У

Управління освітніми закладами

практиці управління освітніми установами набув поширення так званий операціональний (або функціональний) підхід, в якому поєднуються різні управлінські теорії: кібернетика, теорія систем, теорія міжособистісної і групової поведінки, теорія комунікаційного центру і т. п. При цьому основна увага дослідників зосереджується на формальному описі управлінських функцій, а не на конкретному змісті завдань, що стоять перед освітньою установою, і засобах їх вирішення. Також не достатньо уваги приділяється дослідженню соціокультурної суті управління системою освіти, механізмів взаємодії всіх суб'єктів управління у сфері освіти в контексті інтересів «держава – суспільство – особа».

Дослідженню організаційних аспектів освітніх систем до недавнього часу у вітчизняній соціології не приділялося належної уваги. Деякі дослідники відзначали суперечності між потребами суспільства, з одного боку, і організаційною структурою професійної освіти – з іншого, але вони приписується в основному не соціальній організації освіти, а пропорціям у структурі контингенту студентів по окремих напрямах підготовки. Аналіз кризових явищ у відтворенні науково-педагогічного потенціалу ВНЗ зазвичай обмежують соціально-економічним фоном, а джерело суперечностей у сфері професійної освіти відносять тільки до державного рівня управління. При такому баченні проблеми упускається постановка питання про ВНЗ як корпорацію, що володіє особливими інтересами і орієнтаціями відносно навколишнього соціального простору. Подолання обмеженості таких підходів вбачається у контексті досліджень структури освіти як соціальної системи та її функціональної організації.

Вищий навчальний заклад як корпорація є складною ієрархічною структурою і системою суперечливих інтересів. Такий підхід має на увазі вивчення поведінки ВНЗ у конкурентному середовищі і організаційно-інституційній системі регіонального співтовариства, виявлення зв'язку між його специфічними інтересами і стратегіями, з одного боку, і характером соціальних процесів і наслідків освіти в регіональному співтоваристві – з іншого.

Традиція розгляду університетів як організації сформувалася у працях М. Вебера (школа як бюрократична організація), Т. Веблена (американський університет як капіталістичне підприємство), Т. Парсонса (університет як соціальна система). За багатьма ознаками проводиться аналогія між університетом і типовим промисловим підприємством у ринковій системі, для успішного функціонування якого застосовуються відповідні системи управління, стимулювання, планування, контролю і т. п. Так, застосування веберівської теорії бюрократії до ВНЗ дає підстави для дослідження організаційних патологій, джерелом яких є перевага структури над функцією, коли система прагне до самодовліюючої поведінки, перетворюючи засоби на мету. На думку Веблена, університети в своєму розвитку підкоряються цінностям і законам ринкового виживання, нормам підприємництва, підстроюються під вимоги носіїв влади і відступають від дійсних цілей і цінностей вищої освіти, що служить джерелом соціальних конфліктів в університетському співтоваристві.

Ця традиція підтримана і в дослідженнях освіти з позицій критичних соціальних теорій, що сформувалися в західній соціології ХХ століття (соціології конфлікту, теорії культурних кодів, теорії символічного контролю, теорії взаємодії). Хоча в них університет і не уподібнюється прямо промисловому підприємству, оскільки продукт університету все-таки відрізняється від промислового товару, але наголошується експансія ринкових форм у сферу освіти. У цьому контексті предметом дискусії виступають суперечності гуманітарної місії університету і ринкових цінностей.

Університет як корпорація є об'єднанням первинних ділових організацій – кафедр, факультетів, студентських груп, допоміжних підрозділів. У цьому плані в якості корпорації виступають також різні навчальні комплекси, що включають освітні, виховні, науково-дослідні, виробничі підсистеми, а також об'єднують у своїй структурі різні рівні (ступені), форми і напрями загальної і професійної освіти.

Університети не тільки розвивають унікальні напрями освітньої і науково-дослідної діяльності, але і виходять у цій діяльності далеко за рамки своїх міст, і навіть регіонів, формуючи власну мережеву структуру з гнучкими лінійними (горизонтальними) зв'язками. В якості корпорації університет ідентифікується як ціле, що протиставляє себе зовнішньому конкурентному середовищу.

Принципові особливості функціонування університету:

1. У громадській думці впродовж багатьох років формувалося сприйняття університету (як і всієї системи освіти) як невиробничої організації, зорієнтованої не на отримання прибутку, а на соціальні цілі. В той же час, надаючи платні послуги, ВНЗ все-таки отримують фінансовий (або інший) прибуток. Тому сьогодні добродійне відношення до університету стає менш типовим. До нього все частіше відносяться з позицій обміну послугами.

2. ВНЗ має певну свободу і автономію, що обмежують зовнішні дії. Такі завоювання освіти, як дух творчості, свобода дискусії і критики, стали цінністю для співробітників університету, забезпечуючи вельми гнучкі умови професійної роботи і творчої самореалізації. Наявність цих свобод народжує особливий професійний ентузіазм значної частини персоналу і прихильність до університету як корпорації (готовність творчо працювати в умовах низької оплати праці). Свобода і гнучкість виявляються також і на організаційному рівні, забезпечуючи можливість структурних змін (наприклад, створення нових підрозділів).

3. Ще одна особливість криється у неясності, невизначеності критеріїв ефективності діяльності університету і системи освіти взагалі, оскільки економічні та інші критерії ефективності об'єктивно відкладені в часі.

4. Нарешті, слід зазначити активний характер поведінки університету. Як показують дослідження, в ситуації, що погіршується, ВНЗ самі ініціюють, обгрунтовують і здійснюють зміни, причому проявляють при цьому інноваційний потенціал, гнучкість, наполегливість і енергію. Проте слід зазначити і особливу роль у цих ініціативах власних корпоративних інтересів ВНЗ і його окремих підрозділів. Без зацікавленості керівного ешелону бурхливе зростання корпорації неможливе.

Структура орієнтацій вузівської корпорації у взаємодії із зовнішнім середовищем:

1. Орієнтація на задоволення потреб сфери зайнятості, забезпечення підготовки конкурентноздатних фахівців на тлі відсутності достовірної інформації про структуру зайнятості в регіоні, країні, в Європі, у світі в цілому.

2. Орієнтація на запити населення (популярність, престиж спеціальності) часто опиняється в руслі ажіотажного попиту в даному співтоваристві, який сильно розходиться з потребами ринку праці і перспективними економічними потребами.

3. Орієнтація на відтворення культури, яка не пов'язана ні з ринком праці, ні із запитами населення, абстрагується від економічної доцільності. Така орієнтація характерна для багатьох гуманітарних спеціальностей, але ігнорує кількісні параметри потреб у місцевому співтоваристві.

4. Власне економічна орієнтація (націленість на поліпшення добробуту співробітників корпорації) практично не реалізується в загальній стратегії розвитку університету.

Стратегія університетів, що склалася в 1990-і роки, була розрахована на гіпотетичну затребуваність випускників у сфері зайнятості, а, по суті, на популярність тих або інших спеціальностей серед населення. Насправді така стратегія була екстенсивною і мало відповідала об'єктивним потребам.

Нова освітня стратегія повинна адекватно реагувати на стан сфери зайнятості і не піддаватися ажіотажному соціальному замовленню. Корпоративна орієнтація на соціальне замовлення підготовки фахівців не породила механізмів, які б забезпечили контроль над ключовими аспектами вищої освіти, такими як: ефективна взаємодія з сферою зайнятості, формування соціального партнерства у сфері професійної подготовки; максимальна відповідність профілів, якості і об'ємів підготовки запитам регіональної і місцевої сфери зайнятості; формування зрілих професійних орієнтацій; збереження соціальних досягнень у плані доступності вищої освіти для всіх верств суспільства; посилення гнучкості програм вищої освіти, орієнтація на розвиток програм для дорослих.

Реалізація цієї стратегії передбачає розширення прав і повноважень ВНЗ, посилення його самостійності і одночасно зв'язків з місцевим співтовариством, а також формування відповідного освітнього середовища, що інтегрує культурні, ринкові і власне освітні цінності.

У Законі України «Про вищу освіту» (№ 380-IV від 26.12.2002 р. ) визначені наступні принципи управління вищим навчальним закладом:

• автономії і самоврядування;

• розмежування прав, повноважень і відповідальності власника, органів управління вищою освітою, керівництва вищого навчального закладу і його структурних підрозділів;

• поєднання колегіальних і єдиноначальних підстав;

• незалежності від політичних партій, громадських і релігійних організацій.

Автономія і самоврядування вищого навчального закладу реалізуються відповідно до чинного законодавства і передбачають право:

• самостійно визначати методи навчання, форми і види організації навчального процесу;

• приймати на роботу педагогічних, науково-педагогічних та інших працівників;

• надавати додаткові освітні послуги;

• самостійно розробляти і упроваджувати власні програми наукової і науково-виробничої діяльності;

• створювати в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, інститути, коледжі, технікуми, факультети, відділення, філії та інші структурні підрозділи;

• здійснювати видавничу діяльність;

• на підставі відповідних угод здійснювати спільну діяльність з іншими вищими навчальними закладами, підприємствами, організаціями;

• брати участь у роботі міжнародних організацій;

• вводити власну символіку і атрибутику;

• звертатися з ініціативою в органи управління вищою освітою про внесення змін до чинних або розробку нових нормативних актів в області вищої освіти.

Таким чином, розвиток системи освіти, її децентралізація, гнучке регулювання, подолання соціальних суперечностей в її функціонуванні обумовлене процесами становлення вузівської самостійності та її інтеграції з муніципальними, регіональними структурами самоврядування.