ПИТАННЯ 1

Культура фахового мовлення - функціонально-стильові особливості фахового мовлення, визначаються насамперед взаємодією наукового та ділового стилів мови, вживанням мовних засобів (фахових термінів) високого ступеня стандартизації, точністю формулювань. Тому цілком природно, що наукові терміни перебувають у центрі уваги, коли йдеться про стильові аспекти фахового мовлення.

Культура усного професійного мовлення передбачає оволодіння нормами мовного етикету та правилами мовленнєвої поведінки співрозмовників під час проведення телефонної розмови, перемовин, нарад, дискусій, публічних виступів.

Види:

1. Усне мовлення - це слухове сприймання певної інформації. За допомогою усного мовлення спілкування і обмін думками відбувається безпосередньо. В усному мовленні вживається побутова й діалектна лексика, слова розмовно-просторічного характеру, своєрідні фразеологізми. За характером спілкування усне мовлення - діалогічне, має ряд лексичних особливостей. В усному мовлення широко використовуються додаткові засоби висловлення: інтонація, жести, що надають відтінок переконливості та емоційності.

Без мови неможливе існування будь-якого людського колективу, виробництва, трудової діяльності, творчої праці. Головна складність в обладнання усним мовленням полягає у необхідності визначати на слух, інтуїтивно доцільності чи недоцільності того чи іншого слова, звороту, інтонації, манери мови у кожному конкретному випадку.

2. Наради стали невід'ємною частиною нашого життя. Їх проводять для вирішення виробничих питань на підприємствах та в установах, організаціях.

Наради є одним з найефективніших способів обговорення актуальних питань і прийняття рішення у всіх сферах громадського і політичного життя.

3. Публічний виступ - це один з видів усного ділового спілкування. Залежно від змісту, призначення, способу проголошення та обставин спілкування виділяють такі основні жанри публічних виступів:

   • громадсько-політичні промови, (лекції на громадсько-політичні теми, виступи на мітингах, на виборах, звітні доповіді, політичні огляди);

   • академічні промови (наукові доповіді, навчальні лекції, наукової дискусії);

   • промови з нагоди урочистих зустрічей (ювілейні промови, вітання, тости).

ПИТАННЯ 2

Державотворча роль української мови полягає в наступному:

1. Мова як одна з головних ознак кожної нації є її генетичним кодом, який поєднує минуле із сучасним, програмує майбутнє і забезпечує буття людської спільноти у вічності. Через мову дитина засвоює спосіб мислення народу, реалізовується в культурі думки, культурі праці й культурі мови. Українська мова стала важливим чинником возз’єднання українських земель і відновлення соборної незалежності України.

2. У витворених протягом віків різноманітних формах буття української мови зберігаються історична пам’ять і досвід нації, глибинні витоки її світоглядних і моральних цінностей, віддзеркалюються національні традиції і узвичаєння, звичаї і навички, тобто ознаки, що притаманні саме цій спільноті і тому є унікальними цеглинами будівлі національної ідентичності.

3. Одночасно українська мова створює той мовний простір, який є природнім середовищем буття української нації. Його збереження є неодмінною умовою самого її існування і базовою матеріальною гарантією забезпечення мовних прав українців. Українська мова в Україні призначена виконувати різноманітні функції, зокрема забезпечити консолідацію, єдність і вільний культурний розвиток українського народу, стояти на сторожі збереження його ідентичності та здорового духовного і ментального розвитку.

4. Українська мова – невід’ємний державницький атрибут, що зберігає свою історичну спадкоємність від давньокиївської доби. Як мова найчисленнішого, найстаршого, автохтонного і титульного етносу українська мова відповідно до загальноприйнятої світової практики виконує функцію єдиної державної мови в Україні. Державність української мови є ключовим чинником консолідації українського суспільства на всій території України, формування сучасної української політичної нації, символічним уособленням української державності, гарантією збереження національної ідентичності українського етносу і державної єдності України.

Всі види людського мислення нерозривно пов’язані з мовою – процесом формулювання і передачі думки за допомогою мови.

Завдяки словам мислення стало опосередкованим та узагальненим, бо з’явилась можливість зафіксувати знання про предмети і явища за допомогою слова, поняття. Однак, не можна ототожнювати поняття і значення слова.

Мова – це система словесних знаків, що опосередковують психічну діяльність людини.

Мова – це засіб закріплення, фіксування результатів людського мислення, пізнання, спілкування, самопізнання та діяльності.

Виділяють такі види мови:

• зовнішня мова (усна і письмова);

• внутрішня мова (фаза планування).

Функції і властивості мови.

Розрізняють дві головні функції мови, які пов’язані між собою. Перша – здійснення процесу спілкування між людьми (комунікативна функція). У другій функції мова виступає як засіб вираження думок.

У комунікативній функції мови виділяють три сторони:

1. Інформаційна. Виявляється в передачі знань.

2. Виразна (експресивна). Допомагає передати відчуття.

3. Спонукальна. Полягає в здатності людини за допомогою мови спонукати людей до дії.

Мова, як засіб мислення виконує дві функції:

1. Сигніфікативна – позначення словом предметів і явищ;

2. Функція узагальнення, пов’язана з тим, що слово позначає не тільки окремий предмет, але цілу групу схожих предметів і є носієм істотних ознак.

Крім комунікативної (мова як засіб спілкування), мова виконує ще: гносеологічну (пізнавальну); експресивну (енергетично-почуттєво-емоційну); творчу, зокрема мислетворчу; номінативну (називну); ідентифікаційну (націєтворчу), культурогенеративну, естетичну функції.

Мова має певні властивості, до основних з них належать: змістовність, зрозумілість, виразність, впливовість.

Функції мови

Комунікативна: мова використовується як засіб спілкування.

Номінативна: предмети і явища, пізнані людиною, одержують назву (завдяки цій функції кожну мову можна розглядати як окрему своєрідну картину світу).

Мислетворча: мова є не тільки формою вираження і передачі думки, а й засобом творення самої думки.

Гносеологічна (пізнавальна): людина пізнає світ не лише через власний досвід, а й через мову, бо в ній накопичено досвід попередніх поколінь, сума знань про світ.

Експресивна (виражальна): мова надає можливість розкрити світ інтелекту, почуттів та емоцій людини для інших людей, вплинути на них силою своїх переконань чи почуттів.

Волюнтативна (близька до експресивної): мова є засобом вираження волі співрозмовників (вітання, прохання, вибачення, спонукання, запрошення).

Естетична: мова фіксує в собі естетичні смаки й уподобання своїх носіїв; милозвучність, гармонія змісту, форми і звучання стають джерелом естетичної насолоди.

Культуроносна: мова є носієм культури народу-мовотворця; людина, оволодіваючи рідною мовою, засвоює культуру свого народу; мовна культура людини є показником її загальної культури.

Ідентифікаційна (об'єднуюча): мова є засобом ідентифікації (у часовому і просторовому вимірі) мовців вияву належності їх до одної спільноти, певного ототожнення.

Магічно-містична (у заклинаннях, чаруваннях та ін. видах фольклору): у первісній свідомості дія зі словом, яке означає певний предмет, прирівнюється до дії з цим предметом (надзвичайною силою за певних умов наділяються окремі слова, вирази, зміщуються межі реального і уявного).

Функціональні стилі мови – історично сформована система мовних засобів, використовуваних в тій чи іншій сфері людського спілкування; різновид літературної мови, що виконує певну функцію в спілкуванні.

Філологи виділяють 5 функціональних стилів:

• науковий – значення полягає в тому, щоб дати точне й чітке уявлення про наукові поняттях (наприклад, термінологічна лексика);

• офіційно-діловий – офіційне листування, урядові акти, промови; вживається лексика, що відображає офіційно-ділові відносини (пленум, сесія, рішення, постанова, резолюція);

• публіцистичний – характерні абстрактні слова з суспільно-політичним значенням (гуманність, прогрес, народність, гласність, миролюбний);

• розмовна – відрізняється великою смисловою ємністю і барвистістю, надає промови жвавість і експресивність;

• художній – використовується в художній літературі.

ПИТАННЯ 3

Українська національна мова існує:

1. у вищій формі загальнонародної мови - сучасній українській літературній мові;

2. у нижчих формах загальнонародної мови - її територіальних діалектах.

Літературна мова - це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей.

Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю (стандартністю), високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів, наддіалектністю, поліфункціональністю.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюються специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.

Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової та культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І. П. Котляревський - автор перших великих художніх творів українською мовою ("Енеїда", "Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник"). Він першим використав народнорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови справедливо вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше "своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав підвалини для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови. У мові творів Шевченка знайшли глибоке відображення народнопоетична творчість, уснорозмовні форми народної мови"3. Традиції Т. Шевченка у розвитку української літературної мови продовжували у своїй творчості І. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. Коцюбинський та інші письменники.

Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов'язкових для всіх літературних норм. МОВНА НОРМА

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв. Унормованість - головна ознака літературної мови.

Норма літературної мови - це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації.

Розрізняють різні типи норм: орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень), графічні (передавання звуків на письмі), орфографічні (написання слів), лексичні (слововживання), морфологічні (правильне вживання морфем), синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень), стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування), пунктуаційні (вживання розділових знаків).

Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю, однак з часом літературні норми можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти - видозміни тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого й нового в мові.

У словниках українського літературного слововживання розрізняють варіанти акцентні (алфавіт і алфавіт), фонематичні (вогонь і огонь), морфологічні (міст, а в Р. в. моста й мосту), лексичні (телефонна трубка і слухавка, масштаб і вимір).

У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів змінюється. Мовні норми найповніше і в певній системі фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови.

Культура писемного та усного мовлення всіх, хто послуговується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тім, щоби досконало знати мовні норми й послідовно дотримуватися їх.

Види літературних мовних норм

1. Орфоепічні норми

2. Акцентуаційні норми

3. Орфографічні норми

4. Пунктуаційні норми

5. Лексичні норми

6. Словотвірні норми

7. Граматичні норми

ПИТАННЯ 4

Мова і культура перебувають в одній поняттєвій площині і як духовні вартості органічно пов'язані між собою. Слово культура (від лат. cultura - догляд, освіта, розвиток) означає сукупність матеріальних і духовних цінностей, які створило людство протягом своєї історії. Мова - це прояв культури. "Мова утримує в одному духовному полі національної культури усіх представників певного народу і на його території, і за її межами. Вона цементує всі явища культури, є їх концентрованим виявом"7. Плекаючи мову, дбаючи про її розвиток, оберігаючи її самобутність, ми зберігаємо національну культуру.

Культура мови - галузь мовознавства, що займається утвердженням (кодифікацією) норм на всіх мовних рівнях. Використовуючи відомості історії української літературної мови, граматики, лексикології, словотвору, стилістики, культура мови виробляє наукові критерії в оцінюванні мовних явищ, виявляє тенденції розвитку мовної системи, проводить цілеспрямовану мовну політику, сприяє втіленню норм у мовну практику. Культура мови має регулювальну функцію, адже пропагує нормативність, забезпечує стабільність, рівновагу мови, хоча водночас живить її, оновлює. Вона діє між літературною мовою і діалектами, народнорозмовною, між усною і писемною формами.

Культура мови невіддільна від практичної стилістики, яка досліджує і визначає оптимальність вибору тих чи інших мовних одиниць залежно від мети і ситуації мовлення.

Всі декілька хвилин можна отримати велику кількість ідей, які служитимуть основою для вироблення найбільш розумного рішення. “Мозковий штурм” можна вважати вдалим, якщо висловлені під час I етапу 5 або 6 ідей служитимуть основою для рішення проблеми. Методика проведення дискусії:

1. Ведучий ставить перед учасниками “мозкового штурму” задачу і розповідає про його правила: мета “штурму” – запропонувати найбільшу кількість варіантів рішення задачі; примусьте працювати свою уяву; не відкидайте ніяку ідею лише тому, що вона суперечить загальноприйнятій думці; розвивайте ідеї інших учасників; не намагайтеся дати оцінку запропонованим ідеям – цим ви займетесь трохи пізніше.

2. Ведучий призначає секретаря, який буде записувати всі ідеї, що виникають, слідкувати за тим, щоб не порушувались правила, при необхідності втручатися. Перший етап триває до тих пір, доки з'являються нові ідеї.

3. Ведучий об'являє коротку перерву, щоб учасники налаштувались на критичний лад мислення. Починається II етап. Тепер учасники “мозкового штурму” згруповують і розвивають ідеї, висловлені в ході I етапу (список ідей можна надрукувати і роздати або вивісити на дощі). Проаналізувати і вибрати ті ідеї, які можуть допомогти знайти відповіді на поставлені питання, учасники приходять до рішення.

4. Ведучий підводить підсумок дискусії. Якщо “мозковий штурм” не приніс потрібного результату, слід обговорити причини невдачі. Дебати

Суть методу і його мета:

Мета учасника дебатів – переконати інших у тому, що його підхід до рішення, проблеми правильний.

Проведення дебатів є ефективним засобом навчання учасники дискусіїв вмінню зрозуміло й логічно сформувати свою позицію, віднаходити переконливі факти й доводи в свою підтримку.

Методика проведення.

Тему необхідно сформувати у вигляді резолюцій.

2. Розподіл ролей. Розподілити учасники дискусіїв на 2 групи: в підтримку резолюції і ту, що виступає проти. Нагадати учасниками поряд проведення дебатів. Вибрати голову і його помічника, який буде слідкувати за регламентом.

3. Підготовка учасників заняття. Учасники дискусії повинні підготувати “конструктивні аргументи” (які ґрунтуються на 3-5 положеннях, логічно викладені й підкріплені фактами). Вони повинні спробувати уявити, якими будуть доводи супротивника, і підготуватися спростувати ці доводи.

Учасникам треба пояснити користь від участів дебатах: набуття навичок знаходити переконливі докази для супротивника, що не поділяє ваші переконання; вміння розуміти і поважати право інших на особисті переконання.

4. Проведення дебатів. Голова і учасники дебатів займають місця перед присутніми (праворуч від голови – група “за резолюцію”, ліворуч – “проти”)

а) Голова формулює проблему і зачитує резолюцію, встановлює регламент;

I етап б) Голова надає слово першому виступаючому від групи, що підтримує резолюцію, і просить викласти конструктивні аргументи (помічник голови повинен попередити виступаючого про закінчення часу);

в) Голова надає слово першому виступаючому від групи “проти резолюції”;

г) Голова надає слово другому...і так до тих пір, поки не виступлять усі учасники дебатів;

II етап д) на цьому етапі кожному учаснику надається можливість спростувати доводи супротивника і відповісти на їх критику. Полеміку завжди починають представники групи, що виступає “проти резолюції”. Процедура її проведення аналогічна процедурі проведення I етапу.

5. Учасники дискусії на цьому етапі викладають причини, за якими вони займають ту чи іншу позицію по визначенню до резолюції. Ведучий (головуючий) може записати на дошці ці причини. Учасники дискусії можуть відповісти на питання, що стосуються причин, але не доводити свою правоту.

6. Всі повинні вказати на ті аргументи, які не дивлячись на те, що не відповідають їх поглядам, примусили задуматися або звучали особливо переконливо.

7. В кінці дебатів учасники дискусії повинні оцінити наслідки реалізації позиції супротивника. При цьому, можливо, треба буде оцінити діючий закон або політику, що проводиться.

Культура мовлення під час ведення дискусій

Важливе місце після логіки та організації дискусії має культура мовлення.

ПИТАННЯ 5

Найзагальнішими, основними для побудови тексту є категорії змісту та форми. Категорія змісту складається з двох понять: теми й змісту тексту, т.т. тих факторів та явищ, які використовуються для розкриття теми. Категорія форми містить композицію та мову, які тісно взаємодіють і співвідносяться. У результаті виникають нові суттєві поняття, але вже на іншому рівні: “тема” + “зміст” (предмет мовлення) → основна думка; “тема” + “композиція” → сюжет; “композиція” + “мова” → прийом. Загальний результат співвіднесення цих понять дає структуру тексту певного жанру. Наприклад: 1) наукова сфера → жанри: стаття, реферат, анотація, відгук та ін.; 2) офіційно-ділова сфера → розписка, заява, довідка, характеристика, звіт, витяг з протоколу, оголошення тощо; 3) суспільно-політична сфера → репортаж, лист до редакції, замітка, стаття в газету тощо; 4) літературно-художня сфера → розповідь, повість, байка, вірш, роман, казка та ін.

Розмовне мовлення. Для розмовного стилю мовлення характерне оперування не стільки поняттями, скільки уявленнями. Під час безпосереднього усного спілкування двох і більше осіб велику роль відіграють інтонація, міміка, жести та ін. Спрацьовує закон економії мовних засобів – звідси багатство неповних речень, самоперебивів, повторів, дублювання займенників. Розмовне непублічне мовленя характеризується постійною адресованістю: один співрозмовник звертається до іншого, той відповідає йому. Вводиться така ознака діалогічного мовлення, як еліптичність. Реалізується розмовне мовлення здебільшого в жанрах бесіди, розмови, розповіді тощо.

Навчально-наукове мовлення. Для навчально-наукового мовлення, де виклад думок здійснюється у формі чіткої побудови роздуму, пояснення, доказів, використання образних засобів зведене до мінімуму. Думка у такому мовленні повинна передаватися з максимальною точністю, однозначністю, що пояснює наявність таких іменникових (“траєкторія руху”), дієслівно-іменникових (“мати схожість”, “виражатися дієсловом”) конструкцій, перевага іменника над дієсловом (“щоб отримати” → “для отримання”; “коли додається” → “при додаванні”). Переважають конструкції з родовим відмінком. Узагальнено-абстрактний характер навчально-наукового мовлення, позачасовий план викладу матеріалу зумовили використання певних типів синтаксичних конструкцій: неозначено-особових, узагальнено-особових і безособових речень: “Розглянемо такий приклад”, “Таке речення називають безособовим” тощо.

У мовленнєвій практиці частіше за все використовують повідомлення і відповідь. Основне завдання таких висловлювань – добитися того, щоб слухачі зрозуміли, що той, хто відповідає, знає правило, термін, чи засвоїли інформацію. Усна відповідь може мати характер роздуму на теми, пов'язані з вивченням того чи іншого предмета. У такому висловлюванні виділяються: теза (те, що доводиться) та аргументи.

Художнє мовлення. Художнє мовлення складається із змісту, який автор бажає повідомити адресату, і вольового наміру (впливу на думки і почуття), який він при цьому намагається реалізувати. Наведемо окремі ознаки такого мовлення (за О.М.Казарцевою):

1. Сфера застосування → художні твори.

2. Завдання мовлення → відобразити те, про що розповідається; передати читачеві почуття (емоції), які використовує автор.

3. Типи висловлень → конкретне (описується певний предмет); образне (описується живе, виразне); емоційне.

4. Мовні засоби → конкретні слова (не “тварини”, а “лев”, “заєць”), “не сказав”, а “попередив”, “згадав”); слова в переносному значенні (“море очей”, спить сонце”); емоційно-оцінювальні слова (“ягідка”, зірочка”, синюватий”, “гіркуватий”); речення питальні, спонукальні, окличні тощо.

5. Основні жанри → загадка, казка, веселе оповідання і под.

На відміну від художнього мовлення, мовлення газет, журналів, радіо використовується в газетах, суспільно-політичних і літературно-художніх журналах, у публіцистичних виступах, засобах масової комунікації і характеризується такими ознаками:

1. Сфера застосування → використовується в газетах, журналах, у виступах, на мітингах тощо.

2. Завдання мовлення → вплинути на маси, переконати їх, сформувати у людей правильне ставлення до суспільного життя.

3. Типи висловлень → пристрасне, закличне.

4. Мовні засоби → речення спонукальні, окличні; риторичні запитання; поширені звертання; розщеплені речення; повтори; антитези і под.

5. Основні жанри → замітка, репортаж, стаття, відгук тощо.

Білет 6. Майстерність бублічного виступу.

Публічний виступ - це усне монологічне висловлення з метою досягнення впливу на аудиторію. У сфері ділового спілкування найбільш часто використовуються такі жанри, як доповідь, інформаційна, привітальна і торгова промова.

В основі класичної схеми ораторського мистецтва лежить 5 етапів: 1)добір необхідного матеріалу, змісту публічного виступу (inventio - «винахід»), 2)Складання плану, розподіл зібраного матеріалу в необхідній логічній послідовності (dispositio - «розташування»), 3)»Словесне вираження», літературна обробка мови (e|ocutio), 4)Завчання, запам'ятовування тексту (memoria - «пам'ять»), 5)Проголошення (pronuntiatio).

ЦІЛІ ПУБЛІЧНОГО ВИСТУПУ

Підготовка до публічного виступу завжди буде включати в себе постановку цілей. Навіщо ви з'являєтеся на трибуні? Вам потрібно донести інформацію, переконати присутніх у правильності своєї точки зору, продати будь-яку послугу, вселити довіру до якого-небудь продукту або об'єкта? Головне в постановці мети – конкретика. Ви не зможете досягти всього й одразу, ваше завдання полягає тільки в тому, щоб залишити 1-2 цілі і успішно їх реалізувати.

Успіх публічного виступу залежить не тільки від його змісту, а й від того, яким стилем викладу ви користуєтеся. Стиль – це спосіб ви¬бору мовних засобів для вираження своїх думок і впорядкування їх в одне ціле.

З плином часу ви зрозумієте, що мова подібна до музичного інструмента, на якому треба навчитися грати. Ви відчуєте і мелодійність, вишуканість і ніжність, побачите, які багатющі можливості дає вона для спілкування й зближення з людьми, що вас оточують. І, можливо, ви переконаєтесь, що досі ставилися до неї не та, як вона того заслуговує. Приділивши їй більше уваги, ви навчитеся краще вправлятися зі словами і тоді вона не відштовхуватиме від вас людей, а навпаки – робитиме їх вашими друзями. Ви зрозумієте, що ра¬ніше не використовували всіх можливостей мови як засобу спілку¬вання для точного вираження думок з їх найменшими відтінками. Говорячи, ми майже завжди зосереджуємося на змісті доповіді або лекції, які готуємо, забуваючи стежити за мовними особливостями, а це часто призводить до погіршення виступу.

17.12.13

публічний виступ – це різновид усного спілкування. А жанровий різновид публічного виступу – це доповідь (звітна, ділова, політична), промова (агітаційна, мітингова, повілейна), бесіда, лекція, репортаж.

Види публічного виступу:

 публічне повідомлення на означену тему;

 текст такого повідомлення;

 усне або письмове офіційне повідомлення про що-небудь керівникові або начальникові.

Промова – публічний виступ з якого-небудь приводу; текст такого публічного виступу; слова, звернення до кого-небудь; мова, розмова.

2. Види і жанри публічних виступів

Залежно від змісту, призначення, форми чи способу виголошення, а також обставин публічний виступ поділяється на такі жанри, як доповідь, промова, бесіда, лекція, репортаж.

Доповідь ділова містить виклад певних питань із висновками і пропозиціями. Інформація, що міститься в доповіді, розрахована на підготовлену аудиторію, готову до сприйняття, обговорення та розв’язання проблем. Максимальний результат буде досягнуто, якщо учасники зібрання будуть завчасно ознацомлені з текстомдоповіді. Тоді можна очікувати активного обговорення, аргументованої критики, посутніх доповнень і плідно вираженого рішення.

---Види підготовки до виступу.

Одне з найважливіших питань, що виникають при під-готовці публічного виступу, — чи обов'язково складати письмовий текст промови. Слід сказати, що це залежить від досвіду оратора (початківцеві писати текст промови обов'язково, експромти може собі дозволити лише досвід-чений оратор) і обставин, при яких відбувається виступ. Для мітингу чи політичного клубу характерним є спонтан-ність; науковий виступ, лекція — заздалегідь підготовлені і обґрунтовані.

Існує 4 типи підготовки до виголошення промови:

ті, що написані і читаються за конспектом;

ті, що готують заздалегідь, але не вчать напам'ять;

ті, що готують заздалегідь і вчать напам'ять;

імпровізовані (експромти).

У певних випадках «пописаному» говорити просто необ-хідно, і не завжди тому, що промовець сам не може сказати кілька живих та яскравих слів. Просто ситуація вимагає дуже точного слововживання.

Першим прикладом читаної за рукописом промови є офіційна політична промова, бо те, про що говорять полі-тичні діячі, є занадто важливим, і найдрібніша неточність може призвести до прикрих непорозумінь, навіть диплома-тичних конфліктів.

рукопис, бажано в надрукованому вигляді, щоб легко і впевнено читати текст. Тоді увага зо-середжуватиметься на логічній інтонації, наголосі, на під-вищенні чи зниженні тону тощо. Варто також пам'ятати, що одна сторінка машинопису (ЗО рядків) читається при-близно 2 хвилини, отже, можна легко вкластися у відведе-ний регламент часу.

Виступи тривалістю 1-2 години напам'ять не вивчити. За таких обставин оратор ґрунтовно готується до виступу, опановує значний науково-інформаційний матеріал, але, як правило, не «засушує» його, читаючи з конспекту. За-пам'ятавши певний обсяг матеріалу, він викладає його перед аудиторією «з нам яті», часом імпровізуючи, що справляє враження плину живої думки та значної ерудиції оратора.

Отож, коли передбачається тривалий за часом виступ, оратору необхідно добре засвоїти, систематизувати матеріал, уявити канву майбутнього виступу. Коли є що сказати, то промовця «несе» сам матеріал, йому хочеться поділитися зі слухачами тим, що його зацікавило, що він добре знає.

Бувають випадки, коли з тих чи інших міркувань чита-ти промову недоцільно. Але одночасно потрібно точно збе-регти її зміст, нічим не знехтувавши. Наприклад, під час вшанування ювіляра, який чекає сердечного, живого слова й не сумнівається, що промовець добре знає особу, якій присвячує свій виступ. Оскільки подібні промови не бува-ють, як правило, надто довгими, варто спочатку написати текст, а потім вивчити його напам'ять. Справа того варта: досконале володіння текстом дасть змогу зосередитись на власне ораторських прийомах.

Білет 7. Поняття етики ділового спілкування, іі предмет і завдання.

Етика — це наука про мораль: її природу, сутність, специфіку, роль і місце в розвитку людини. Вона вивчає особливу сферу людської діяльності, ЇЇ закономірності та прояви в історичній практиці людей, у моральних поглядах, структурі моральної свідомості.

Розглядаючи моральність у практичному значенні, яка виражається у спілкуванні, здатності людини співвідносити себе з іншими людьми, що покладається в основу аналізу поняття ганебного або гідного людини.

Важливим елементом загальнолюдського в моралі є моральна культура спілкування — це "культура, що пов'язана з утвердженням у суспільстві гуманістичних справедливих взаємин між людьми. Це здатність людини до вибору в спілкуванні необхідних форм і засобів, що сприйняті й трансформовані людиною в процесі виховання і самовдосконалення. Це культура, що активізує прагнення людини до особистісного самовираження, до самоствердження людської гідності. Це культура, яка спонукає до моральної творчості під час спілкування" . Під моральним спілкуванням мають на увазі стійкі зв'язки між людьми, а також потребу в морально-психологічному взаєморозумінні, навіть у вирішенні ділових проблем.

17.12.13

З урахуванням усього сказаного етику ділового спілкування можна визначити як сукупність моральних норм, правил і представлень, регулюючих поведінку і стосунки людей в процесі їх виробничої діяльності. Вона є окремим випадком етики взагалі і містить в собі її основні характеристики.

Предмет та завдання етики ділового спілкування

Об’єкт вивчення етики ділового спілкування - ділове спілкування.

Предмет - його моральний та психологічний аспекти, етичні та психологічні механізми ділового спілкування. Етика ділового спілкування пов’язана з такими дисциплінами, як соціологія, психологія, філософія, а також з менеджментом та маркетингом.

Рівень культури може, з одного боку, сприяти повноцінному спілкуванню, або, з іншого — породжувати почуття відчуженості, самотності, непорозуміння, якщо рівень культури спілкування є низьким.

Останнім часом виокремлюють такі рівні моральної культури спілкування:

ритуальний (спілкування людей у буденному житті з дотриманням загальноприйнятих правил етикету);

маніпулятивний (спілкування людей з метою досягнення своїх цілей, часто за рахунок інших);

гуманістичний (спілкування з повагою один до одного, з прагненням вирішити проблеми і врахувати інтереси кожного) .

Для моральної культури спілкування властиве прагнення до взаєморозуміння, відвертості, симпатії, довіри, вміння говорити та вміння слухати. Не випадково в деяких соціальних сферах людської діяльності протягом століть відшліфовуються такі поняття, як: моральні цінності, моральні норми та принципи, гуманістичні комунікативні установки у спілкуванні, професійна (службова) етика, моральні вимоги до представників професій, які найбільше включені у сферу людських відносин.

Люди у своїй поведінці та спілкуванні дотримуються різних моральних норм та правил. Розумна людина весь час намагається контролювати свої дії, вчинки. Нерозумна, на думку Конфуція, робить три помилки: говорить, коли не час говорити; не говорить, коли настав час говорити; і говорить, не помічаючи мімічних жестів.

Білет 8. Основні види ділового спілкування: публічний виступ, службова нарада, переговори і т.д.

Публічний виступ – це усне монологічне висловлювання з метою впливу на аудиторію. У сфері ділового спілкування використовуються різні жанри промов: переконувальна, інформаційна, урочиста, привітальна.

Розроблена ще в античній риториці формула мисленнєво-мовленнєвої діяльності відповідає сучасним науковим уявленням про механізм комунікативного процесу в його прагматичних аспектах. В основі класичної схеми ораторського мистецтва 5 етапів діяльності оратора.

1. Винайдення (inventio – “винайти, що сказати”) – процедура “попередньої рефлексії”, тобто визначення теми і мети майбутнього виступу, розробки концепції, відбору матеріалу для промови. Інвенція відповідає вимозі змістовності ораторської промови.

2. Розташування (dispositio – “розташувати винайдене”) – етап ранжування компонентів матеріалу, здобутого в процесі інвенції, етап побудови композиції промови. Диспозиція відповідає вимозі логічності, ясності та цільності ораторської промови.

3. Прикрашання (elocutio – “прикрасити словом”) – процес словесної реалізації концепції, словесна “орнаментація” тексту. Риторика пропонує цілу скарбницю мовних засобів виразності: тропів і фігур, що дозволяють створити текст, відповідний вимогам ясності, точності, стислості, виразності мовлення.

4. Репетиція (aktio – “дія”, “рух”). Акція як розділ риторики дає рекомендації щодо інтонаційної виразності мовлення, зовнішнього вигляду оратора, поведінки перед аудиторією.

5. Запам’ятовування (memoria – “пам’ять”) – мнемотехніка – прийоми запам’ятовування матеріалу.

Розглянемо детальніше алгоритм написання промови.

Винайдення

Мати що сказати – основна передумова гарного і правильного мовлення. В процесі підготовки публічного виступу саме процедура інвенції (пошуку і попередньої систематизації матеріалу) забезпечує змістовність промови. В процесі інвенції оратор має відповісти на чотири запитання.

1. Про що розказати (тобто визначити предмет, тему виступу)?

2. Для чого про це розповідати (визначити мету виступу)?

3. Що саме про це розповісти (визначити коло питань промови)?

4. Що на цю тему сказали інші (зібрати матеріал з різних джерел, зіставити, поєднати його зі своїм матеріалом)?

1. Вибір теми

Одне з найважливіших правил інвенції говорить: звертання до теми має бути мотивоване інтересом оратора та інтересами слухачів.

2. Мета промови

Визначення мети промови – надзвичайно важливий етап у підготовці до виступу, як мінімум з двох причин. По-перше, слухачі, як правило, пасивні учасники риторичної ситуації (розслаблені, незібрані, незосереджені, втомлені, займаються паралельно ще чимось іншим тощо).

3. Коло питань. Формування змісту промови

На наступному етапі оратор продумує, формує зміст промови, тобто відповідає на питання: що саме розповісти про вибраний предмет мовлення. Яким же чином формується зміст промови? Один з найефективніших методів – метод запитань (запитання активізують мислення, уяву). Варто записувати всі запитання, які спадають на думку, навіть, на перший погляд, безглузді, несерйозні, недоречні. Іноді саме такі запитання стають початком нової, оригінальної концепції.

4. Систематизація матеріалу

Наступний етап інвенції – вивчення і підбір енциклопедичного матеріалу і поєднання його з емпіричним. В риториці емпіричним матеріалом називають матеріал, що є результатом самостійної роботи оратора, його оригінальним внеском в розробку теми. Якість емпіричного матеріалу свідчить про креативні можливості мовця, його спроможність “генерувати” ідеї. Енциклопедичний матеріал – це “чужий досвід”, джерелами енциклопедичного матеріалу є енциклопедії, довідники, словники, монографії, статті, ділові документи, преса, телебачення, радіо, безпосереднє інтерв’ю тощо. Енциклопедичний матеріал – це цифри, факти, приклади, цитати, погляди різних людей, авторитетних у цій темі.

Зробимо підсумки.

На етапі винайдення матеріалу оратор повинен:

вибрати тему виступу, гармонізуючи в ній індивідуальний і суспільний інтереси;

чітко визначити мету свого виступу, конкретну і загальну, а відтак визначити вид промови: розважальна, інформаційна, переконуюча;

розробити зміст промови, тобто виділити коло питань, проблем даної теми, які будуть подані в промові, підібрати фактичний (емпіричний) матеріал;

сформулювати свою позицію, систематизуючи емпіричний та енциклопедичний матеріали.

Ділова бесіда.

Найпоширенішим контактним методом є розмова. Мета такої комунікації - обмін інформацією з конкретного питання.

Як правило, ділові бесіди плануються наперед. В процесі підготовки визначається предмет бесіди, круг питань, який доцільно обговорити, основні наміри, які необхідно здійснити. При проведенні бесід часто використовуються різноманітні документи і матеріали, їх також потрібно наперед підготувати. Особливу увагу слід приділити відробітку ходу бесіди: продумати питання, які необхідно задати співрозмовникові; визначити бажаний кінцевий результат; встановити регламент і місце проведення бесіди; визначити її стратегію і тактику. З іншого боку, не можна перебивати мову співрозмовника; негативно оцінювати його вислови; підкреслювати різницю між собою і партнером; різко прискорювати темп бесіди; вторгатися в особисту зону партнера; намагатися обговорювати питання, не звертаючи уваги на те, що партнер збуджений; не бажати зрозуміти психічний стан партнера в момент співбесіди.

Початок перспективних заходів і процесів.

Контроль і координування вже початих заходів і процесів.

Обмін інформацією.

Взаємне спілкування працівників з однієї сфери діяльності.

Підтримка ділових контактів.

Пошук, висунення і оперативна розробка робочих ідей і задумів.

Стимулювання руху творчої думки в нових напрямах.

Дуже важливою частиною бесіди є її початок. Ініціаторові бесіди потрібно виробити правильне і коректне відношення до співрозмовника, оскільки початок бесіди - це «міст» між партнерами по діловій комунікації. Завдання першої фази бесіди: встановлення контакту із співрозмовником; створення приємної атмосфери для бесіди; привертання уваги до предмету співбесіди; пробудження інтересу до бесіди; перехоплення ініціативи (у разі потреби).

Якщо це ваша перша зустріч із співрозмовником (співрозмовниками), то доречно почати розмову із взаємного представлення та представлення своїх делегацій, взаємної розповіді про свої організації. Далі можна перейти до справи.

Якщо ви вже знайомі із співрозмовником і йдеться про продовження діалогу, то хорошим початком може бути короткий огляд подій з часу вашої минулої зустрічі.

Професійні знання - дають можливість для реалізації високої об'єктивності, достовірності і глибини викладу інформації, а також для володіння ситуацією.

Ясність - дозволяє пов'язати факти і деталі, уникнути двозначності, плутанини, недомовленості.

Наочність - максимальне використання ілюстративних матеріалів (документів, інформаційних джерел, таблиць, схем і ін.), загальновідомих асоціацій і паралелей - знижує абстрактність викладу інформації.

Постійна спрямованість - слід постійно тримати в голові основні завдання бесіди і в якійсь мірі знайомити з ними співрозмовника.

Ритм - підвищення інтенсивності бесіди у міру наближення її до кінця.

Повторення - повторення основних положень і думок допомагає співрозмовникові сприйняти інформацію.

Елемент раптовості - продумана, але несподівана для співрозмовника ув'язка деталей і фактів.

"Насиченість" міркувань - необхідно стежити за тим, щоб в ході бесіди чергувалися "зльоти", коли від співрозмовника потрібна максимальна концентрація, і "спади", які використовуються для передиху і закріплення думок і асоціацій у співрозмовника.

Рамки передачі інформації - французький письменник і мислитель Вольтер якось сказав: "Секрет бути нудним полягає в тому, щоб розповідати все".

Службова нарада.

Службо́ва нара́да — це робота колективного розуму, спрямованого вмілим керівником

у потрібне русло на плідний кінцевий результат.

Проблема, яка виноситься для обговорення на нараду, може мати будь-який

характер: організаційний, виробничий, дисциплінарний, інформаційний тощо.

Оптимальна кількість учасників наради — 10—12 осіб.

Переговори - формалізовний процес, що ставить конкретну мету, визначає коло

питань і завжди реалізується в конкретних умовах, за конкретних обставин.

Білет 9. Основні правила ділового спілкування.

Діловий етикет — це результат довгого відбору правил поведінки, що сприяють успіху в ділових стосунках. Ці правила допомагають зближенню інтересів між співрозмовниками.

Перш за все слід пам’ятати, що ділове спілкування неможливе без дотримання загальних правил культури поведінки, що передбачають повагу до особистості співрозмовника. У спілкуванні ділових людей велике значення мають манери, словниковий запас, стиль мовлення. У діловій розмові найважливішим є уміння дати відповідь на будь-яке запитання.

Ділове спілкування може відбуватися за такими основними напрямками:

• розмова по телефону;

• ділове листування;

• ділова розмова.

Основою успішної телефонної розмови є компетентність, тактовність, доброзичливість, володіння прийомами ведення бесіди, бажання швидко і ефективно вирішити проблему або надати допомогу для її вирішення. Важливо, щоб службова телефонна розмова велася у спокійному тоні й викликала позитивні емоції.

Правила ділової розмови

1. Під час розмови намагайся бути ввічливим.

2. Поважай співрозмовника, будь уважним, доброзичливим.

3. Уважно слухай того, з ким говориш, не перебивай його без вибачення.

4. Спілкуючись з іншими намагайся не виявляти свого поганого настрою.

5. Не розмовляй без потреби голосно, не вживай грубих слів.

6. Під час розмови не викрикуй, не розмахуй руками.

Приваблива до співрозмовника усмішка не тільки відкриває можливість для повноцінного спілкування і розуміння. Крім цього, відбувається деяка мобілізація позитивної енергетики любові та добра. Володіючи цілющою силою, вона гармонійно розноситься по власному організму, а також передається іншій людині. Саме тому щирість усміхненого співрозмовника відразу обеззброює, а фальш на підсвідомому рівні насторожує.

Уміння щиро посміхатися — це запорука успіху у всіх справах. Проте носити на обличчі чергову посмішку — це не те саме, що променисто світити з глибини серця. Через доброзичливість між співрозмовниками відбувається незримий контакт, що з’єднує їх між собою і настроює на одну хвилю. Недарма досвідчені власники магазинів воліють взяти на роботу

Білет 10. Мовленнєвий етикет.

Зростаюча увага до питань соціолінгвістики, зокрема до питань мовної комунікації, принципів моделювання комунікативного акту, функціонування мови в усіх сферах суспільної діяльності є однією з важливих особливостей сучасного і зарубіжного мовознавства. У колі цієї загальної проблематики досить важливим є також вивчення мовленнєвого етикету — правил мовленнєвої поведінки. Ці правила закріплені в системі стійких висловів, прийнятих даним колективом носіїв цієї мови на певному етапі розвитку суспільства в особливих ситуаціях спілкування.

Головна особливість спілкування як процесу — взаємодія. Процес спілкування охоплює соціальну взаємодію членів суспільства — їх спільну діяльність, інтсрукцію і власне комунікацію. Упорядкованість досягається за допомогою правил і норм, які регулюють характер спілкування залежно від його мети і засобів. Спілкуючись, індивіди повинні рахуватися із соціальними нормами, звичаями, традиціями, що існують у даному суспільстві.

Насамперед, у таких аспектах, як нормативність, адекватність, естетичність, поліфункціональність мовлення.

Нормативність — це дотримання правил усного та писемного мовлення: правильне наголошування, інтонування, слововживання, будова речень, діалогу, тексту, це дотримання загальноприйнятих стандартів. Наше завдання — розвинути в собі здатність оптимального вибору мовних засобів відповідно до предмета розмови.

У нашому суспільстві етикет в цілому збігається з загальними вимогами ввічливості. Все, що в межах ввічливості, є етичним, неввічливість же — синонім неетичності.

Саме тому, аналізуючи мовні засоби вираження ввічливості, ми виходитимемо з триступеневої (високої, нейтральної, фамільярної) шкали тональностей, оскільки вульгарна тональність несумісна з ввічливістю, а звичайна тональність цілком вміщається в рамках нейтральної тональності.

Звертання, вітання, вибачення, подяка, прохання, прощання як функціональні формули категорії ввічливості

Звертання і вітання — це ті елементи мовного етикету, які передусім сигналізують про соціальні відношення, що встановлюються в рамках комунікативного акту. Тому головним чинником, який впливає на вибір того чи іншого звертання, є соціальний статус комунікантів, ситуація спілкування.

Таким чином, у сучасній українській літературній мові арсенал лексичних засобів вираження звертання до незнайомої людини дужа збіднений. Уникаючи прямих звертань до незнайомої людини, ми вдаємося до формул-замінників звертань, а саме до формул, головною функцією яких в функція підтримання мовного контакту, а не його зав'язування. Наприклад: Вибачте, як пройти до ...? Дозвольте звернутися... Можна вас запитати (попросити)...?

Досить частотними є формули-замінники звертань, які будуються за моделлю “чи не + Р (дієсл.)? ”: “Чи не скажете, як пройти на зупинку таксі? ”...

Соціальна маркованість форм ввічливих звертань пане (пані), добродію (добродійко), що широко вживалися в дореволюційний час, ще досі не подолана. Щоправда похідне від слова добродій слово добродійний вже починає жити новим життям: Добродійний концерт, добродійний захід, добродійний збір коштів тощо.

В основі ввічливого поводження лежить доброзичливість, доброзичливе ставлення до співрозмовника. Тому морфема добр- є дуже продуктивною у формулах ввічливості. Досить поширена ця морфема і в прямих звертаннях, які функціонують переважно в дружній (фамільярній) тональності: Чоловіче добрий! Людино добра! Добра душа! Люда добрі!

Таким чином, у сучасній українській літературній мові найширшим арсеналом власне етикетних формул характеризується фамільярна тональність, яка є відкритою для варіантів, що утворюються лексичними, морфологічними, синтаксичними, просодичними і паралінгвістичними3 засобами їх вираження.

Висока і нейтральна тональності є менш відкритими щодо варіантності, вони, лімітуються емоційною нейтральністю.

Прощання - це слова і вислови, які говорять, коли розлучаються. Мовленнєва частина прощання простіша, ніж вітання. Переважно це співвідносні формули, що мають інколи антонімічний характер, напр.: До побачення! Прощай! Будь здоров! або функціонують як самостійні вислови чи як репліки-відповіді на власне прощальні слова, напр.: На все добре! Бувайте здорові! Щасливо!

Подяка означає висловити вдячність, бути вдячним за щось. У висловах подяки виразніше виявляється функція ввічливості, тому їх використання належить до обов'язкових етикетних настанов. Не раз вислови подяки вживають як знак ввічливої згоди або відмови на будь-яку пропозицію.

Вибір репліки-відповіді на подяку залежить від того, за що дякують. Наприклад, за їстівне кажуть На здоров 'я!; за річ, одяг - Носи на здоров 'я! і т. ін. Універсальна, найбільш поширена відповідь на подяку це Прошу! Будь ласка!

Вибираючи формули подяки, треба враховувати значущість послуги, ситуацію. За незначну послугу можна сказати Дякую! Спасибі! Вважають, що вислів Дякую! запозичено в українську мову з німецької через посередництво польської, а вислів Спасибі! є східнослов'янським явищем, яке виникло після прийняття християнства.

11.Правила спілкування фахівця при проведенні зустрічей, переговорів,прийомів по телефону.

Бесіда - це розмова двох чи більше осіб з метою отримання певної інформації, вирішення важливих проблем.Щоб досягти успіху під час бесіди, треба:

ретельно готуватися до бесіди;

бути уважним і тактовним до співрозмовника;

постійно стимулювати у співрозмовника зацікавленість роз¬мовою;

вміти слухати співбесідника, враховувати його погляди, думки і докази;

стежити за реакцією партнера й відповідно корегувати свої дії;

висловлювати свої думки точно, логічно, переконливо;

створювати атмосферу довіри, щоби привернути до себе спів¬розмовника.

Для того, щоб бесіда була ефективною, не можна:

перебивати співрозмовника;

різко прискорювати темп бесіди;

негативно оцінювати особистість співрозмовника;

підкреслювати відмінність між особою та співрозмовником;

зменшувати дистанцію.

ДЕСЯТЬ КРОКІВ, ЩО ДОЗВОЛЯТЬ ПРОВЕСТИ БЕСІДУ УСПІШНО

1.Ретельна підготовка.

Перед початком бесіди складіть її план, проаналізуйте ситуацію.

2.Пам'ятайте, до чого Ви прагнете.

Чітко сформулюйте мету бесіди, виберіть стратегію та тактику проведення бесіди.

3.Намагайтеся створити атмосферу довіри. Співбесідник намагатиметься зробити для Вас щось хороше, якщо Ви справите приємне враження на нього.

4.Не підозрюйте співбесідника в ненадійності.

Взаємна довіра завжди необхідна, аби досягти поставленої мети.

5.З'ясуйте перед бесідою, чи має ваш співбесідник відповідні повноваження.

6.Не змушуйте співбесідника постійно приймати рішення.

7.Зосереджуйтесь на реальних потребах, а не на амбіціях. Поважайте думки співрозмовника, як свої власні. Дотримуючись цього правила, Ви матимете більше шансів обминути гострі кути й узгодити рішення.

8.Слухайте уважно співбесідника й ставте коректні запитання.

Уміння слухати співрозмовника спонукає його до висловлювання власних думок, почуттів, переконань. Тоді виникає мить щирості, іс¬тинності, взаєморозуміння, поваги.

9.Працюйте на перспективу, а не на проміжні результати.

10.Підсумуйте результати бесіди.

Перемовини - обговорення певного питання з метою з'ясування позицій сторін або підписання угоди. Вони проводяться на різних рівнях, з різною кількістю учасників, можуть мати як неофіційний, так і протокольний характер. Перемовини призначені для того, щоб на основі взаємного обміну думками (у формі різних пропозицій від¬носно рішення обговорюваної проблеми) укласти угоду, що відповідає інтересам обох сторін і досягти результатів, які задовольняють усіх її учасників.

Основною метою перемовин є прийняття (після спільного об¬говорення проблеми) рішення, яке може бути: конструктивним, що пов'язане з реальними змінами до кращого; деструктивним (руй¬нівним); пропагандистським (пов'язане з обіцянками на словах без відповідних зобов'язань); заспокійливим (що заспокоює суспільну думку).

Перемовини мають три стадії:

1.Підготовка до перемовин (аналіз ситуації) передбачає з’ясування мети, проблеми, оцінювання ситуації, формування загального підходу, визначення позицій під час перемовин та можливих варіантів розв'язання проблеми, їх аргументація, вироблення правильного й коректного ставлення до співрозмовника: установлення контакту з партнером; створення приємної атмосфери спілкування; пробудження інтересу до ваших пропозицій; з'ясування побажань іншої сторони; забезпечення переходу до діалогу.

2.Проведення перемовин. Фахівці з проблем усного ділового спіл¬кування рекомендують дотримуватися таких принципів щодо ведення перемовин:

На результативність перемовин впливає психологічна атмосфера, тому бажано дотримуватися таких правил:

1) не говорити голосно (бо партнер подумає, що ви йому нав'язуєте свою думку) або тихо (партнер не буде впевненим у тому, що добре вас почув), швидко (партнеру хочеться розібратися в почутому і сфор¬мулювати свою думку) або повільно (партнерові може видатися, що ви просто гаєте час);

Поширеною формою колективного обговорення ділових проблем є збори - зустріч, зібрання членів якої-небудь організації, що про¬водяться з метою спільного обміну думками з певного питання, яке хвилює громадськість. За складом учасників збори поділяються на: відкриті - зібрання членів якої-небудь організації із запрошенням сторонніх осіб; закриті - зібрання членів якого-небудь колективу чи організації без сторонніх осіб Збори готуються заздалегідь, і що ретельніше, то кращим буде їх результат.

Збори складаються з таких етапів:

Підготовка зборів: зазвичай займається робоча група, члени якої зацікавлені в результаті.

Висвітлення проблеми та її обґрунтування. Керує зборами голова або президія, яку обирають учасники. Доповідає авторитетна особа, яка добре володіє предметом обговорення і вміє кваліфіковано його викласти.

Обговорення проблеми. Після основного виступу з доповіддю за темою, винесеною на розгляд, починається її обговорення. Ефек¬тивнішими будуть ті виступи, до яких учасники зборів готувалися заздалегідь. Виступ краще присвятити одній темі і дібрати вагомі ар¬гументи на захист своєї позиції та підготувати відповідні пропозиції. Обговорення припиняється тоді, коли на запитання: Чи є ще пропозиції з обговорюваної проблеми? - відповіді немає. Тоді внесені пропозиції систематизують, готують проект рішення, який пропонують на розгляд учасниками зборів, доповнюють іншими пропозиціями.

Ухвалення рішення. Рішення складається з двох частин: конста¬тування (виклад ситуації) та ухвалення (оцінка проблеми, завдання, що треба зробити, кому і коли, а також визначення особи, на яку по¬кладається контроль за виконанням рішення).

За складом учасників збори поділяються на: відкриті - зібрання членів якої-небудь організації із запрошенням сторонніх осіб; закриті - зібрання членів якого-небудь колективу чи організації без сторонніх осіб. Виділяють окремо ще урочисті збори - зібрання з нагоди відзна¬чення певних урочистостей чи історичних дат.

Телефон помітно звузив сферу ділового листування. Телефонний зв’язок забезпечує безпосередній і двосторонній обмін інформацією на будь-якій відстані. По телефону ведуть переговори, дають консультації, обумовлюють й узгоджують ділові зустрічі.

Телефонна розмова – це один із видів усного мовлення, до того ж досить специфічний: співрозмовники не бачать один одного, тому виключається передача інформації через міміку, жести, вираз обличчя й очей.

Телефонна ділова розмова забезпечує безперервність у розмові. При веденні розмов по телефону важливо широко використовувати лексичні можливості української літературної мови, насамперед багату синоніміку, з одного боку, й точність її термінології, з другого, а також інтонаційні можливості мовлення. Службова телефонна розмова складається з таких компонентів: момент встановлення зв’язку; викладення справи; заключні слова на знак того, що розмову закінчено.

Змоделюйте телефонну розмову. Використовуйте у процесі підготовки розмови слова, словосполучення та речення, подані у довідці.

ПОРАДИ:

Чітко визначте проблему, яку слід вирішити.

Викладіть основний зміст прблеми (це найважливіший і найдовший за часом тривання етап будь-якої розмови).

Детально продумайте перелік головних і другорядних проблем, які вимагають хорошої і конкретної відповіді.

Пам'ятайте, що ведення надто довгих службових розмов – це прояв безцеремонності та неповаги до тих, хто чекає звільнення телефону.

Розмова по телефону не повинна перетворюватися в монолог.

Вчіться своєчасно робити паузи.

Заключні слова. Дякую за увагу! До побачення! Дякую!

12.Терміни і термінологія. Та 14. Термінологічна та професійна лексика.

Те́рмін (від лат. terminus — межа, кордон) — спеціальні слова або словосполучення, що дають точне визначення чи пояснення предметам, явищам, діям з якої-небудь галузі знання — науки, культури, техніки, політики, економіки тощо.

На відміну від слів загальної лексики, які часто є багатозначними та мають емоційний відтінок, терміни в межах сфери застосування є однозначними і позбавлені експресії.

Термін повинен:

а бути однозначним у межах терміносистеми

б називати поняття, риси, ознаки означуваного

в бути стилістично нейтральними

г не мати синонімів та омонімів у межах терміносистеми даної науки галузі

г створюватися засобами власної мови, запозичуватися або конструюватися за зразками даної мови.

Вимоги до вживання термінів у ділових текстах:

Термін повинен вживатися тільки з одним значенням, закріпленим за ним у словнику, і тільки у тій формі, яка там зафіксована. Якщо термін — багатозначне слово, то вживати його в

парі з означеннями, зокрема: біржа — фондова, товарна, валютна, трудова.

Похідні форми від терміна утворюються за нормами української мови і відповідають тому, що зафіксовано у словниках. Терміни мають точне, конкретне значення в межах термінологічної системи, в якій вони вживаються.

Терміни виникають у професійному середовищі і вживаються у строго термінологічній функції. Вони утворюються: шляхом переосмислення (термінологізації) загальновживаних слів для позначення певного наукового поняття; перенесення готового терміна з однієї галузі в іншу (ретермінологізація); запозичення та калькування; використання існуючих у мові словотворчих моделей або іншомовних компонентів для творення нових назв; використання словосполучень для найменування нових понять

Терміноло́гія — це наука, яка вивчає терміни різних галузей знань

Термінологія - це не хаотична множина слів, а організована на логічному й мовному рівні система спеціальних назв.

Значення термінів зафіксовані у державних стандартах, спеціальних словниках, довідниках. Ось чому вони (терміни) і повинні вживатися лише в зафіксованому значенні.

Терміни кожної сфери науки потребують особливої уваги, постійної роботи зі словниками й довідниками.

^ Основні ознаки термінів:

Системність. Кожний термін входить до певної терміносистеми, у якій має термінологічне значення. Точність. Термін повинен якнайповніше й найточніше передавати суть поняття, яке він позначає.

Нейтральність - відсутність емоційно-експресивного забарвлення.

^ Відсутність синонімів (розвинена синонімія ускладнює наукове спілкування: профіцит- прибуток - зиск - вигода).

Інтернаціональний характер.

Стислість (дуже зручно користуватися короткими термінами, але не завжди вдається утворити короткий термін, який би при цьому був ще й точним).

Здатність утворювати похідні: зношення - зношування - зношеність - зношуваний.

^ Термінологічна і професійна лексика, її відмінність від загальновживаної.

Термінами називаються слова, що є спеціальними назвами наукових, технічних, сільськогосподарських, суспільних понять. Сукупність термінів певної галузі науки, виробництва становить її термінологію.

Можна виділити такі основні групи термінологічної лексики:

математичну (множення, кут, дільник, квадрат);

фізичну (молекула, електрон, калорія, енергія, вольт);

електротехнічну (контакт, струм, заземлення, ізоляція);

радіотехнічну (антена, радіоцентр, радіоприймач);

Загальновживані слова стійкий словниковий склад -це стала частина лексики, яка зберігається протягом віків. Без цих слів на даному етапі розвитку не можна порозумітися в процесі суспільної діяльності. А це означає, що стійкі слова характеризуються загальнонародним значенням, вони відомі та зрозумілі кожному, хто користується даною мовою.

Тобто у словниковому складі існує лексичне ядро, яке не змінюється упродовж довгого часу.

До найбільш стійкої лексики належать слова, які обєднуються в групи: назви понять, явищ природи, рослин, тварин, птахів, одягу, взуття, процес приймання їжі, знаряддя праці, почуття людини, поняття культури, мистецтва, зброя, військові поняття тощо.

Стійка частина лексики в словниковому складі української мови весь час зростає. З розвитком суспільства виникають нові поняття, життєво необхідні для народу.

Професійна лексика — це словник того чи іншого фаху.

Знати мову професії означає вільно володіти термінологічною лексикою,