4.8. Принцип невтручання у внутрішні справи держав

Принцип невтручання має безпосередній стосунок до принципу суверенної рівності держав. Зрозуміло, у процесі історичного розвитку людської цивілізації і міжнародного права ці принципи взаємодіяли та впливали один на одного.

До сучасного етапу розвитку міжнародних відносин застосування правила про невтручання однієї держави у внутрішні справи іншої мало обмежений характер, оскільки допускалися озброєні й інші форми втручання у сферу внутрішньої компетенції держави.

У п. 7 ст. 2 Статуту ООН закріплено сучасне значення принципу невтручання: "Цей Статут жодною мірою не дає Організації Об'єднаних Націй права на втручання в справи, що по суті входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави, і не вимагає від членів Організації Об'єднаних Націй представляти такі справи на вирішення в порядку цього Статуту; проте цей принцип не зачіпає застосування примусових заходів на підставі Розділу VII".

Представники деяких міжнародно-правових шкіл вважають, що цим положенням встановлена заборона на втручання у внутрішні справи держав з боку ООН, але не інших держав. Проте цей підхід не поділяється більшістю юристів-міжнародників і членів міжнародного співтовариства, які тлумачать п. 7 ст. 2 Статуту ООН розширено, тобто відносять заборону на втручання у внутрішні справи держав до всіх суб'єктів міжнародного права. І це цілком логічно, оскільки ООН об'єднує переважну більшість держав світу (192 після приєднання Чорногорії1 в 2006 р.), що узяли на себе зобов'язання сумлінно виконувати статутні положення цієї організації. І якщо ООН не має права втручатися у внутрішні справи держав, то, природно, і держави - члени ООН не повинні цього робити.

Як же визначити, де починається сфера внутрішньої компетенції держави? Питання непросте, і в юридичній науці немає однозначної відповіді на нього. Проте зрозуміло, що ця проблема не є суто територіальною. Прийнято вважати, що там, де закінчується сфера міжнародного права, починається сфера внутрішньої компетенції держави.

Тепер необхідно з'ясувати, що слід розуміти під терміном "невтручання у справи, що входять по суті до внутрішньої компетенції будь-якої держави". Це означає, що міжнародне право у принципі не регулює внутрішньодержавні відносини. Тому держави і міжнародні організації не повинні втручатися у внутрішню компетенцію будь-якої держави. Водночас держави можуть добровільно через властивий їм суверенітет поширити міжнародно-правове регулювання на деякі свої внутрішні суспільні відносини (наприклад, на сферу прав людини, екологічної безпеки, космічної діяльності та ін.).

Крім того, відповідно до положень розділу VII Статуту ООН організація та її члени можуть вжити превентивні або примусові дії проти держави, що поставила під загрозу міжнародний мир і безпеку або вчинила акт агресії. Іншими словами, деякі події, що відбуваються у межах території певної держави, можуть у вказаних випадках кваліфікуватися ООН і міжнародним співтовариством як ті, що не належать до виключної компетенції цієї держави. Так, дії з підтримки або відновлення міжнародного миру, здійснювані за рішенням Ради Безпеки ООН, на території держави-порушниці не вважатимуться втручанням у її внутрішню компетенцію. Проблема справ, що належать переважно до внутрішньої компетенції будь-якої держави, не є простою, що час від часу призводить до конфліктів і суперечок між державами. Орієнтиром у їх правильному вирішенні повинні бути зобов'язання держав, що випливають зі Статуту ООН, міжнародних звичаїв і норм міжнародних договорів.