В

Управління освітнім процесом

рамках цього напряму багато авторів намагалися звести всю педагогічну діяльність до управлінської, яка трактувалася у дусі кібернетичного підходу. Наслідком такого розуміння навчального процесу стає деперсоніфікація і педагога, і учня, що, очевидно, суперечить гуманістичним цілям освіти. Яскравим проявом цієї тенденції можна вважати програмоване навчання.

Програмоване навчання – це навчання за заздалегідь розробленою програмою, в якій передбачені дії як учнів, так і педагога (або замінюючої його машини, що виконує навчальні функції). Ідея програмованого навчання була запропонована у 50-х роках ХХ століття американським психологом Б. Ф. Скіннером для підвищення ефективності управління процесом навчання з використанням досягнень експериментальної психології і кібернетики. Концепція Скіннера спиралася на біхевіористську теорію, згідно якої навчальні програми повинні вирішувати завдання отримання і закріплення правильної реакції. У СРСР (60-і роки) в основу розробки ідей програмованого навчання була покладена діяльнісна теорія засвоєння, і програма навчання спрямовувала на формування заданих видів пізнавальної діяльності учнів із заздалегідь наміченими результатами. Хоча застосування таких програм показало високу ефективність і можливість управляти навчальним процесом по ходу його здійснення, до початку 90-х років ХХ ст. програмоване навчання не набуло широкого поширення.

Складання навчальних програм пов'язане з алгоритмізацією навчального процесу. Проте в умовах масового навчання викладач не може реалізувати одночасно декілька навчальних програм, що враховують індивідуальні можливості учнів; викладач не може також забезпечити систематичний зворотний зв'язок з кожним учнем. Тому програмоване навчання завжди зв'язане з використанням навчальних машин і програмованих підручників. При цьому безпосереднє управління процесом засвоєння, характерне для традиційного навчання, замінюється управлінням опосередкованим. Складність навчального процесу, недостатня вивченість його закономірностей не дозволяють заздалегідь передбачити всі ситуації, які можуть виникнути при його здійсненні. Отже, повна автоматизація навчання неможлива, і на певних етапах необхідне втручання викладача, який повинен уміти вийти за межі відомих йому розпоряджень і ухвалити творче рішення щодо специфіки подальшого навчання того або іншого учня. Що ж до завдань виховання, розвитку особистості, в основу вирішення яких повинні бути покладені гуманістичні принципи, індивідуальний підхід, свобода вибору, то навряд чи можливо взагалі розраховувати на будь-який запрограмований (гарантований) результат.

Для опису механізмів регулювання навчального процесу в більш широкому розумінні використовується поняття «Педагогічна технологія».

Педагогічна технологія – це сукупність засобів і методів відтворення теоретично обгрунтованих процесів навчання і виховання, що дозволяють успішно реалізовувати поставлені освітні цілі. Педагогічна технологія припускає відповідне наукове проектування, при якому ці цілі задаються однозначно, і зберігається можливість об'єктивних поетапних вимірювань і підсумкової оцінки досягнутих результатів. Іншими словами, педагогічна технологія – це шляхи і засоби досягнення дидактичних завдань. На основі діагностичного цілепокладання розробляються освітні стандарти (зміст навчання), навчальні програми і підручники, а також вибудовуються дидактичні процеси, що гарантують досягнення заданих цілей.

Педагогічна технологія включає методики навчання і засвоєння навчального матеріалу, що розробляються на базі відповідних психологічних і педагогічних теорій. Суть педагогічної технології складає, з одного боку, алгоритм навчально-пізнавальної діяльності (правила, етапи, завдання, засоби, мотивація), з іншого боку – алгоритм управління цією діяльністю (етапи і критерії контролю, методи оцінки і корекції досягнутого результату).

Проте слід зазначити, що багато висунутих психологами гіпотез засвоєння навчального матеріалу не доведено до інструментального рівня, як того вимагає педагогічна технологія. Крім того, розуміння педагогічного процесу як творчої діяльності певною мірою стримує його «технологізацію». Проте будь-яка цілеспрямована діяльність потребує певної організації і управління. Відповідно, оптимізація виховного процесу повинна спиратися на деякі принципи, розроблені на базі психологічних, педагогічних і управлінських наукових уявлень про особливості цього процесу, а також на основі передового досвіду в практиці виховання.

Принципи управління виховним процесом – це засадові положення, що визначають основні вимоги до організації управління процесом виховання. Виділяють наступні принципи управління виховним процесом:

▪ гуманізації і демократизації (органічне з'єднання способів адміністративної дії з суспільним управлінням; цілеспрямована взаємодія сторін, кожна з яких виступає і в ролі суб'єкта, і в ролі об'єкта; діалоговий характер спілкування; педагогічна співпраця, співуправління);

▪ системодоцільності (відповідність природі і характеру виховної системи);

▪ адаптованості (пристосування до системи і навпаки);

▪ гнучкості (відповідність управлінських дій обставинам і орієнтація їх в першу чергу на учасників навчально-виховного процесу, а не на плани);

▪ комплексності та інтегрованості (управління вихованням у навчальній і позанавчальній діяльності, координація виховної дії різних структур, об'єднань, органів самоврядування);

▪ безперервності (планомірність, безперервність процесу управління по вертикалі і по горизонталі).

Таким чином, управління освітнім (навчально-виховним) процесом повинно носити системний характер, враховувати, з одного боку, можливості його алгоритмізації і цілеспрямованого регулювання, а з іншого – необхідність індивідуального підходу, творчого вирішення виникаючих завдань.