15.4. Правовий режим космонавтів і космічних об'єктів

У Договорі з космосу 1967 р. встановлено, що космонавти розглядаються як посланці людства в космос (ст. V). Звичайно, це не означає, що вони мають якийсь наднаціональний статус. Юристи-міжнародники вважають, що положення Договору 1967 р. має швидше урочисто-декларативний, а не конкретно-юридичний характер. Виконуючи космічні польоти навіть у складі міжнародних екіпажів, космонавти є представниками своїх держав, проте при цьому їх діяльність має також загальнолюдський характер.

Стаття VIII Договору з космосу 1967 р. визначає, що держава, до регістру якої занесений об'єкт, запущений у космос, здійснює юрисдикцію та контроль над будь-яким екіпажем цього об'єкта. Отже, й іноземні громадяни, що є членами екіпажу космічного об'єкта, підпадають під юрисдикцію держави його реєстрації, якщо інше не передбачено спеціальними угодами. Юрисдикція держави реєстрації здійснюється під час перебування об'єкта в космічному просторі, у тому числі на небесному тілі.

Відповідно до ст. V Договору 1967 р. держави зобов'язані надавати космонавтам усіляку допомогу в разі аварії, лиха або вимушеної посадки на території іншої держави чи у відкритому морі. Космонавтам, які здійснили вимушену посадку, має бути забезпечена безпека, і вони негайно повинні бути повернені державі, до регістру якої занесено їх космічний корабель.

Держави зобов'язані інформувати одна одну або ООН про встановлені ними явища в космосі, які б могли становити небезпеку для життя або здоров'я космонавтів.

Аналогічні положення містяться в ст. 10 Угоди про Місяць 1979 р.

Право власності держави реєстрації на космічні об'єкти, запущені в космос, і на їх складові є абсолютним як під час їх перебування в космічному просторі або на небесному тілі, так і після повернення на Землю. Такі об'єкти та їх складові, знайдені на іноземній території, повинні повертатися державі реєстрації космічного об'єкта. Слід зазначити, що повернення космонавтів державі, що їх запустила, є безумовним зобов'язанням, і держава, що повертає їх, не повинна вимагати компенсації витрат, пов'язаних із рятуванням і поверненням "посланців людства у космос". Що до повернення космічного об'єкта та його складових державі, що запустила, то це зобов'язання не є безумовним: 1) необхідне прохання держави, що запустила їх, про це; 2) на вимогу необхідно надати до повернення опізнавальні дані; 3) витрати з виявлення і повернення об'єкта та його складових повинні покриватися державою, що запустила.

Згідно зі ст. П Конвенції про реєстрацію об'єктів, що запускаються в космічний простір, 1975 р. держава, що здійснює такий запуск, заносить дані про космічний об'єкт до національного регістру. Кожна держава, що запускає, надає Генеральному секретареві ООН у найкоротший строк необхідну інформацію про кожний космічний об'єкт, занесений до її регістру (ст. IV). Генеральний секретар ООН веде реєстр, до якого вноситься зазначена інформація (ст. ІІІ).

15.5. Міжнародно-правова регламентація деяких видів космічної діяльності

У науці міжнародного права можна побачити класифікацію різних видів діяльності в космічному просторі. Найчастіше критерієм для такої класифікації є мета діяльності. На основі цього критерію зазвичай розрізняють дослідження, використання та експлуатацію космосу. Дослідження означає будь-яку наукову і експериментальну діяльність у космічному просторі; використання передбачає розміщення в космосі технічних засобів, призначених для вирішення якихось практичних завдань; експлуатація космосу - це отримання з нього будь-яких корисних складових, наприклад, мінеральних ресурсів небесних тіл.

Є також інші види класифікації космічної діяльності (мирна і військова, наукова і прикладна, комерційна і некомерційна і т. ін.).

Загальні норми міжнародного космічного права поширюються на всі види діяльності в космосі. Проте широке застосування штучних супутників Землі для вирішення багатьох практичних завдань зумовило необхідність регулювання окремих видів космічної діяльності на основі спеціальних норм міжнародного космічного права.

У 1961 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію 1721 (XVI), в якій проголошувалося, що зв'язок за допомогою штучних супутників Землі має стати доступним для всіх держав на глобальній основі.

Координація експлуатації систем супутникового зв'язку здійснюється Міжнародним союзом електрозв'язку (МСБ).

У1982 р. була укладена Міжнародна конвенція електрозв'язку, в якій ідеться про те, що частоти і орбіта геостаціонарних супутників є обмеженими природними ресурсами, які слід ефективно та економно використовувати державам - членам МСЕ з метою забезпечення справедливого доступу до цієї орбіти і цих частот з урахуванням особливих потреб держав і географічного положення деяких країн, що розвиваються.

У міру розвитку космічної техніки на певному етапі стало можливо забезпечувати з космосу не тільки передачу радіосигналів, а й телевізійне мовлення. У зв'язку з цим виникла потреба правового регулювання діяльності щодо безпосереднього телевізійного мовлення через супутники (БТМ).

У 1972 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію 2916 (XXVII) про необхідність розроблення принципів використання державами штучних супутників для безпосереднього телевізійного мовлення з метою укладення міжнародної угоди або угод. У 1982 р. резолюцією Генеральної Асамблеї ООН було затверджено Принципи використання державами штучних супутників Землі для міжнародного безпосереднього телевізійного мовлення. Суть принципів зводиться до того, що служба БТМ може створюватися тільки на основі угод або домовленостей між державою мовлення і державою приймання БТМ.

Поширення в різних сферах життєдіяльності держав (сільське і лісове господарство, геологія, картографія та ін.) набуло дистанційне зондування Землі (ДЗЗ). Цей метод полягає в тому, що за допомогою супутників проводиться зйомка певних ділянок поверхні Землі; також супутниковою апаратурою вимірюються різні земні випромінювання. Отримані дані дають змогу вивчати багато природних явищ на поверхні Землі, антропогенний вплив на природне середовище, контролювати виконання договорів стосовно обмеження озброєнь і роззброєння. Природно, що така діяльність вимагає міжнародно-правової регламентації.

Ще в 1969 р. Комітет із космосу ООН приступив до розгляду цієї проблеми. Проте лише в 1986 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Принципи, що стосуються дистанційного зондування Землі з космічного простору. Відповідно до цього документа держави повинні співпрацювати у сфері ДЗЗ. Діяльність щодо ДЗЗ не повинна завдавати шкоди законним правам та інтересам зондованої держави. Держава, що здійснює ДЗЗ, несе відповідальність за шкоду, заподіяну законним правам та інтересам зондованих держав. Зондуючі держави повинні консультуватися із зондованими на прохання останніх. Необхідно використовувати ДЗЗ із метою охорони навколишнього середовища і захисту людства від стихійних лих. Принципи охоплюють мирну діяльність держав зі здійснення ДЗЗ і не стосуються спостережень із космосу з військовою або військово-контрольною метою.

У зв'язку з удосконаленням ядерних технологій з'явилася можливість використовувати ядерні джерела енергії (ЯДБ) на борту космічних об'єктів.

В 1978 р. над територією Канади відбувся інцидент з радянським супутником "Космос-954", обладнаним ядерним реактором, унаслідок чого частина канадської території зазнала радіоактивного забруднення. Це зумовило необхідність розроблення спеціального правового режиму для таких космічних об'єктів.

У 1992 р. Генеральна Асамблея ООН схвалила Принципи стосовно використання ядерних джерел енергії в космічному просторі. Згідно з Принципами, використання ЯДБ на борту космічних об'єктів є доцільним. Проте держави повинні докладати зусилля для захисту людей і навколишнього середовища від небезпек, пов'язаних з радіацією. Будь-яка держава, що запускає космічний об'єкт з ЯДБ на борту, повинна своєчасно інформувати зацікавлені держави у разі появи на космічному об'єкті несправностей і виникнення небезпеки повернення радіоактивних матеріалів на Землю. ЯДБ можуть використовуватися на космічних об'єктах під час здійснення міжпланетних польотів і на високих орбітах. На низьких (навколоземних) орбітах ЯДБ можуть використовуватися за умови зберігання відпрацьованих об'єктів на достатньо високих орбітах. Передбачається також обов'язок запускаючої держави проводити ретельну експертну оцінку безпеки ЯДБ до запуску об'єкта в космос.

Держави несуть міжнародну відповідальність за всю національну діяльність з використанням ЯДБ на космічних об'єктах. Держави також зобов'язані компенсувати матеріальний збиток, заподіяний використанням ЯДЕ в космосі. В цьому випадку поняття збитку включає обґрунтовані витрати на проведення операцій з пошуку, евакуації і розчищення заражених територій.