ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

З спецкурсу: Психологія самореалізації

Факультет: 03.1.3. Гуманітарний

Спеціальність: Історія, психологія

Курс 5; Загальна кількість годин: 12

Лекція №1-2 МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ САМОРЕАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ (4 год)

Мета: дати студентам загальне уявлення про самореалізацію особистості, теорії, концепції, підходи

План

1. Самореалізація особистості як психологічна проблема в системі наук про людину.

2. Розгляд самореалізації особистості в зарубіжних психологічних теоріях.

2.1. Розгляд самоактуалізації особистості у концепції А.А.Адлера.

2.2. Розгляд самоактуалізації особистості у концепції К. Роджерса.

2.4. Розгляд самоактуалізації особистості у концепції Е. Фромма.

2.5. Теорія самоактуалізації А. Маслоу.

2.6. Теорія само актуалізації А. Ангяла.

3. Дослідження саморозвитку та потенціалу особистості у вітчизняних психологічних теоріях.

Висновки.

Література.

1. Вівчарик Т. П. Психологічні механізми самореалізації жінки (на прикладі жіночої молоді, включеної у творчу професійну діяльність): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. психол. наук: 19.00.01 "Загальна психологія, історія психології" / Т. П. Вівчарик.— Чернівці, 2000. — 20 с.

2. Гупаловська В. А. Професійна самореалізація як чинник становлення особистості жінки: дис. ... канд. психол. наук: 19.00.01 / Вікторія Анатоліївна Гупаловська. — К., 2005. — 256 с.

3. Коростылева Л.А. Проблема самореализации личности в системе наук о человеке / Люмила Алексеевна Коростылева // Психологические проблемы самореализации личности / под ред. А.А. Крылова, Л.А.Коростылевой. — СПб., 1997.

4. Маслоу А. Мотивация и личность / Абраам Маслоу. — СПб.: Евразия, 1999. – 430 с.

5. Мірошниченко О.М. Особливості самоактуалізації жінки у професійній діяльності: автореф. дис... канд. психол. наук: 19.00.01 / О.М. Мірошниченко; Ін-т психології ім. Г.С.Костюка АПН України. — К., 2007. — 20 с. ]

6. Рибалка В.В. Особистісний потенціал сучасного працівника та шляхи його визначення розвитку і реалізації / В.В. Рибалка // Практична психологія та соціальна робота. 1996, №3. – С. 45–57.

7. Садова М.А. Потенціал самореалізації особистості як предмет психологічного дослідження: методологічні аспекти / Мирослава Анатоліївна Садова // Наукові праці МАУП. 2008, Т – 15, Ч –2, с. 231–238.

8. Садова М.А. Психологія самореалізації / Мирослава Анатоліївна Садова; [Навчально–методичний посібник]. – Первомайськ : Первомайська друкарня, 2008. – 113 с.

9. Садова М.А. Професійна самореалізація особистості: біографічний аспект / Мирослава Анатоліївна Садова // Соціальні технології: актуальні проблеми теорії та практики: міжвузівський збірник наукових праць. – Одеса : Астропринт, 2008.– Вип. 39-40.– С. 291–296.

10. Садова М. А. Психологічні складові потенціалу самореалізації особистості / Мирослава Анатольевна Садова // Вісник Одеського національного університету. – Одеса : Астропринт, 2009. – Том 14. – Вип. 17 – С. 102-109.

11. Симанюк Э.Э. Психологические барьеры профессионального развития личности / Э.Э. Симанюк. – М. : Аспект-пресс, 2005. – 258 с.

12. Соломка Т. Самоактуалізація студентів під час професійної підготовки/ Соломка Тамара // Соціальна психологія. – №4. –2006 с.

13. Тихомиров O.K. Понятия "цель" и "целеобразование" в психологии // Психологические механизмы целеобразования / О. К. Тихомиров. – М. : Наука, 1977. – 226 с.

14. Ткач Р. В. Психологічні особливості творчої активності особистості / Р.В. Ткач. – Запоріжжя : ЗДІА, 1999. – 224 с.

15. Цырева Л. А. Самореализация личности как предмет философского исследования: автореф. дис. на соискание наук. ступени канд. философ. наук / Л.А. Цырева. – М., – 1992. – 18 с.

16. Швалб Ю.М. Психологические модели целеполагания / Юрий Михайлович Швалб. – К. : Стирос, 1997. – 368 с.

17. Ядов В. А. Самореализация и прогнозирование социального поведения личности / В.А. Ядов. – Л. : Наука, 1979. – 264 с.

Зміст лекції

1. Проблема самореалізації особистості в системі наук про людину .

У сучасних умовах якісно новим чином постає проблема розвитку і використання особистісного потенціалу. Пред'являються вищі вимоги до самостійності, ініціативи, завзятості людини, викликані змінами, що відбуваються в суспільстві. Б. Г. Ананьєв неодноразово відзначав посилення впливу людського чинника на різні сторони дійсності. Все це обумовлює зростання актуальності проблеми самореалізації особистості.

Термін „самореалізація” використовується у вітчизняній і зарубіжній психологічній, педагогічній, філософській, соціологічній і іншій суспільно-науковій літературі. У філософських дослідженнях, як вітчизняних, так і зарубіжних, використання поняття „самореалізація” і ідей, покладених в його основу, йде в глибину століть. У загальнонаукових дослідженнях, перш за все загально-філософських, застосування даного терміну відбувалося як в рамках діалектичної філософії, так і з метафізичних позицій.

Разом з тим, термін „самореалізація” нерідко використовується у тому числі і в назвах вітчизняних кандидатських дисертаціях по психології, соціології, педагогіці (а частіше кандидатських і декілька рідше за докторські дисертації по філософії), у вітчизняній психологічній, соціологічній, педагогічній, філософській і іншій довідковій літературі (енциклопедіях, словниках і ін.) дефініції цього терміну відсутні. Не приводяться вони і у великих

енциклопедіях, в тлумачних словниках російської мови.

Термін „самореалізація” (self-realisation) вперше приводиться в словнику по філософії і психології, виданому в 1902 році в Лондоні: „Самореалізація” — здійснення можливостей розвитку „Я”. Таке визначення відповідає доктрині, згідно якої вищим кінцевим результатом розвитку є самореалізація або самоусвідомлення. Ця ідея пройшла шлях від стародавньої до сучасної етичної думки. Найважливіший її представник античності — Арістотель, для якого добро для людини для середовища — це актуалізація гуманної і раціональної душі.

У Оксфордському словнику приводиться наступне визначення: „Самореалізація — реалізація власних зусиль людини, можливостей розвитку „Я”. Згідно християнським переконанням, це не вершина досягнень, але божий дар” [18,с.126].

В психологічному і психоаналітичному словнику дається наступне визначення: „Самореалізація — збалансоване і гармонійне розкриття всіх аспектів особистості; розвиток генетичних і особистісних можливостей” [12,с.46]. Найбільш близькими до поняття „самореалізація” є поняття „само актуалізація” і „самовдосконалення”, „особистісне зростання”, „особистісний потенціал”.

Поняття „самоактуалізація”, як правило, описується в психологічній літературі з посиланням на роботи А. Маслоу. У зарубіжних психологічних і філософських словниках термін „самовдосконалення” (self-fulfillment) частіше трактується як кінцевий результат самореалізації, що відбувся, повна реалізація можливостей особистості.

Ідея самореалізації має давню історію у філософії. "Як вища цінність самореалізація трактується в філософії Упанішад (з VIII ст. до V ст. до Р. X.) і в даосизмі (V1-V ст. до Р. X.). На Заході вчення про самореалізацію сходить, принаймні, до Арістотеля і частково Платона, будучи не тільки теоретичним аналізом цього феномена, але і практичними рекомендаціями шляхів і способів індивідуального самовдосконалення [12, с.56]. В кінці XIX — початку XX століття в англоамериканських теоріях, особливо у представників ідеалізму, принцип самореалізації знаходить характер етичної заповіді. На думку багатьох філософів, дана тенденція зберігається в XX столітті у філософії екзистенціалізму.

Українські науковці такі як Г. С. Костюк, В.Г. Панок, В.А. Роменець, Т.М. Титаренко розглядають самореалізацію як переважно свідомий цілеспрямований процес розкриття й опредметнення сутнісних сил особистості в її різноманітній практичній діяльності.

Становлення суспільно активної та гармонічно розвиненої особистості великою мірою залежить від особистих зусиль самої людини, орієнтованих на самовдосконалення та самореалізацію як неодмінну умову досягнення успіху в житті ( С.Д. Максименко, М.І. Пірне, Т.В. Говорун).

Самореалізація особистості визначається як проблемна, оскільки прояв­ляється як потенційно властива суб'єкту, але ще не розкрита, не пізнана, з од­ного боку; або розкрита, але не здійснена, не реалізована, - з іншого.

З точки зору Титаренко Т.М. в основі поняття „особистісного зростання” розглядається як засвоєння знань, не оволодіння діяльністю, не формування ціннісних орієн­тацій чи активної життєвої позиції, це не привласнення людиною суспільної людської сутності чи оволодіння „образом ідеального дорослого”. „Головний психологічний зміст особистісного зростання — визволення, винайдення себе і свого життєвого шляху, самоактуалізація і розвиток усіх основних особистісних атрибутів”.

Якщо розглядати особистість як реальну динамічну сутність людини, що визначає її схильність поводитися певним чином за певних обставин (і додати слідом за Г. Олпортом, що кожна особистість потрапляє най­частіше саме в ті ситуації, в які хоче потрапити), то й особистісний розвиток треба буде розглядати як саме особистісну справу, багато в чому залежну від самої лю­дини. Тобто йдеть ся про найголовніше життєве завдан­ня, про задоволення якоїсь базової життєвої потреби.

Особистісне зростання є активним процесом станов­лення, в якому людина бере на себе відповідальність за своє життя, свій життєвий шлях. Усі ми постійно відчу­ваємо на собі вплив якихось потреб, прагнень, планів, мрій, амбіцій, що генеруються зсередини нашого єства. На різних вікових етапах усі ми бачимо, як змінюється наше життя завдяки сприятливим або, навпаки, руйнів­ним зовнішнім обставинам. Але й найтяжчі умови, про які пише В. Франкл, пригадуючи свій досвід перебуван­ня в концтаборі, не є вирішальними: „...Особистість ув'язненого зумовлюється власними внутрішніми рішен­нями, а не виключно впливом умов табору... кожна лю­дина може навіть у подібних умовах вирішувати, якою вона стане психологічно і духовно” [67, с. 55].

На наш погляд, самореалізація особистості — це здійснення можливостей розвитку Я за допомогою власних зусиль, співдіялъності, співтворчості з іншими людьми (близьким і далеким оточенням), соціумом і світом в цілому. Самореалізація припускає збалансований і гармонійний розвиток різних аспектів особистості шляхом адекватних зусиль, направлених на розкриття індивідуальних і особистісних потенціалів. У найзагальнішому вигляді самореалізація як прогрес реалізації себе — це здійснення саме себе в житті і повсякденній діяльності, пошук і затвердження свого особливого шляху в цьому світі, своїх цінностей і сенсу свого існування в кожен даний момент часу. Самореалізація досягається тільки тоді, коли у людини є сильний спонукальний мотив для особового зростання.

1. Уявлення про самореалізацію особистості в психологічних теоріях.

Насамперед проблема самореалізації особи була міждисциплінарною проблемою, що має філософське коріння. У вітчизняній довідковій літературі відсутнє визначення терміну „самореалізація”. У зарубіжній психології цей термін малорозроблений і в довідковій літературі наявні істотні суперечності і розпливчастість в його трактуванні.

Проблема самореалізації особистості тільки з недавнього часу знайшла статус психологічної проблеми [15, с.78].

У зарубіжній психології відсутня жорстка прив'язка до термінів „самоактуалізація”, „саморозвиток”, „самореалізація” і ін.. Для вітчизняної психології характерні інші методологічні канони, а саме — фундаментальний підхід до психологічних понять. Різні методологічні підстави породжують відмінності як аналіз. Так, оцінювані нами уявлення про самореалізацію в зарубіжних теоріях орієнтовані на норми гуманістичного пізнання. У зв'язку з цим аналіз уявлень про самореалізацію особистості в зарубіжних психологічних теоріях вимагає залучення часом достатньо обширного теоретичного контексту, відповідного даним психологічним концепціям.

Адлер – «Індивідуальна психологія»- назва теорії

Поняття самореалізації почав використовувати в своїх роботах по психології особистості А. Адлер. На його думку, люди перш за все прагнуть до переваги, що є фундаментальним законом людського життя. Перевагу А. Адлер розумів як досягнення найбільше з можливого. Таке прагнення є природженим, тому що це і є саме життя. Іншими словами, це „щось, без чого життя людини неможливо представити” [34,с.104]. Автор робить акцент на соціальних детермінантах особистості, розглядаючи індивіда як творче і єдине ціле, що самовизначається, з урахуванням його індивідуальної суб'єктивності. А. Адлер не дає визначення самореалізації особистості, обмежуючись філософським підходом. Механізми самореалізації їм також не приводяться. Проте А. Адлер завжди визнавав, що людина володіє самосвідомістю і здатна планувати свої дії, управляти ними, усвідомлюючи значення своїх дій для власної самореалізації. По А. Адлеру, людина сама творить свою особистість. Володіючи креативним Я, людина ставить перед собою мету і визначає шляхи її досягнення. За допомогою креативного Я інтерпретується, осмислюється досвід організму і перш за все знаходиться досвід в здійсненні життєвого стилю, унікального для людини [54,с.104].

Поняття самореалізації (частіше - самоактуалізації) використовується і в роботах таких зарубіжних психологів гуманістичного напряму, як К. Роджерс, Е. Фромм, А. Маслоу.

К. Роджерс - теорія особистості

Теорія К. Роджерса в своїй основі являється феноменологічною. Він вважає прагнення до самоактуалізації природженим і описує його в поняттях „Я”, „ідеальне Я”, „реальне Я”, „організм”, „конгруентність-неконгруентність”. Організм, по К. Роджерсу, — локус всього досвіду переживань. Свідомість (або знання) — це символізування деякого досвіду переживання [Rogers З. R., 1999]. Я (Я-концепция) є частиною феноменологічного поля, яка більшою мірою диференційована і є „організованим, узгодженим концептуальним гештальтом, побудованим з перцепцій характеристик „ „я” або „мене” до інших людей і різних аспектів життя, а також цінностей, пов'язаних з цими перцепціями. Цей гештальт доступний свідомості, хоча не обов'язково завжди усвідомлений” [99, с.56.].

К. Роджерс апелює до того, що лінії самоактуалізації задані спадково і виявляються в природному дозріванні організму, в тому, що в ході дозрівання організм стає більш диференційованим, розвиненим, спеціалізованим. Він відзначає, що тенденція руху вперед реалізується тільки за умови ясного сприйняття і адекватного символізування людиною своїх виборів, перевірки своїх гіпотез, розрізнення ним прогресивної і регресивної поведінки. Як індикатор таких умов, як міру відповідності К. Роджерс використовує поняття „конгруентність-неконгруентність”. У основі поняття «конгруентність» лежить уявлення про граничний сенс мети людини як бажання стати „самоюсобою”, вивід, зроблений К. Роджерсом виходячи з свого психотерапевтичного досвіду і що є базисом його теорії терапії і особистісних змін. Неконгруентність виражається в прояві феноменології (переживаннях, відчуттях, цінностях) тривоги, погрози. Конгруентність відповідає адекватності, гармонійності.

Таке уявлення підводить до розуміння конгруентності як ступеня відповідності Я-реального Я-ідеальному. Я-ідеальне включає атрибути, які людина хотіла б мати, які більше всього цінує і до яких прагне, тоді як Я-реальне відображає власні характеристики „тут і тепер”. І хоча Я змінюється з отриманням нового досвіду, воно зберігає якості цілісної системи, гештальта і символізує головну частину свідомого досвіду індивіда [18, с.70].

Розбіжність між Я-ідеальним і Я-реальним сприяє саморозвитку, самовдосконаленню. Проте значні розбіжності можуть стати перешкодою, оскільки супроводжуються гострим відчуттям незадоволення, яке може блокувати і спотворювати наміри, привносячи неконгруентність .

Е. Фромм Гуманістична теорія особистості

Уявлення про самореалізацію міститься і в роботах Е. Фромма. Перш за все під істинно людською орієнтацією Е. Фромм розуміє орієнтацію на буття як на продуктивне використання своїх здібностей в єднанні з світом. На його думку, самореалізація властива кожній людині і припускає наявність продуктивної активності. „Розуміння людської душі повинне грунтуватися на аналізі людських потреб, що зростають з умов існування” [13, з. 25]. Такі потреби Е. Фромм називає: потреба у встановленні зв'язків; потреба в трансцендентній; потреба в корінні; потреба в ідентичності; потреба в системі орієнтації.

Е. Фромм особливо виділяв позитивну свободу — свободу, яка поєднує причетність до світу і незалежність від нього. Позитивна свобода припускає спонтанну активність в житті, коли людина діє у відповідності з своєю внутрішньою природою, використовуючи як ключові компоненти любов і працю. Е.Фромм, так само як і А. Адлер, розділяє думку про те, що людина творить своє життя сама і прагне до найбільших досягнень (продуктивності, по Е. Фромму), і, подібно К. Роджерсу, розглядає єднання з світом в контексті конгруентності.

Таким чином, самореалізація, за Е. Фроммом, так само як і за А. Адлером, має соціально детермінований характер. Невід'ємний атрибут самореалізації, по Е. Фромму, продуктивна самореалізація, припускає „бути” замість „здаватися” і „мати” („володіти”). Це співзвучно поглядам А. Маслоу про те, що тенденція до самоактуалізації припускає керівництво Б-цінностям (метапотреби, битійні цінності). Така позиція близька і поглядам А. Адлера на те, що людина прагне до переваги як до досягнення більшого з можливого. На думку А. Маслоу, це вищі рівні потреб: потреби в самоповазі, потребі в досягненні вищих метацінностей (Істини, Добра, Справедливості, Краси і ін.), оскільки самоактуалізація — бажання людини бути, яким вона може стати, — досягнення вершини потенціалу [38, с.76].

А. Маслоу істотно розвинув визначення самоактуалізації, дане К. Гольдштейном (теорія мотивації)[5, с.40], теоретиком організмічного напряму. К. Гольдштейн стверджував, що самоактуалізація є основним і по суті єдиним мотивом організму. Задоволення будь-якої потреби, яка стала такою, що веде (у їжі, у владі, в досягненнях і ін.), служить передумовою для самореалізації всього організму. Самоактуалізація є основою розвитку і вдосконалення організму, творчою тенденцією людської природи. Оскільки люди мають різні внутрішні потенції і оточення, розрізняються і цілі і шляхи їх самореалізації. Потенції індивіда, по К. Гольдштейну, пов'язані з тим, що вважає за краще індивід і що він робить краще всього, до чого у нього є здібності. К. Гольдштейн віддавав перевагу свідомій мотивації, відрізняючи несвідоме як фон, в який відступає свідоме і з якого воно виникає у міру його необхідності самореалізації. Автор підкреслював необхідність згоди з середовищем, оскільки вона дає особистості можливість для самоактуалізації, а також може містити перешкоди.

Поняття самореалізації також використовувалося К. Гольдштейном при дослідженні поведінкових патернів в мовних проявах. Автор підкреслював, що за допомогою мови „індивід приходить до угоди із зовнішнім світом і само реалізується” [86, с. 58], "індивідуальний мовний прояв може зрозуміти тільки під кутом зору його відношення до функціонування цілісного організму в його прагненні максимально самореалізуватися в даній ситуації” [18, з. 21].

Система „організм — середовище”, що було предметом досліджень К. Роджерса і К. Гольдштейна, осмислюється і в роботах А. Анг'яла, як багатовимірність в контексті саморозвитку особистості. А. Анг'ял, так само як і К. Гольдштейн, виступає прихильником холистико-динамічної точки зору. Згідно переконанням А. Анг'яла [24, с.291] саморозвиток відбувається в трьох вимірюваннях особистості. Людина розвиває глибинні потреби і відповідно досконаліші патерни, що їх задовольняють (вертикальне вимірювання). Розвиток полягає в зростаючій ефективності і продуктивності (прогресивне вимірювання), що виражається в знаходженні коротшого шляху досягнення цілей і мінімізації витрат. Поліпшується координація і збільшується багатогранність поведінки людини (горизонтальне вимірювання). Саморозвиток людини полягає в тому, що він бере і віддає, розвиваючи свою біосферу (організм і середовище).

Таким чином, саморозвиток полягає в зростанні автономії і гомономії (провідний системний принцип біосфери) і їх поєднанні (фази входу і виходу), що сприяє зростанню у напрямі розвитку глибинних потреб і способів їх задоволення, зростанню ефективності і продуктивності, поліпшенню координації і збільшенню багатогранності поведінки.

Концепція самоактуалізації А. Маслоу.

Як ми відзначали вище, уявлення про самореалізацію складалося в основному в рамках гуманістичного напряму з опорою на філософські переконання. Нами вже згадувалася концепція А. Маслоу, що базується на холистико-динамічній позиції (К. Гольдштейн, А.Анг`ял) і дістала широкий резонанс серед психологів, завдяки оптимістичному підходу до людини і його можливостей. Поза сумнівом, що вона заслуговує докладнішого розгляду.

А. Маслоу відзначає, що людина володіє природженими потребами, здібностями. Деякі із них індивідуально унікальні. Здоровий, нормальний і бажаний розвиток полягає в актуалізації цієї природи, в реалізації цих можливостей. Внутрішня природа, на його думку, „слабка, крихка, тонка, легко долається звичкою, тиском культури, неправильним до неї відношенням. Але... вона навряд чи зникає у здорової людини — а мабуть, і у хворого. Навіть відкидаючись, вона продовжує підпільне існування, вічно прагнучи до актуалізації” [87, с. 68].

По А. Маслоу, самоактуалізуюча людина здатна прийняти життєвий виклик і створити гідне життя, повне сенсу. А. Маслоу особливо відзначав творчість, як універсальну характеристику самоактуалізуючої людини, ведучу до всіх форм самовираження.

А. Маслоу розглядає людину як „бажаючу істоту”. Людина мотивована на пошук особистих цілей, що робить його життя значним і осмисленим. При задоволенні однієї потреби актуалізується інша і т.д. Згідно концепції А. Маслоу потреби людини природжені і мають ієрархічну структуру. Ієрархія потреб в порядку їх домінування включає потреби: фізіологічні, безпеки і захисту, приналежності і любові, самоповаги, самоактуалізації. А. Маслоу розрізняє базові потреби і метапотреби. Базові потреби знаходяться на нижньому і середньому рівнях ієрархії. Метапотреби, на відміну від базових, не мають ієрархії, вони можуть взаємозаміщуватися. Коли не задовольняються метапотреби, людина вважає своє життя безглуздим, він захворює, випробовуючи відчуженість, апатію, цинізм і т. п: А. Маслоу це називав мета патологією [19, с.95].

А. Маслоу виділяє дефіцитарні мотиви і мотиви зростання. До дефіцитарних мотивів він відносить перш за все низькорівневі потреби, особливо фізіологічні вимоги і вимоги в безпеці. Дефіцитарні мотиви виникають при спробах змінити існуючі умови, що сприймаються як фрустрація, що викликають напругу. Мотиви зростання мають віддаленіші цілі і покликані реалізувати метапотребами. Задоволення дефіцитарних потреб веде до зменшення напруги, метапотреб — до збільшення напруги. На думку автора, дефіцитарне життя (Д-цінність) характеризується відмовою відноситися до чогось серйозно, прагненням займатися речами нескладними, але приємними, рутинною. Битійність або метажиття (Б- цінність) А. Маслоу визначає як зусилля, ривок у використанні своїх здібностей в максимальному ступені. Досягнення Б-цінностей викликає щасливі моменти буття — моменти вищої зрілості, індивідуальності і наповненості, що хвилюють. Людина досягає вершинних (пікових) переживань. Втрачається відчуття часу і місця. Людина вважає, що відбулося щось дуже значне і цінне. А. Маслоу приводить наступні характеристики самоактуалізованих людей: ефективніше сприйняття реальності, ухвалення себе, інших і природи, безпосередність, простота і природність, центрована на проблемі, незалежність, потреба в самоті, автономія, свіжість сприйняття, вершинні переживання, суспільний інтерес, глибокі міжособистісні відносини, демократичний характер, розмежування засобів і цілей, філософське відчуття гумору, креативності. В цілому, теорія А. Маслоу ввібрала в себе безліч позитивних підходів, характерних для розглянутих вище концепцій.

Таким чином, ми розглянули уявлення про самореалізацію особистості в зарубіжних психологічних теоріях (А. Адлер, К. Роджерс, Е. Фромм, К. Гольдштейн, А. Анг'ял, А. Маслоу), які більшою мірою носять описовий (феноменологічний) характер і грунтуються на гуманістичному підході. Підкреслимо, що вони спираються на філософські уявлення про самореалізацію і не позначають власне психологічну суть уявлень про самореалізацію, характерних для рівня сучасної психологічної науки. У них відсутні психологічні категоріальні побудови, оскільки не ставилося завдання створення коректніших теоретико-методологічних розробок. Всім їм властиве розуміння самореалізації (самоактуалізації) як природженої властивості людини. Поза сумнівом, що глибинна суть людської природи неоднозначна в своїх проявах, при цьому орієнтація на ідеї розвитку особистості її потенціалів безумовно живить психологічну науку[5, с.90] .