3. Напрями та механізми реформування державної власності в Україні на сучасному етапі

З урахуванням ролі і значення відносин власності Верховною Радою України 7 лютого 1991 р. законодавчо закріплені різноманітні форми власності:

- приватна;

- колективна;

- державна.

- змішана;

- власність інших держав;

- власність міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав.

Пізніше "Закон про власність" з його змінами і доповненнями визначив не тільки форми власності, принципи їх формування, а й перспективи їхнього розвитку. Головне завдання "Закону про власність", яке він поставив перед суспільством, - усунути відчуження його членів від засобів виробництва, перетворити 'їх на справжніх господарів, які реально привласнюють результати своєї праці. Це завдання не тільки масштабне, а й дуже складне. Причому, як уявляється, багато з того, що пропонується і навіть реалізується на практиці, зводиться виключно до пріоритетного розвитку приватної власності. У своїй основі ця ситуація має цілком певні причини: занадто централізоване управління народним господарством, одержав-лення колишньої соціалістичної власності (загальнодержавна власність в СРСР становила 92% засобів виробництва), диктат міністерств та відомств спричинили нагальну необхідність усунення негативних чинників. Але конкретні шляхи і засоби цього процесу потребують глибокого теоретичного осмислення, вироблення відповідних рекомендацій.

Насамперед це стосується державної власності, на якій зосереджена критика, часто аж до закликів її ліквідації. На нашу думку, такий підхід до державної власності не об'єктивний у науковому відношенні і занадто шкідливий для України в практичному плані.

По-перше, державна власність існує не тому, що декларується законом. Державі неможливо вийти з економічної сфери вже тому, що це є об'єктивною передумовою стійкого розвитку виробництва і прискорення науково-технічного прогресу. Це одна з ключових опор держави.

По-друге, тільки на державну власність спирається воєнно-промислова база, економічний і воєнно-економічний потенціали, могутність і національна безпека країни.

По-третє, в умовах ринкової економіки тільки державна форма власності можливість дає задовольняти загальносуспільні потреби людства.

Звідси випливає висновок: відносини власності в державній формі є об'єктивною необхідністю високорозвинутої економічної системи.

Тому на сучасному етапі реформування економіки мова може йти лише про вдосконалення, а не ліквідацію цієї форми власності, збагачення її змісту і забезпечення гармонійної, оптимальної взаємодії з іншими формами. Як свідчить досвід високо-розвинутих країн світу, високоефективний механізм господарювання та управління цивілізованою економікою припускає лише оптимальне поєднання і використання державної, приватної, колективної та інших форм власності і відповідних їм підприємств. На превеликий жаль, в Україні ще й досі не вистачає розуміння цього. Це обмежує сферу використання основної функції економічного закону власності - реалізацію зростаючих потреб та розвиток людини і суспільства.

Система оцінки ефективності управління об'єктами державного сектора в Україні фактично відсутня, а системи інформаційного забезпечення управління державним сектором і оцінки ефективності діяльності його об'єктів вимагають удосконалення.

Для підвищення ефективності управління державним сектором економіки вважається доцільним створення єдиного органу управління державним сектором економіки. Основними його задачами повинні стати: формування єдиної інформаційної бази державного сектора економіки, затвердження системи оцінки ефективності діяльності його об'єктів та ефективності управління ними, проведення оцінки ефективності діяльності об'єктів державного сектора та ухвалення рішення про приватизацію чи створення його об'єктів.

Для уніфікації методів оцінки ефективності діяльності об'єктів державного сектора, підвищення якості управління даними об'єктами й удосконалення процесу формування його структури доцільно у кожній сфері діяльності, яка властива державному сектору, використання об'єктів визначених організаційно-правових форм. У цілому є обґрунтованим за об'єктами державного сектора першого типу, що безпосередньо задовольняють суспільні потреби, закріпити єдину унітарну організаційно-правову форму, а їх господарсько-правове становище наблизити до становища структурних підрозділів державних органів при збереженні їх статусу як юридичних осіб. Об'єкти другого типу, що задовольняють суспільні потреби опосередковано, тобто ті об'єкти державного сектора, стосовно яких основна мета держави-власника – отримання прибутку, доцільно представити у вигляді акціонерних товариств із домінуючою державною участю, тому що у випадку відкритого акціонерного товариства функції контролю та об'єктивної оцінки результатів діяльності менеджерів беруть на себе механізми фондового ринку, а держава отримує можливість використати механізм дивідендів як спосіб неподаткового стягнення частини прибутку об'єктів державного сектора в бюджет[16, c. 26-28].

Всупереч сформованим в Україні традиціям і особливостям господарського життя, які припускають використання європейської моделі державного сектора, процеси трансформації державного сектора економіки України наближають його параметри до північноамериканської моделі. Дана тенденція обумовлена, у першу чергу, характеристикою бюджетних параметрів (а саме низькою часткою державних витрат у ВВП), що у коротко- і середньостроковій перспективі змінити не представляється можливим.

Виходячи з цього визнається необхідним зниження масштабів державного сектора через скорочення державної участі в економіці в сферах, традиційно не властивих державному сектору. В Україні доцільне скорочення державного сектора економіки в таких властивих недержавному сектору сферах діяльності, як оптова і роздрібна торгівля і будівництво.

З метою підвищення ефективності управління державним сектором економіки запропонована класифікація об'єктів державного сектора за функціональною ознакою і виділено об'єкти двох типів:

1) об'єкти, що безпосередньо задовольняють суспільні потреби, такі як оборона, забезпечення мінімально необхідних соціальних гарантій, виробництво у сфері природних монополій;

2) об'єкти, що опосередковано задовольняють суспільні потреби, тобто ті об'єкти, в особі яких держава виступає як "підприємець" і діє з метою наповнення дохідної частини бюджету.

Визнається, що проведення аналізу масштабних показників державного сектора економіки є необхідною умовою його подальшого розвитку і вимагає формування єдиної системи збору, обліку та обробки інформації, що стосується діяльності об'єктів державного сектора економіки, а також об'єктів державної власності.

Пропонується ряд заходів, спрямованих на підвищення якості такої системи в Україні:

по-перше, для відображення державного сектора в рамках реєстру доцільно виділити пакети державних корпоративних прав, що відносяться до підприємств, в яких державі належить більш 50%, і відобразити об'єкти права комунальної форми власності (що відповідає визначенню державного сектора);

по-друге, річні фінансові плани, що надаються суб'єктами державного сектора, не забезпечують стратегію розвитку суб'єктів господарювання (яка на даний момент фактично відсутня). Це не може гарантувати стабільне становище суб'єктів господарювання на ринку, залучення інвестицій і вирішення соціальних проблем. У зв'язку з цим необхідно формування системи надання середньо- і довгострокових фінансових планів;

по-третє, аналіз фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання проводиться лише на основі узагальненої органами виконавчої влади інформації, тоді як потрібен моніторинг планових і фактичних показників діяльності в розрізі кожного суб'єкта;

по-четверте, такий реєстр не виділяє інформацію про концентрацію державним сектором робочої сили, питому вагу інвестицій і основних фондів, державного сектора, питому вагу продукції та послуг державного сектора у ВВП і в окремих галузях та іншу базову інформацію, необхідну для аналізу стану і розвитку державного сектора. Таку інформацію доцільно згрупувати і виділити окремим додатком до реєстру;

по-п'яте, у рамках реєстру вважається за необхідне проведення упорядкування даних про структуру власності державних підприємств[12, c. 21-22].

Відповідно до положення про реєстр, у тому випадку, якщо власником акцій одного підприємства є інше підприємство, проводиться відображення інформації про статус підприємства – власника акцій. Якщо пакет корпоративних прав держави на підприємстві – держателі акцій перевищує 50%, усі пакети корпоративних прав, що належать такому підприємству, необхідно дорівняти до пакетів, що знаходяться в державній власності. У іншому випадку неможливо коректно до державного чи приватного сектора віднести акціонерний капітал підприємства – емітента, тобто потребує розробки механізм узгодження при прийнятті управлінських рішень представниками підприємств-власників акцій і державних представників на підприємствах-емітентах.

Крім того, власники підприємства також можуть мати своїх власників, статус яких не визначено. Статус акціонерних товариств, що носить непостійний характер із причин, які було відзначено, необхідно оцінювати одномоментно і періодично.

У цілому формування реєстру об'єктів державної власності як єдиної інформаційної бази управління державним сектором економіки доцільно покласти на єдиний орган, що генерує і реалізує також концепцію формування структури державного сектора економіки[5, c. 9].

Цілями реформи є досягнення оптимальної частки держвласності в економіці шляхом приватизації й забезпечення ефективного управління цією держвласністю. Для досягнення указаних цілей необхідно вирішити такі завдання: – оптимізувати структуру державного сектору економіки й завершити приватизацію як масштабний соціально-економічний проект; – збільшити прозорість процесу приватизації й зменшити можливість корупції; – підвищити ефективність управління держвласністю; – захистити права держави в управлінні держвласністю.

Для оптимізації структури держсектору й завершення приватизації як масштабного соціально-економічного проекту необхідними є:

– визначення галузей, пріоритетних для приватизації, і галузей, що переважно залишаться в держвласності ( у державній власності, в основному, залишаться об'єкти, які забезпечують виконання державою основних функцій і гарантують національну й економічну безпеку). Створення для кожної галузі обмеженого списку об'єктів, що не підлягають приватизації, або підтвердження того, що в галузі немає таких об'єктів, і зняття заборони на приватизацію таких підприємств;

– розроблення програм підготовки галузей до приватизації;

– внесення змін до земельного законодавства для спрощення процесу приватизації власності із земельною ділянкою шляхом зменшення часу на видачу землевпорядної документації; – внесення змін до законодавства щодо акціонерних товариств для реалізації невеликих державних пакетів акцій, що не користуються попитом у покупців, шляхом закріплення за мажоритарними акціонерами (з часткою, що дорівнює або перевищує сімдесят п'ять відсотків) обов'язку робити пропозицію міноритарним акціонерам щодо придбання решти акцій або проходити лістинг на біржі, забезпечуючи ліквідність своїх акцій. Для збільшення прозорості процесу приватизації й зменшення корупції необхідними є:

– перегляд актів Кабінету Міністрів, Фонду державного майна й інших органів виконавчої влади з метою проведення відкритого й прозорого процесу приватизації, забезпечення чесної конкуренції в процесі приватизації, а також мінімізації можливості використання непрозорих позаприватизаційних схем виведення майна з держвласності й передання в оренду окремого майна й майнових комплексів

– продаж на фондовій біржі пакетів акцій до 25 відсотків статутного капіталу об'єктів, що приватизуються.

Для підвищення ефективності управління держмайном необхідними є: – законодавче визначення статусу Фонду державного майна України як центрального органу виконавчої влади; – передання функції управління держвласністю Фонду державного майна, реформування його структури й посилення кадрового складу Фонду; – перехід до системи управління державними компаніями через ради директорів з включенням до них незалежних директорів; – формування правління державних компаній професійними менеджерами на конкурентній основі; – чітке розмежування функцій приватизації й управління державними активами усередині Фонду державного майна; – збільшення статутного капіталу акціонерних товариств на вартість земельних ділянок, на яких вони розташовані. Для захисту прав держави в управлінні держвласністю необхідними є:

– оптимізація управління корпоративними правами держави й недопущення розмивання у статутному капіталі господарських товариств частки, що закріплена за державою, до її повної приватизації;

– перегляд законодавства в галузі управління акціонерними товариствами, мажоритарним акціонером яких є держава, і внесення змін щодо підвищення захисту інтересів держави при здійсненні корпоративного управління ( у тому числі шляхом зниження чинного порога для кворуму з 60 до 50 %+1 акція);

– перегляд законодавства з метою недопущення відчуження безпосередньо підприємствами державного сектору майнових об'єктів, що є/можуть бути самостійними об'єктами приватизації;

– забезпечення проведення моніторингу ефективного управління об'єктами державної власності, посилення відповідальності менеджерів за неефективне управління державним майном.