Б

Система виховання у навчальному закладі

удь-яка соціальна система одночасно є соціальним явищем або процесом, що включає сукупність елементів, які зв'язані між собою і утворюють єдину цілісність.

Виховання є соціальною системою. Застосовуючи до даного явища системний підхід, можна виділити його елементи; до них відносяться вихователь (суб'єкт) і вихованці (об'єкти), які знаходяться в тісній взаємодії і активному взаємозв'язку. Тому вихованець може бути представлений не тільки як пасивний об'єкт зовнішньої виховної дії, але і як суб'єкт, який завдяки наявності соціального досвіду здатний активно впливати на вихователя.

До елементів системи виховання слід віднести сім'ю, громадські організації, що займаються питаннями формування особистості, соціальні інститути виховання, серед яких дошкільна установа, школа, ВНЗ, культурно-просвітницькі установи, науково-дослідні інститути, ЗМІ та ін. На сьогоднішній день є актуальними питання: «Якою покликана бути виховна система в сучасному українському суспільстві? Що може зробити сьогодні система освіти, щоб пом'якшити складнощі процесу соціальної адаптації учнів?».

Трансформаційні процеси, що відбуваються в життєдіяльності українського суспільства, вимагають принципово нових підходів до організації виховної роботи в навчальних закладах, у тому числі і у вищій школі.

У нових умовах перед ВНЗ встають нові завдання, пов'язані з соціалізацією студентської молоді, з розвитком у неї таких якостей, як високий професіоналізм, креативність, відповідальність, уміння швидко орієнтуватися у постійно мінливій ситуації, ухвалювати самостійні рішення, мобільність, наявність потреби в постійному оновленні знань, у саморозвитку і самоудосконаленні.

Організація виховної роботи у навчальних закладах України базується на ряді концептуальних положень Конституції України, Закону «Про освіту», державної Національної програми «Освіта» та інших нормативно-правових актах. Крім того, виховний процес спирається на ряд методологічних принципів, що склалися в суспільстві.

У літературі широко поширено визначення принципів виховання як сукупності початкових теоретичних положень, які визначають способи взаємодії цілей і засобів їх досягнення (зміст, метод і форма) в теорії і практиці виховного процесу. Аналіз наявної літератури дозволяє зробити висновок про те, що на сьогоднішній день немає єдності в поглядах серед вчених з приводу поняття «принципи виховання».

Більшість дослідників в цьому питанні виходять із загальнопедагогічного, дидактичного визначення принципів, і в зв'язку з цим виділяють такі принципи, як науковість, системність, послідовність навчання, доступність, міцність знань. Дані принципи виконували і виконують методологічну роль у навчально-виховному процесі. Принципи виховання покликані відповідати об'єктивним вимогам освіти, тільки тоді вони зможуть вирішувати поставлені перед ними виховні завдання.

Безперечно, що процес виховання молодого покоління повинен базуватися на принципах гуманізму і демократії, єдності сім'ї і школи, спадкоємності поколінь тощо. Значна частина дослідників переконливо доводить, що найважливішими принципами сучасного процесу виховання повинні стати: природовідповідність; зв'язок навчально-виховного процесу з життям, культурно-історичними традиціями народу; виховання в праці; поєднання педагогічного керівництва з розвитком самостійності особи; облік вікових та індивідуальних особливостей; систематичність і послідовність у вихованні; створення умов для самовиховання і самореалізації та ін.

При відомій стабільності принципи виховання покликані бути динамічними і схильними до змін під впливом економічних, соціально-політичних, соціокультурних умов життя суспільства, а також під впливом освітніх систем інших країн і тих процесів, які протікають у самому освітньому процесі.

У нинішніх умовах в Україні принципи виховання зазнають зміни, вони збагачуються новим змістом, у них відбиваються потреби держави, суспільства, особи.

Принципи, на які покликане спиратися сучасне українське виховання, включатимуть як кращі досягнення минулих поколінь, так і інноваційні процеси, що складаються у світовій освітній спільноті.

До даних принципів слід віднести принцип системності, що дозволяє реалізувати всі функції виховної діяльності в комплексі на всіх ступенях освіти і сприяти цілісному розвитку індивіда, не допускаючи однобічного, часткового формування його якостей.

Іншим важливим принципом є принцип природовідповідності, що забезпечує гармонію між природою і людиною, її природженими здібностями, генотипом, анатомічними, фізіологічними, психологічними, етнічними ознаками, особливостями ментальності.

Принцип єдності соціального і індивідуального у виховному процесі базується на розумінні людини як члена світової спільноти і даного суспільства, який реалізує себе, своє призначення завдяки колективній взаємодії з іншими людьми.

Принцип кулътуровідповідності дає можливість проникнути в історію і культуру народу, відчути себе частиною культури минулого, сьогодення і майбутнього.

Даний принцип тісно переплітається з принципом спадкоємності і послідовності виховання, який націлений на побудову моделі становлення особи в процесі безперервного освітнього процесу.

Принцип єдності історичного і логічного, етнонаціоналъного і загальнолюдського у вихованні направлений на розвиток сутнісних основ особистості. Він виявляється в любові до свого народу, в пошані до його культури, традицій, звичаїв, а також – у повазі культури інших народів, в оволодінні цінностями української і світової культур.

Принцип гуманізації і гуманітаризації передбачає, з одного боку, насичення процесу навчання гуманітарним знанням, а з іншого – впровадження гуманних відносин між учнями і вчителями; побудова освітнього процесу з позицій особистісно орієнтованого підходу.

Принцип єдності навчання і виховання – виховуюче навчання, дозволяє не тільки придбати знання, але і сприяє виробленню позитивного, емоційного, ціннісного відношення до них.

Принцип співпраці і партнерства між вчителем і учнем сприяє більш поглибленому процесу навчання, перетворенню учня в активного суб'єкта. На основі такої взаємодії складається учіння без примушення, учіння як реалізація свого бажання, учіння як задоволення.

Принцип диференціації та індивідуалізації виховного процесу гармонійно поєднує індивідуальні і колективні форми виховання.

Принцип інтеграції традиційних та інноваційних форм виховної роботи передбачає не тільки слідування кращим зразкам виховної діяльності, використання традиційних методів і форм, але і впровадження нових, які б гармонійно поєднувалися з класичними формами виховання.

Принцип розвитку творчої активності, самодіяльності молоді передбачає прояви ініціативи, творчості і відповідальності в діяльності учнів.

Принцип інтеграції виховної діяльності дозволяє здійснювати виховання на всіх ступенях освіти на єдиній ціннісній основі.

Дотримання даних принципів у процесі виховної діяльності, при координації зусиль всіх підрозділів і структур навчального закладу дозволить підвищити її ефективність і направити зусилля на вирішення поставлених завдань.

Таким чином, спираючись на запропоновані теоретичні принципи, можна організувати процес виховання у в навчальній установі.

Дослідники виділяють різні напрями виховної діяльності: громадянсько-патріотичне виховання, художньо-естетичне виховання, екологічне, політико-правове, військово-патріотичне, трудове та ін.¹ В реальній дійсності дані напрями тісно взаємозв'язані і процес виховання предстає в єдності і цілісності.

Навчальні установи являють собою навчально-виховне середовище становлення особистості, в якому умовно можна виділити такий його зріз, як виховний. Виховне середовище навчальної установи спирається на виховну діяльність, що заломлюється у всіх сферах його життєдіяльності.

Основною діяльністю ВНЗ є освітня діяльність, в якій дослідники, як правило, виділяють такі її види: навчання і виховання. Сучасних процесів реформування освіти торкнулися і навчання, і виховання.

В рамках нової освітньої парадигми навчання може бути представлене як діяльність, на основі якої відбувається входження індивіда у світ культури. Це діяльність по освоєнню вже здобутих цінностей культури (інкультурація) і створенню нових, по формуванню пізнавальних здібностей і потреб індивіда. Навчання може розглядатися і як саморозвиток індивіда в культурі, формування його індивідуальної культури. Нове в культурі відкриває для себе і учень, і вчитель. Це стосується і змісту знань, і прийомів, і методів їх сприйняття і освоєння.

Іншим видом освітньої діяльності є виховання як діяльність по формуванню певних ціннісних орієнтацій, ідеалів, в результаті якої відбувається соціалізація та інкультурація особи. Це діяльність по саморозвитку індивіда, формуванню його духовної культури. Виховання органічно пов'язане з навчанням, дані види діяльності взаємодоповнюють і взаємозбагачують один одного.

В процесі освіти навчання повинно носити виховний характер, а виховання включати навчання. Навчання і виховання розуміються як види освітньої діяльності і як елементи єдиного освітнього процесу. У науковому дослідженні вони можуть бути розглянуті як самостійні процеси. В освіті ж вони нерозривно взаємозв'язані між собою, кожен з них одночасно виконує і функцію іншого. Діалектична єдність виховання і навчання лежить в основі освітнього процесу, а гармонійну єдність даних елементів забезпечує ефективність освіти як системи і успішне досягнення її цілей.

Абсолютизація одного з цих процесів в збиток іншому приводить до серйозних порушень в розвитку особистості. І як відгук на подібні спотворення виникають різні сучасні теорії. Наприклад, однією з таких теорій є теорія розвиваючого навчання. Вона може розглядатися як спроба відходу від парадигми знань, умінь і навичок до парадигми розвитку освіти засобами виховання в найширшому розумінні цього слова. Так само йде справа і з концепцією виховуючого навчання, яка є відповіддю на превалювання навчання над вихованням в освітньому процесі.

Сучасний вуз покликаний піклуватися про виховання особистості студента, яке безпосередньо заломлюється у навчальному процесі, в ході якого студенти залучаються до цінностей культури і у них формується ціннісне відношення до світу; і у позанавчальній сфері життєдіяльності студентів, до якої можуть бути віднесені різноманітні види позанавчальної діяльності, їх зміст, характер, умови тощо.

Позанавчальна сфера життєдіяльності ВНЗ направлена на виховання особистості студента, зокрема його ціннісної системи, змістовне наповнення якої розкривається у ціннісних орієнтаціях, що реалізовуються у різних видах активності. Ціннісні орієнтації характеризують соціальну активність особистості, до об'єктивних критеріїв якої можна віднести її спрямованість і зміст.

Аналіз даного критерію дозволяє виділити такі його показники, як:

– участь у роботі студентського наукового товариства, у наукових гуртках, семінарах;

– участь у конкурсах, оглядах, турнірах, семінарах, фестивалях, спортивних змаганнях;

– участь у різних позанавчальних заходах: вечорах відпочинку, концертах, вітальнях і т. п.;

– участь у роботі молодіжних громадських організацій, студентських клубів і трудових загонів.

Суб'єктивний критерій даної активності включає: наявність ціннісних орієнтацій, стійких мотивів, ціннісних відносин, соціальних установок, співвідношення ціннісних орієнтацій і реальної поведінки.

Виділення і розмежування сфер виховання, безумовно, є відносним. Так, розвиваючи у студентів здібність до творчості у навчальному процесі, ми тим самим сприяємо його прояву у позанавчальному процесі: у науково-дослідній і трудовій діяльності тощо. З іншого боку, теоретичне навчання виявляється дієвим тільки у тому випадку, коли студент зможе реалізувати свої знання на практиці – у поведінці, спілкуванні, в інших видах діяльності.

Виховання реалізується в конкретних формах. Під формою розуміється організаційне закріплення діяльності, направленої на об'єднання її методів і засобів відповідно до певної мети. Виховні форми підрозділяються на:

– масові (культурні, спортивні, професійні та ін. заходи, наприклад, День студента, День факультету, День «Alma Mater» тощо);

– групові (наприклад, куратор, наставництво, тьюторство над академічними групами, гуртки, клуби по інтересах, секції та ін.);

– індивідуальні (різні види робіт із студентами).

Ефективність даних виховних форм може бути виявлена за допомогою соціологічних досліджень, опитувань, які організовують у навчальних установах соціологічні лабораторії, центри соціального моніторингу і діагностики.

Всі елементи системи виховання зв'язані між собою і направлені на забезпечення її функцій.

До основних функцій системи виховання можуть бути віднесені: культурологічна (направлена на формування культури індивіда), соціалізаційна (що забезпечує входження індивіда в соціальне життя суспільства), ціннісноутворююча (що залучає індивіда до певних цінностей і закріплює їх в його свідомості), нормативна (що залучає індивіда до соціальних норм і закріплює зразки соціальної поведінки), соціального контролю (вироблення певних групових реакцій поведінки індивіда відповідно до цінностей і норм, прийнятих у суспільстві); інтеграційна (об'єднуюча індивідів на основі вироблених у них цінностей, норм, традицій, звичаїв, прийнятих у даному суспільстві та ін.).

Виховання як відкрита соціальна система взаємодіє з іншими соціальними системами (сім'я, суспільство, освіта та ін.). Система виховання тісно взаємозв'язана з системою навчання. Навчання і виховання можуть бути представлені як підсистеми єдиної системи освіти, в якій всі елементи взаємодіють між собою і направлені на формування і розвиток особистості учня.