наступні завдання.

ЗАВДАННЯ

1. Письмово дайте відповіді на питання і виконайте завдання.

2. Заповніть подані схеми.

За результатами виконання завдань самостійної роботи кожен студент має звітуватися перед викладачем.

Література

13. Бабанский Ю. К., Победоносцев Г. П. Комплексный подход к воспитанию школьников. – М., 1980.

14. Вишневський О. Сучасне українське виховання: Педагогічні нариси. —Львів, 1996.

15. Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр „Академія”, 2002.

16. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія. – К.: Вища школа, 1995.

17. Державний стандарт загальної середньої освіти. Економіка // Освіта України. — 1997. — 28 листопада. — № 48.

18. Іванчик Г. Ф., Пеньков О. І. Про деякі аспекти екологічної освіти шко­лярів. Соціально-гуманітарна освіта України та шляхи її розбудови / За ред. В.Л.Андрущенка. — К., 1997.

19. Климишин І. А. та ін. Основи християнської моралі. — Івано-Фран­ківськ, 1995.

20. Концепція безперервного національного виховання. – К., 1994.

21. Мойсеюк Н.Є. Педагогіка. Навчальний посібник. – К., 2001.

22. Подласый Й. П. Педагогика. – М , 1999.

23. Стельмахович М. Г. Теорія і практика українського національного виховання. – Івано-Франківськ, 1996.

24. Сухомлинський В. А. О воспитании. – М., 1975.

25. Фіцула М.М. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти. – К.: Видавничий центр „Академія”, 2007.

26. Ягупов В.В. Педагогіка. – К.: Либідь, 2002.

Методи і прийоми самостійної роботи над завданнями

Вивчення і конспектування методичного матеріалу та першоджерел. Письмове виконання практичних завдань.

Види контролю

Співбесіда з викладачем, тестування, перевірка виконаних завдань.

Навчально-методичний матеріал для самостійного опрацювання

з теми „ Основні напрями виховання школярів ”

1. Екологічне виховання

Сучасні масштаби екологічних змін створюють реаль­ну загрозу для життя людей, що робить украй актуальною проблему зміни ставлення людства до природи. Цій меті служить екологічне виховання.

Екологічне виховання — систематична педагогічна діяльність, спрямована на розвиток в учнів екологічної культури. Завдання екологічного виховання полягає у формуван­ні екологічних знань, вихованні любові до природи, праг­ненні берегти, примножувати її, формуванні вміння і на­вичок діяльності в природі.

Екологічне виховання передбачає розкриття сутності світу природи — середовища перебування людини, яка по­винна бути зацікавлена у збереженні цілісності, чистоти, гармонії в природі. Це передбачає уміння осмислювати екологічні явища, робити висновки про стан природи, ро­зумно взаємодіяти з нею. Естетична краса природи сприяє формуванню моральних почуттів обов'язку і відповідаль­ності за її збереження, спонукає до природоохоронної ді­яльності. Здійснюється вона на всіх етапах навчання у школі, кожному з яких, з огляду на вікові особливості школярів, властиві певна мета, завдання, методика.

У молодших школярів воно покликане формувати пер­ші уявлення про навколишній світ, живу і неживу приро­ду, ставлення до природи, що виявляється в конкретній поведінці на емоційному рівні.

На другому (5—7 класи) і третьому (8—9 класи) етапах відбувається нагромадження знань про природні об'єкти, закономірності розвитку та функціонування біологічних систем, формування навичок аналізу і прогнозування нескладних екологічних ситуацій.

Любов до природи слід виховувати з раннього дитинства. «Дітей, що не вміють ще ходити, — писав Г. Ващенко, — треба частіше виносити на свіже повітря, щоб вони могли бачити рідне небо, дерева, квіти, різних тварин. Все це залишається в дитячій душі, осяяне почуттям радості, і покладе основи любові до рідної природи».

В екологічному вихованні особливого значення набува­ють предмети природничо-географічного циклу. Біологія і географія розкривають дітям світ рослин, тварин, середовище, що їх оточує. Фізика і хімія формують комплекс по­літехнічних знань, наукові засади і принципи сучасного виробництва. Історія, правознавство показують неприпус­тимість варварського ставлення до природи. Предмети ес­тетичного циклу розкривають естетичну сутність природи, її неповторну красу, вплив на людину. Важливу роль у формуванні екологічної свідомості відіграє залучення уч­нів до природоохоронної діяльності (шкільні лісництва, садівництво, робота в мисливських господарствах та ні.), робота санітарних загонів захисту довкілля (виявляють ступінь забруднення повітря, води, зон відпочинку), загонів для боротьби з браконьєрами (діють при лісництвах І рибгоспах), груп швидкої допомоги звірам і птахам у зимо вий період; куточки природи. З природоохоронною роботою пов'язана туристично-краєзнавча робота, спрямована на прищеплення навичок правильної поведінки в місцях відпочинку, в лісах, на річках та ін.

Ефективне екологічне виховання школярів передбачає:

• оптимізацію змісту неперервної екологічної освіти всіх вікових груп школярів, висвітлення екологічних пи­тань у процесі вивчення окремих предметів, використання внутрі- та міжпредметних зв'язків;

• створення в школах належної навчально-матеріальної бази (куточків охорони природи, живих куточків та ін.);

• удосконалення форм і методів екологічного виховання, активне залучення школярів до природоохоронної і роботи;

• формування мотивів відповідального ставлення до природи, прагнення глибше пізнати ЇЇ, примножувати її багатства.

Результатом екологічного виховання має бути сформо­вана екологічна культура людини, що характеризується різнобічними глибокими знаннями про навколишнє се­редовище (природне та соціальне), наявністю світогляд­них ціннісних орієнтацій щодо природи, екологічним сти­лем мислення і відповідальним ставленням до природи та свого здоров'я, набуттям умінь і досвіду вирішення еколо­гічних проблем (насамперед на місцевому та локальному рівнях), безпосередньою участю у природоохоронній робо­ті, передбаченням можливих негативних наслідків природоперетворювальної діяльності людини.