Висновки

1. Широкий спектр теоретичних інтерпретацій студентства пов'язаний з його особливою роллю у відтворювальних процесах суспільства, специфікою етапу соціалізації. Статус передінтелігенції, що обумовлює високий тонус участі у формуванні інтелектуального, інноваційного потенціалу суспільства, зумовлює інтерес учених до вивчення сутнісних характеристик студентської молоді. Найбільш продуктивними у розумінні студентства як цілісного соціального феномену є підходи, що розглядають його соціальну суб’єктність, дозволяють сприймати студентську молодь як соціокультурну спільність.

2. Студентство – це соціокультурна спільність, яку складають хлопці і дівчата, що навчаються у вищих навчальних закладах. В освітньому полі вони освоюють соціальні ролі в когнітивній, професійній, громадянсько-політичній, моральній і інших сферах життєдіяльності історично конкретного суспільства. Завдяки інтеріоризації ціннісно-нормативної системи даного суспільства в цілому, а також такого соціального інституту, як вища школа, вони створюють свій специфічний символічний і предметний світ і є могутнім ресурсом розвитку суспільства.

3. Становлення суб’єктності студентства у нових соціокультурних умовах характеризується смисложиттєвими цінностями, що динамічно змінюються, і ціннісними орієнтаціями в освіті, післявузівському професійному самовизначенні.

4. Рівень соціальної суб’єктності у студентства вищий у порівнянні з іншими групами молоді, оскільки в його ціннісній свідомості спостерігається істотне зрушення у бік цінностей суспільств модернізації і постмодернізації. Рівноважний прояв термінальних та інструментальних ознак цілей досягнення життєвого успіху і самореалізації особистості зумовлюють амбівалентний характер ціннісної свідомості студентства, роблячи його відкритим для реалізації альтернативних стратегій розвитку – конформної або інноваційної.

У

Кадровий потенціал системи освіти

сучасному світі склався консенсус щодо того, що будь-якому суспільству необхідна оновлена освіта для вирішення завдань XXI століття, пов'язаних із забезпеченням своєї інтелектуальної незалежності, виробництва і просування нових знань, підготовки і формування відповідальних і освічених громадян і висококваліфікованих фахівців, без яких неможливий ні економічний, ні соціальний, ні культурний, ні політичний прогрес.

Оскільки суспільство сьогодні базується на знаннях, освіті, особливо вищій, і наукові дослідження виступають як основні компоненти культурного, соціально-економічного і екологічно стійкого розвитку людей, співтовариств і націй, тому розвиток освіти віднесений в більшості країн світу до найважливіших національних пріоритетів.

Передумови суспільства знань явно відчуваються у сучасних постіндустріальних країнах. Аналізуючи еволюцію знань у західному світі, відомий економіст П. Друкер писав: «Знання стало сьогодні основною умовою виробництва. Традиційні чинники виробництва – природні ресурси, робоча сила і капітал – не зникли, але набули другорядного значення. Ці ресурси можна отримати, причому без особливих зусиль, якщо є необхідні знання. Та обставина, що знання стало головним, а не просто одним із видів ресурсів, перетворило наше суспільство на посткапіталістичне»⁸.

Концепції про роль знання у сучасному виробництві лягли в основу освітньої і науково-технічної політики багатьох держав. Українські вчені повністю розділяють ці концепції. Загальновизнано, що науково-технічний потенціал будь-якої країни є навіть більше багатство, ніж запаси корисних копалин або накопичена століттями майстерність працівників традиційних галузей виробництва. Наука є найсучаснішим інструментом матеріального і морального-духовного процвітання, індикатором інтелектуального рівня суспільства. Доля України як держави, що є складовою частиною світової спільноти, цілком залежить від стану і перспектив її інтелектуальних ресурсів.

Доказом глибокого розуміння ролі знання у сучасному світі є зростання темпів охоплення молоді середньою і вищою освітою. У період 1960–2008 рр. чисельність студентів ВНЗ у всьому світі збільшилася з 13  до 87 млн. чоловік, тобто майже в сім разів. Рівень вступу випускників середніх шкіл у вищі навчальні заклади розвинених країн склав майже 60%, а у Північній Америці – 84%. У країнах, що розвиваються, цей показник за період 1960–2009 рр. збільшився з 1,8% до 9,5%, а охоплення молоді відповідного віку вищою освітою збільшилося більше, ніж у 12  разів.

Одним із чинників такого бурхливого розвитку вищої освіти є розширення середньої освіти. У період 1960–2009 рр. число осіб, охоплених середньою освітою в світі, збільшилося з 91 млн. чоловік до 385  млн. чоловік, а рівень їх охоплення зріс більше, ніж у два рази – з 29 до 68%. У розвинених країнах середня освіта стала загальною. У країнах, що розвиваються, число охоплених середньою освітою молодих людей за цей час зросло в 7,4  рази, а середній рівень охоплення потроївся.

Для зарубіжних країн, так само як і для України, галузь освіти є важливим сектором ринку праці. Частка зайнятих у цій сфері служить індикатором, що показує, яку частину своїх людських ресурсів країни виділяють для освіти свого населення. Число осіб, зайнятих у сфері освіти як викладачі, допоміжний навчальний персонал або адміністратори, є одним з двох головних чинників, що суттєво впливають на розвиток освіти. Іншим чинником є фінансові ресурси, які країни виділяють на оплату зайнятих у сфері освіти, і інші витрати, пов'язані з освітою.

Чисельність викладацького складу в світі зросла з 41,2 млн. чоловік у 1980 р. до 60,8 млн. чоловік в 2009 році. За цих 30 років істотних змін у процентному співвідношенні викладацьких кадрів по рівнях освіти не відбулося (див. діаграму).

Важливо звернути увагу на те, що в регіональному розподілі викладацьких кадрів всього світу за вказаний період відбулися більш істотні зміни. У розвинених регіонах їх частка скоротилася з 27 до 23%, в країнах перехідного періоду – на 1%, а в менш розвинених регіонах збільшилася на 5% – з 59 до 64%, що є наслідком високої народжуваності у цих регіонах, яка генерує зростання потреби у викладацьких кадрах.