2 Культурні права і свободи

Культурні права – це права, що забезпечують можливості вільного духовного розвитку особистості і суспільства. До культурних прав відносяться:

• право на освіту;

• право на свободу культурної, наукової та творчої діяльності.

Право на освіту.[ред. • ред. Код]

Освіта — це основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. Ст. 53 Конституції України передбачене право кожного на освіту. Повна загальна середня освіта є обов'язковою. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі. Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Право на свободу культурної, наукової та творчої діяльності.[ред. • ред. Код]

Відповідно до статті 54 Конституції України говориться , що громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом.

Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством. Культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

3 Чисельний склад та структура Верховної Ради України

Чисельний склад парламенту визначається з урахуванням різновекторних чинників. Так, з одного боку, чисельність парламенту (його нижньої палати) має бути достатньою для забезпечення його представницького характеру, а для того, щоб парламент виступав реальним представником народу (представницьким мандатарієм нації Дюги Л. Конституционное право. - М., 1908. - с. 416. ), до його складу мають входити відносно багаточисельні об'єднання парламентарів (депутатські групи та фракції"), які б відображали інтереси значних прошарків суспільства. Крім того, чисельність парламенту має забезпечити можливість формування його робочих органів (комітетів та комісій), які здійснюють законопроекту та контрольну діяльність. З другого боку, надмірна чисельність парламенту суттєво ускладнює організацію його роботи. Оптимальною, з огляду на ці обставини, вважається чисельність парламенту в 350-500 депутатів. Водночас на чисельність парламенту можуть впливати і такі чинники, як його структура, чисельність населення країни, форма державного устрою тощо. Для прикладу, чисельність парламентів європейських країн коливається від 60 (Люксембург) до понад 600 (Палата громад парламенту Великої Британії та Бундестаг ФРН). Згідно з ч. 1 ст. 76 Конституції України конституційний склад Верховної Ради України - 450 народних депутатів України. За структурою парламенти поділяють на однопалатні (монокамерні) та двопалатні (бікамерні). Переважна більшість парламентів великих та середніх демократичних країн мають бікамерну структуру, наприклад, із 12 країн - членів ЄС лише 4 мають монокамерні парламенти. Вибір тієї чи іншої структури парламенту обумовлений формою державного устрою (федерації, як правило, мають бікамерні парламенти: одна з палат представляє інтереси суб'єктів федерації), історичними традиціями, вимогами законодавчого процесу тощо. Проблема структури парламенту неоднозначне оцінюється в науковій літературі. Чимало вчених схиляються до думки про доцільність бікамерної структури парламенту (звичайно, якщо мова не йде про парламенти невеликих за чисельністю населення країн) Зіллер Жак. Політико-адміністративні системи країн ЄС: Порівняльний аналіз / Володимир Ховхун (пер.з фр.). — К. : Основи, 1996. — с. 76.. При цьому висловлюються такі аргументи на користь бікамерної структури парламенту: по-перше, бікамерні парламенти відповідають європейській традиції, згідно з якою необхідність подвійного представництва пов'язується з соціальною чи географічною різноманітністю; по-друге, наявність двох палат є гарантією гласності та врахування позиції меншості; по-третє, бікамерна структура сприяє підвищенню якості законодавчої роботи, здійсненню парламентського контролю та втіленню державної політики в національному та місцевому вимірах Шаповал В.М. Вищі органи сучасної держави: Порівняльний аналіз. — К. : Програма Л, 1995. — с. 14.. Що ж до недоліків бікамерної структури парламентів, то до них відносять ускладнення та уповільнення законодавчого процесу. Бікамерні парламенти, в свою чергу, поділяють на егалітарні та нерівноправні. Егалітарними є парламенти, обидві палати яких мають однакові повноваження в законодавчій галузі, а уряд підзвітний перед кожною з них (парламенти Бельгії чи Італії). Більш поширеними є нерівноправні парламенти, палати яких не мають однакових повноважень, діяльність уряду визначається більшою мірою нижньою палатою, а верхня палата характеризується менш представницьким характером, що обумовлено особливостями порядку її формування (парламенти Великої Британії, Іспанії, Франції). Зазначимо, що ідея бікамералізму стосовно специфічних умов і конкретних реалій України була відкинута Міжнародним юридичним форумом "Нова Конституція України — шлях до утвердження української державності", про що організатор і керівник указаного форуму доповідав народним депутатам на сесії Верховної Ради у січні 1996 р. Негативне ставлення до даної проблеми виражалося також і в інших формах (круглі столи, семінари, публікації).

Білет №11. 1.Види конституцій.

Термін "конституція" походить від латинського слова constitutio, що означає "устрій", "встановлення". Так іме­нувалися деякі з актів, що видавалися римськими імпе­раторами. Застосування терміна "конституція" в сучасному його розумінні пов'язано з епохою буржуазних революцій. Конституції стали юридичною формою правового захисту найважливіших інтересів молодої буржуазії. Першими пи­саними конституціями — єдиними основними законами були Конституція США, прийнята в 1787 р. і чинна й на теперішній час, та Конституція Франції 1791 р.

Конституція є основою конституційного права. Консти­туційне (державне) право — це система правових норм, насамперед принципів і норм конституції, які закріплюють основи економічної і політичної організації суспільства, форму правління і державного устрою, порядок і прин­ципи формування та компетенцію органів державної вла­ди, основи правового статусу людини і громадянина.

За юридичною формою конституції можуть бути поді­лені на писані та неписані. Писані конституції являють собою єдиний нормативний акт, що прийнятий у суворо встановленому порядку та має чітку внутрішню структуру (розділи, глави, параграфи тощо). До цього виду належить абсолютна більшість конституцій, які діють у світі, в тому числі й Конституція України 1996 р. Неписані конституції складаються з кількох законів, що мають самостійне зна­чення і прийняті в різний час і в різному порядку. Вони у своїй сукупності оголошуються конституцією держави. При­кладом такої конституції може бути Конституція Велико­британії. Вона ввібрала низку законів, перший з яких — "Велика хартія вольностей" —був прийнятий ще в 1215 р.

За порядком прийняття, зміни та відміни конституції поділяються на гнучкі та жорсткі. У гнучких конституціях цей порядок мало чим відрізняється від порядку, перед­баченого для всіх інших законів. Порядок прийняття, зміни та відміни жорстких конституцій суттєво ускладнений по­рівняно з усіма іншими законами. Тут потрібні не тільки більшість голосів депутатів, а й виконання низки додаткових процедур. Конституцію України слід віднести до жорстких.

Відповідно до державного устрою конституції поділя­ються на федеративні (Росія, США, ФРН, Індія та ін.) та унітарні (Україна, Франція, Білорусь, Болгарія, Словенія, Чехія та ін.).

За рівнем втілення приписів конституцій у життя суспільства та держави їх заведено поділяти на фіктивні, положення яких не знаходять реалізації й підтвердження на практиці, та реальні, якщо суспільні відносини відпо­відають конституційним настановам.

Той факт, що конституція покликана закріплювати й регулювати найважливіші суспільні відносини, зумовлює її провідне місце в системі законодавства будь-якої країни. Кожна галузь законодавства має свій виток у тому чи іншому положенні конституції. Наприклад, трудове право базується на статтях Конституції України, що закріп­люють права на працю, відпочинок, підприємницьку діяль­ність.

Конституція України є Основним Законом держави, тому що вона наділена особливою, найвищою юридичною силою, що знаходить свій вияв у низці наступних поло­жень:

конституція виступає базисом для поточного за­конодавства. Всі закони та інші нормативні акти мають випливати з Конституції і не суперечити їй. "Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй" — ст. 8 Конституції України;

існує, як вже зазначалося вище, особливий, ускладнений порівняно з усіма іншими зако­нами, порядок прийняття, зміни та відміни Конс­титуції;

контроль за додержанням Конституції здійснює особливий орган — Конституційний Суд Украї­ни. Тільки до його компетенції належить вирі­шення питань про відповідність законів та ряду інших правових актів нормам Конституції. Ана­логічні органи є в багатьох сучасних державах, хоч називаються вони по-різному;

міжнародні договори, які укладає держава, не мо­жуть суперечити Конституції. Якщо міжнарод­ний договір суперечить або не відповідає Конс­титуції, його неможливо ратифікувати (а якщо вій був ратифікований, то підлягає невідкладній денонсації, тобто відмові від його виконання або припиненню його дії);

Конституція регулює найважливіші суспільні від­носини в країні.