2 Предмет референдуму.

Предмет референдумів - це суспільні відносини, пов'язані з реалізацією права громадян на участь у референдумах, тобто права шляхом безпосереднього голосування вирішувати найважливіші суспільно значущі питання загальнодержавного та місцевого значення. Предмет референдумів тісно пов'язаний із об'єктом референдних правовідносин, але не тотожний йому. Категорія "предмет референдумів" вужча за своїм змістом від об'єкта референдних правовідносин. У матеріальному значенні предмет референдумів знаходить своє вираження в питаннях, що виносяться на голосування.

Предмет волевиявлення громадян України на референдумах визначається змістом конкретних питань. Як правило, предметом всеукраїнського та місцевих референдумів є найважливіші питання загальнодержавного та місцевого значення, за виключенням питань, що не можуть визначатися шляхом всенародного голосування. Законодавство визначає питання, які не можуть виноситися на всеукраїнський та місцеві референдуми (ст. 73 Конституції України, ст.ст. 6,6-1 Закону України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми").

Отже предмет всеукраїнського та місцевих референдумів має і більш вузьке значення й може розглядатися як питання, що виносяться на референдум (питання референдуму). Питання про предмет референдуму визначені нормативними положеннями Закону України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми", що розмежовує предмет всеукраїнського референдуму (ст. 3), предмет місцевого референдуму (ст. 4), предмет республіканського (місцевого) референдуму АР Крим (ст. 3-1) із питаннями, що виносяться на відповідні референдуми (ст.ст. 5-6).

У теорії референдного права такі питання вчені розглядають як формулу референдуму. Формула всеукраїнського референдуму може мати подвійну конструкцію. У першому випадку питання виражає зміст акта, щодо якого висловлюються голосуючі на референдумі; у другому випадку конструкція питання референдуму може прямо вказувати на його предмет.

Отже, якщо предметом всеукраїнського референдуму, у його широкому розумінні є конкретно визначена справа, яка підлягає остаточному вирішенню, її зміст виражається у формулі всеукраїнського референдуму. Натомість, якщо референдум проводиться з проблеми, що не може бути повністю вираженою його формулою і потребує деталізації в самостійному нормативно-правовому акті, то питання всеукраїнського референдуму буде опосередковувати предмет всеукраїнського референдуму. Це, як правило, консультативні референдуми, що передбачають остаточне вирішення проблеми, винесеної на всенародне голосування шляхом прийняття уповноваженим органом держави нормативного рішення з огляду на волю народу. Але в обох випадках формула всеукраїнського референдуму прямо чи опосередковано пов'язана з його предметом.

3.Акти Президента України.

На виконання своїх повноважень Президент України може приймати два види правових актів: укази і розпорядження (ч. З ст. 106 Конституції України). Проекти правових актів Президента України розробляють та вносять Глава Адміністрації Президента України, радники Президента України, структурні підрозділи Адміністрації Президента України, Кабінет Міністрів України, міністерства, центральні органи виконавчої влади у межах своєї компетенції, Рада Міністрів АРК. На підпис Президентові України укази та розпорядження подає Глава Адміністрації Президента України.

Правові акти Президента України можуть бути визнані Конституційним Судом України неконституційними, що має своїм наслідком втрату ними чинності з моменту прийняття такого рішення.

Правові акти Президента України є підзаконними, оскільки приймаються на основі та в межах Конституції і законів України.

Укази - це нормативно-правові чи індивідуально-владні акти, які приймаються Президентом України на виконання Конституції та законів України з найважливіших питань державного і суспільного життя. Нормативні акти Президента України поширюються на невизначене коло суб'єктів правовідносин, а індивідуально-владні акти мають індивідуальне, тобто персоніфіковане спрямування.

Указами Президента України оформляються.

* скасування актів Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів АРК, рішень голів місцевих державних адміністрацій;

* нагородження державними нагородами, присвоєння почесних звань;

* присвоєння вищих дипломатичних рангів, вищих військових звань, інших спеціальних звань і класних чинів;

* прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, надання притулку;

* рішення Президента України щодо призначення та звільнення з посад керівників відповідних державних органів, установ та організацій;

* встановлення президентських відзнак та нагородження ними;

* помилування.

Деякі укази Президента України контрасигнуються.

Контрасигнація (від лат. contra і signo - засвідчую, підписую) - це скріплення акта Президента України підписами Прем'єр-міністра України або міністрами, відповідальними за правовий акт та його виконання, у результаті чого вони стають політично та юридично відповідальними за указ глави держави. Так, погоджуються у Міністерстві юстиції України проекти указів Президента України, що мають нормативний характер, а в Міністерстві фінансів України та Міністерстві економічного розвитку і торгівлі України - акти Президента України, що пов'язані з витрачанням матеріальних ресурсів.

Конституція України встановлює процедуру контрасигнування указів Президента України (ч. 4 ст. 106), які спрямовані на:

* припинення повноважень Верховної Ради України;

* призначення за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих адміністрацій та припинення їх повноважень;

* прийняття рішень Радою національної безпеки та охорони України;

* призначення на посади та звільнення з посад за згодою Верховної Ради України Голови Фонду державного майна України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України;

* утворення, ліквідацію та реорганізацію міністерств та інших центральних органів виконавчої влади;

* призначення на посади третини складу суддів Конституційного Суду України;

* здійснення представництва України в інших державах та міжнародних організаціях тощо.

Розпорядження - це індивідуально-владні внутрішньо-організаційні акти Президента України, що приймаються з питань кадрового та іншого забезпечення.

Розпорядженнями Президента України оформляються:

* рішення з кадрових, оперативних та організаційних питань Адміністрації Президента України;

* призначення уповноважених Президента України для представництва інтересів глави держави у відповідних державних органах, установах, організаціях;

* доручення Кабінету Міністрів України, міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади;

o призначення представників від України для участі у роботі міжнародних форумів та переговорів із делегаціями закордонних держав.

Правові акти Президента України не пізніше ніж у п'ятнадцятиденний строк після їх підписання оприлюднюються в офіційних друкованих виданнях: "Урядовий кур'єр", "Офіційний вісник України". Оприлюднені правові акти набирають чинності через 10 днів або в інший визначений самим правовим актом строк, але не раніше дня опублікування у зазначених офіційних виданнях.

Ненормативні правові акти Президента України оприлюднюються дещо по-іншому - шляхом надсилання певним державним органам, органам місцевого самоврядування, які у свою чергу зобов'язані повідомити ті підприємства, установи чи організації, на які поширюється владно-регулюючий вплив правових актів глави держави. Набирають чинність ненормативні правові акти Президента України з моменту їх отримання адресатами або у визначений актом строк. Індивідуально-правові акти про призначення, звільнення з посад набирають чинність з моменту їх підписання Президентом України.

Білет № 30. 1.Основні принципи правового статусу людини і громадянина та їх конституційне закріплення. Конституційно-правовий статус людини і громадянина - це встановлена конституцією та іншими законами система юридичних параметрів, яка визначає фактичне становище людини і громадянина у суспільстві на конкретному етапі суспільно-політичного розвитку держави.

Єдиної точки зору щодо складових цього поняття немає.

Однак найоптимальнішим, на наш погляд, є підхід російського дослідника В. В. Невинського, який до елементів конституційно-правового статусу людини і громадянина відносить:

1) права, свободи і обов'язки як основи конституційного статусу особи;

2) громадянство, правосуб'єктність, юридичні гарантії як умови реалізації прав, свобод та обов'язків;

3) принципи правового статусу особи як вихідні засади, що інтегрують у собі нормативний зміст прав, свобод та обов'язків особи, а також умови їх реалізації1.

На думку О. А. Лукашевої, громадянство не має включатися безпосередньо до правового статусу особи, оскільки громадянство - це передумова, що визначає правовий статус індивіда без обмежень. Науковець вважає, що як передумову правового статусу слід розглядати і загальну правосуб'єктність. Юридичну відповідальність, яка іноді включається до структури правового статусу, О. А. Лукашева пропонує розглядати як вторинний елемент щодо обов'язку, який виступає первинним елементом. Підтвердженням цієї думки є факт їхнього взаємозв'язку, оскільки, якщо немає обов'язку, то немає і відповідальності. Щодо системи гарантій, то їх варто віднести до категорій, які виходять за межі правового статусу. Отже, на переконання О. А. Лукашевої, поняття правового статусу слід обмежити категоріями прав і обов'язків, а всі інші названі елементи варто включити в поняття "правове положення особистості", як це пропонують Н. В. Вітрук та В. А. Кучинський.

Поширене також інше розуміння співвідношення понять "правовий статус" та "правове положення". Згідно з ним правовий статус - це сукупність нормативно закріплених прав та обов'язків абстрактного суб'єкта, а правове положення - потенційні і реальні права та обов'язки конкретного суб'єкта. При цьому правове положення реальної особи, на думку автора цієї позиції, постійно змінюється, тоді як статус суб'єкта права незмінний, допоки не змінюються відповідні правові норми.

Щодо іноді вживаного поняття "правове становище", то, як вважають деякі дослідники (зокрема, М. І. Матузова, М. Тодика), воно є тотожним поняттю "правовий статус".

Співвідношення між поняттями "конституційний статус" та "засади правового становища особи" визначається тим, що конституційний статус охоплює лише конституційні норми, тоді як засади статусу, поряд із конституційними, включають і інші норми поточного законодавства3.

Індустріальний лад характеризується дуалізмом громадянського і політичного суспільства. Як член громадянського суспільства людина рівноправна з усіма іншими, але як член політичного, тобто державно організованого суспільства, вона рівноправна лише з тими, хто належить до цієї держави, тобто є її громадянином. Отже, права і свободи людини належать кожному індивіду, а права і свободи громадянина - тільки тим особам, які перебувають у громадянстві певної держави. Права і свободи громадянина не слід плутати з громадянськими правами і свободами, котрі, як правило, належать кожній людині.

У багатьох конституціях розмежування прав людини і прав громадянина закріплено у формулюваннях відповідних статей. Так, для позначення суб'єкта прав людини зазвичай використовують формули: "кожний", "всі", "кожна людина", "ніхто", "жодна людина" або безособистісні формулювання на зразок "визнається право", "гарантується свобода" тощо. Щодо прав громадян, то в статтях конституцій зазначається "громадяни мають право", "громадянин може" тощо.

Іноді замість вживання слів "громадяни", "громадянин" згадується про приналежність до нації, наприклад, "усі німці", "кожен іспанець" тощо. Однак слід мати на увазі, що в західноєвропейських країнах термін "нація" означає не етнічну, а політико-державну спільність, людський субстрат держави, те, що у вітчизняній системі права позначається поняттям "народ".

Співвідношення між правами людини і правами громадянина навіть у демократичній державі відрізняється і залежить від суб'єктивного вибору укладачів відповідної конституції. Так, одне і те саме право в конституції однієї держави може бути сформульоване як право людини, а в іншій - як право громадянина. Наприклад, за Конституцією Іспанії свобода пересування формулюється як право громадян Іспанії, тоді як за Конституцією Греції таку свободу визначено як право людини. Хоча є такі права та свободи, до характеристики яких демократичні конституції підходять однаково.

Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні грунтується на таких принципах.

1. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека - найвища соціальна цінність (ст. З Конституції України).

2. Конституційний принцип рівноправ'я, який передбачає:

- рівність громадян перед законом (частини 1,2 ст. 24 Конституції України), яка полягає в тому, що стосовно кожної особи закону належить мати однакову силу впливу. Іншими словами, закон не повинен зважати на існуючі індивідуальні відмінності між людьми2;

- рівність прав жінки і чоловіка (ч. З ст. 24 Конституції України). На розвиток регламентування цього аспекту принципу рівноправ'я було прийнято Закон України "Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків" від 08.09.2005 р. (набув чинності з 01.01.2006 р.)1;

- рівний доступ громадян до публічних посад (ч. 2 ст. 38 Конституції України);

- рівність у галузі політичних прав (статті 38, 71 Конституції України);

- рівність у виборі професії та роду трудової діяльності (ч. 2 ст. 43 Конституції України);

- рівність прав і обов'язків у шлюбі та сім'ї кожного з подружжя (ч. 1 ст. 51 Конституції України) та рівність дітей незалежно від походження, а також незалежно від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним (ч. 1 ст. 52 Конституції України);

- рівність перед судом (п. 2 ч. З ст. 129 Конституції України), що означає рівний судовий захист прав та інтересів (причому у країнах з англосаксонською системою права цей принцип обумовлений ще й тим, що суд виступає не тільки правозастосовним, а й правотворчим органом).

Не слід плутати поняття "рівноправ'я" і "соціальна рівність", оскільки рівноправ'я - це виключно рівність прав, свобод та обов'язків. Виходячи ж з учення марксизму, соціальна рівність - це рівне ставлення до засобів виробництва. Однак така рівність є утопією, відтоді як людина почала виробляти більше, ніж споживає. Водночас досвід демократичних країн свідчить про те, що в умовах соціально-економічної нерівності рівноправ'я цілком можливе, хоча з певними застереженнями (наприклад, внесення грошової застави звільняє особу від утримання під вартою; якщо ж особа відповідної грошової суми не має, вона змушена перебувати під вартою)1.

Отже, конституційний принцип рівності людини і громадянина слід розглядати як гарантування кожному члену суспільства, незважаючи на будь-які його індивідуальні ознаки (за винятком обставин, передбачених Конституцією і законодавством), однакових можливостей для реалізації конституційних прав і свобод, покладення на осіб, які перебувають в однаковому правовому становищі, рівних обов'язків, а також забезпечення рівності всіх перед законом і судом2. Принцип рівноправ'я являє собою правило, звернене до держави, яка повинна протидіяти будь-якій дискримінації громадян з боку своїх органів3.

3. Принцип невідчужуваності та непорушності основних прав і свобод (статті 21, 22, ч. 1 ст. 157 Конституції України). У випадках, передбачених Конституцією України, деякі права і свободи людини і громадянина можуть бути обмежені. Обмеження прав і свобод людини і громадянина можуть бути постійно діючими (наприклад, вони передбачені ч. З ст. 30, ч. З ст. 34, ч. 2 ст. 35, ст. 37 Конституції України) та тимчасовими, обумовленими надзвичайним станом (ст. 64 Конституції України). Перелік тих прав та свобод, які не можуть бути обмежені за жодних умов, встановлено в ст. 64 Конституції України.

4. Принцип єдності конституційних прав і обов'язків (принцип природного обмеження реалізації прав і свобод людини і громадянина правами та свободами інших осіб (ст. 23 Конституції України). Цей принцип потрібно розуміти так, що виконання людиною і громадянином своїх обов'язків є передумовою нормального існування суспільства і держави та реалізації нею кореспондуючого обов'язку права. Так, наприклад, відповідно до ст. 13 Конституції України, з одного боку, кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Однак, з іншого боку, власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Цей принцип не можна зводити до формулювання проте, що якщо людина не виконує певних обов'язків, вона не має прав, оскільки не можна, наприклад, стверджувати, що якщо людина не виконала загальний військовий обов'язок, то її можна позбавити активного виборчого права, тобто права обирати.

5. Принцип безпосередньої дії прав і свобод лютиш і громадян! г на (ч. З ст. 8 Конституції України) означає, що права і свободи людини і громадянина, передбачені Конституцією України, діють незалежно від того, чи конкретизовані вони у відповідних нормативних актах. Однак відсутність такої конкретизації часто значно ускладнює або взагалі унеможливлює реалізацію відповідних прав і свобод. Цей принцип також передбачає можливість звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.

6. Принцип невичерпності прав і свобод людини і громадянина, передбачених Конституцією України. Існування цього принципу свідчить про те, що в Україні застосовується так звана змішана система формулювання прав і свобод людини і громадянина, відповідно до якої поєднується письмове закріплення прав і свобод людини і громадянина із визнанням природних прав (тобто таких, якими людина наділена від народження і які є первинними щодо позитив його права та повинні ним гарантуватися). Аналогічна система формулювання прав і свобод людини і громадянина існує і в багатьох інших країнах (наприклад, у США).

7. Принцип гарантованості прав і свобод людини і громадянина відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права (детально цей принцип ми охарактеризуємо у наступній главі).