Питання для самоконтролю

1. Назвіть основні методологічні підходи до аналізу студентства як соціального феномена.

2. Які чинники зумовлюють головні групоутворюючі характеристики студентства?

3. Проаналізуйте статусні характеристики студентської молоді.

4. Як у студентстві виявляється ціннісна диференціація на основі соціокультурних (цивілізаційних) критеріїв?

5. Визначте чинники, під впливом яких в світі відбулося зростання чисельності викладацького складу.

6. Від яких параметрів залежать відмінності між країнами за відносною чисельністю викладацького складу?

7. Знайдіть пояснення висновку про те, що сектор освіти привабливіший як місце роботи для жінок, ніж для чоловіків.

8. Вичленуйте основні чинники, що впливають на вибір викладацької професії.

9. Співвіднесіть позитивні і негативні тенденції розвитку викладацького корпусу України і на основі зіставлення визначте можливі варіанти його подальшого розвитку.

10. Чим можна пояснити підвищений інтерес ринку праці до такої характеристики фахівця, як «рівень компетентності» (у порівнянні з «рівнем кваліфікації, що превалювало раніше»)?

11. Чи можливо, щоб викладач вищої школи реально володів тією сукупністю універсальних якостей, яких вимагає від нього різноманіття функціональних обов'язків? Які шляхи виходу з ситуації, що складається в умовах постійної диверсифікації цих функцій?

Теми реферативних повідомлень

1. Соціальний портрет сучасного студента України: віддзеркалення проблеми в літературі.

2. Основні тенденції розвитку кадрового корпусу сфери освіти: 1) у системі середньої освіти; 2) у вищій школі.

Тема IX. Самоосвіта як соціальна проблема

План лекції

1. Самоосвіта як соціальний феномен: суть і функції.

2. Методологічні підходи до вивчення самоосвіти.

3. Трансформація характеру самоосвіти в інформаційному суспільстві.

Інтерес до соціологічного дослідження самоосвіти обумовлений тенденцією її домінування, що знаходить усе більше виявлення, в розвитку освіти як соціального інституту і виду діяльності. Діалектика процесів освіти і самоосвіти приводить до автономізації останньої як самостійного соціального феномену. Її технології все більше набувають специфічних сенсів і значень, виконуючи притаманні тільки даному соціальному явищу функції.

Поняття «самоосвіта» багатьма дослідниками (філософами, психологами, педагогами) трактується в двох аспектах: у теоретичному – як цілеспрямована пізнавальна діяльність, керована самою особою, і в практичному – як процес цілеспрямованого освоєння людиною соціокультурного досвіду, інтелектуального розвитку, підвищення її професійного рівня. Виходячи з цього, самоосвіта виступає, з одного боку, як складова частина самовиховання, самоудосконалення особи, а з іншого – як основний метод продовження освіти, засіб безперервної освіти.

У рамках соціологічного підходу самоосвіта розглядається як вид діяльності особи (соціальної групи), що характеризується вільним вибором занять, пов'язаних з підвищенням культурного, освітнього, професійного, наукового рівнів. Самоосвіта спрямована на задоволення як духовних потреб особи, так і потреб в її соціалізації і самореалізації¹⁶.

З

Самоосвіта як соціальний феномен: сутність і функції

міна освітніх парадигм привела до розгляду самоосвіти як соціального феномену, що має велике значення як для суспільства в цілому, так і для особи і окремих соціальних груп, спільнот. Підвищення ролі самоосвіти, як відзначають дослідники¹⁷, обумовлене, по-перше, глобальними змінами, пов'язаними з переходом від постіндустріального до інформаційного суспільства, що передбачає у якості провідного виду діяльності роботу людини з інформацією. По-друге, в умовах сучасних ринкових відносин актуалізується цінність самоосвіти як інструменту соціальної мобільності. По-третє, самоосвіта перетворюється на один з пріоритетних елементів способу життя ряду соціальних груп, сприяючи зміні їх місця і ролі в соціальній структурі суспільства. І, нарешті, самоосвіта є одним з основних чинників і показників удосконалення особи, а, отже, і суспільства.

Самоосвіта визначається сукупністю характеристик – змістовного і формального, соціального та індивідуально-особистісного плану. За формою це суб'єктивний процес, але за метою і змістом самоосвіта обумовлена потребами соціального розвитку. Змістовний аспект передбачає, перш за все, відповідний рівню розвитку суспільства характер знання, що відповідає сучасній науці і за змістом, і за мовою, і за формою подачі.

Існують різні підходи до визначення суті самоосвіти. Так, у педагогіці склалося розуміння самоосвіти як глибоко усвідомленої творчої діяльності по оволодінню способами пізнавальної, комунікативної та інших видів діяльності, придбанню на цій основі необхідних знань, навичок, умінь. У самоосвіті людина виступає і суб'єктом, і об'єктом діяльності, що викликає активну рефлексію і визначає своєрідність структурних компонентів цієї діяльності. До них відносяться власні цілепокладання, внутрішня потреба у самоосвіті, у самоорганізації пізнавальної діяльності.

Таке сприйняття самоосвіти добре ілюструє «схема Сократа» – коло, що позначає все відоме про світ¹⁸. У міру збільшення площі кола (зростання відомого) зростає і його круг (невідоме), тобто ті проблеми, яких у нашому житті стає все більше і на яких доводиться відшукувати відповіді наново. Самі різні сфери соціальної діяльності можна розглядати як форми освіти: у кожній з них здійснюється освітній процес, в якому беруть участь люди, що займаються цією діяльністю і вирішують в ході її здійснення певні завдання.

Філософське трактування самоосвіти носить процесуальний характер. Про самоосвіту як процес йде мова, коли вона розуміється як свідомі, цілеспрямовані дії особи, направлені на самоудосконалення, тобто дії, в яких людина виступає активним суб'єктом самоосвіти. Отже, самоосвіта – це самодіяльність людини або її вільна діяльність, що є засобом її самореалізації. Це усвідомлена цілеспрямована діяльність, направлена на самоудосконалення відповідно до соціальних та індивідуальних цінностей, орієнтацій, інтересів, цілей, що складаються під впливом умов життя. При достатньо розвиненій самосвідомості особа з об'єкта зовнішніх дій поступово перетворюється на суб'єкт управління своєю поведінкою¹⁹.

Якщо аналізувати проблему крізь призму соціального життя, то слід констатувати, що самоосвіта має важливе соціальне значення. Зокрема, без неї неможливе входження в те або інше соціокультурне середовище. І тому самоосвіта на індивідуальному рівні є необхідною умовою існування кожної людини на соціальному рівні, а не тільки виступає функціонально-інструментальною основою саморозвитку особистості.

З соціологічної точки зору, самоосвітня діяльність усвідомлюється як проблема загальносоціального рівня, як формула стійкого розвитку соціальної системи. Дефініція самоосвіти розглядається як внутрішньо властива соціальній організації здатність, що спричиняється: а) інстинктом самозбереження; б) мотивацією до освіти, що виражається потребою у саморозвитку.

З позицій розуміння самоосвіти як виду безперервної освіти доцільно використовувати категорію «інформальна освіта», запропоновану Б. С. Гершунським²⁰. Це, на думку вченого, один з дієвих каналів підключення безмежного освітнього потенціалу суспільства до системи безперервної освіти через повсякденну життєдіяльність людини (спілкування, читання, відвідини установ культури, подорожі, засоби масової інформації тощо). Цю сферу освіти по суті людина творить для себе сама, тобто освітні потенціали суспільства вона перетворює на дієві чинники свого розвитку. В якості джерел знання і досвіду виступають у цьому випадку сім'я, вулиця, найближче оточення, ЗМІ. За даними ЮНЕСКО, 85% працюючого населення набули необхідні для роботи знання і уміння за рамками формального навчання.

Таким чином, самоосвіта як елемент безперервної освіти представляє якісно новий рівень розвитку особи, що дозволяє ефективно вирішувати сучасні соціально-економічні завдання, відтворювати соціальну і професійну структуру суспільства, що постійно змінюється.

Самоосвіта характеризується не тільки часовими, але й просторовими параметрами; вона являє собою взаємодію людини з різними джерелами інформації, в основі якої лежать інтереси і цілі. Саме цілі і запити перетворюють звичайне споживання інформації на освітню ситуацію, причому її змістовними елементами виступають ті складові, які розвивають особу або створюють умови для її саморозвитку. Проте, сама інформація, що задіяна в цьому процесі, достатньо різнорідна: це лекції, навчальні посібники, довідники, робочі книги і т. д., тобто дидактично перетворена інформація з урахуванням запитів учнів; це спеціальна література у тих або інших галузях знань, це відомості, отримані через засоби масової комунікації або шляхом спілкування, дозвіллєвої діяльності (подорожі, екскурсії тощо).

Важливе значення мають і особистісні параметри самоосвіти. Як наголошувалося, людина так чи інакше включена в інформаційний процес за допомогою засобів масової інформації, безпосереднього спілкування і т. д., але суб'єктом освітньої діяльності вона стає тоді, коли усвідомлює необхідність у поповненні знань, у залученні до культури. Це усвідомлення обумовлене в першу чергу її потребами.

Алгоритм взаємодії суб'єкта самоосвіти і соціального контексту (їх гармонійне поєднання або протистояння) визначає вибір самоосвітніх стратегій особи, які можуть формуватися у двох напрямах. Перший – інтерактивний, коли самоосвіта як спосіб саморозвитку особи не зливається з інституційно схваленими видами діяльності, а інституційні механізми – норми, вимоги – інтеріоризуються особою у тій мірі, в якій виступають умовою її розвитку. Другий напрям – інституційний, коли самоосвітня діяльність виявляється ідентичною інституційно схваленій і інституційні засоби виступають основним простором самоосвіти. Дані моделі демонструють достатньо високий рівень розвитку самоосвіти, що по суті являє собою мотивовану, цілеспрямовану, усвідомлену діяльність.

Існують і так звані фонові моделі самоосвіти, коли при пониженій потребі особи в самовираженні інституційні нормативи і вимоги, що обумовлюють її поведінку, грають роль засобу відчуження. Між перерахованими моделями виникає велике видове різноманіття, на різних етапах життєдіяльності особи виявляються ті або інші форми.

Підтвердженням того, що самоосвіта повинна вивчатися як явище неоднорідне, що виступає і у формі самостійної автономної діяльності, і як фоновий супровід інших видів діяльності, є дані досліджень самоосвіти. Виявлено, що вона ідентифікується з такою діяльністю, як читання літератури, відвідини театру, малювання, творення музики, навчальна діяльність, взаємини з близькими, проглядання телепередач, спілкування і т. п.

Залежно від сфер реалізації самоосвіта будується за діяльнісно-видовим принципом. На підставі цього виділяються професійна, політична, правова, економічна, екологічна, релігійна, художньо-естетична, етична, загальнокультурна та інші види самоосвіти.

Умовою реалізації самоосвіти є комунікативний аспект. Активність особи у виборі і формуванні простору самоосвіти – одна з сутнісних характеристик самоосвіти як виду комунікативної діяльності.

Вивчення понять самоосвіти, що існують в рамках соціологічного підходу, дозволило виділити її сутнісні характеристики²¹, що дають можливість скласти достатньо цілісне уявлення про даний феномен.

Отже, самоосвіта – це:

– вид вільної, творчої діяльності;

– позаінституціональна діяльність;

– компонент освіти, вид спеціально організованої, інституціональної діяльності;

– вид безперервної освіти;

– спосіб самоконструювання особи.

Як компонент системи освіти, самоосвіта до певної міри реалізує її функції. Проте особливості самоосвітньої діяльності, її спрямованість на саморозвиток і самореалізацію особи передбачають специфічні функції самоосвіти²²:

– загальноосвітньої і професійної підготовки (набуття знань загальноосвітнього рівня і професійної спрямованості, формування творчого мислення, критичного відношення до  минулого досвіду, стереотипів аналізу і узагальнення явищ і  процесів життя в  природі і  суспільстві);

– загальнокультурного розвитку (задоволення пізнавально-інтелектуальних, моральних, естетико-художніх та  інших духовних потреб, які складають особистісний потенціал);

– оптимальної організації вільного часу (перетворення самоосвіти на усвідомлене, соціально і  індивідуальне корисне використання вільного часу);

– компенсаційну (подолання дисгармонії між різними сферами, галузями знань особи);

– амортизаційну (налагодження конструктивного діалогу між батьками і дітьми);

– адаптаційну (адаптація людини до навколишнього середовища);

– терапевтичну (подолання відчуження від праці, влади, власності);

– навчання навичкам самоосвітньої діяльності.

Разом з тим у сучасному соціальному дискурсі спостерігається розширення функцій самоосвіти.

Особливе значення разом з навчальною функцією має функція соціалізації, оскільки її мета – чинити випереджаючий вплив на формування таких якостей особи, які б відповідали вимогам часу. Актуалізується регулятивна функція, оскільки в процесі самоосвіти змінюється і сама особа, ідентифікуючи себе з певними соціальними ролями і статусними характеристиками.

У сучасній культурній ситуації самоосвіта, виконуючи культуротворчу функцію, настроює, збагачує духовне життя особи. Це необхідна, постійна складова культурної, освіченої людини, заняття, яке супроводжує її завжди.

Всі перераховані функції взаємодоповнюють одна одну, здійснюються в єдності і взаємодії. У свою чергу, самоосвіта як вид діяльності реалізується через ці універсальні функції і дозволяє особі ставити і вирішувати відповідні життєвим потребам завдання. Все залежить від  особистісних пріоритетів, видів діяльності, в  які включена людина, а також від загальних умов і конкретних ситуацій її життєдіяльності.

Характеристика сучасних проблем самоосвіти вимагає аналізу тенденцій її розвитку в Україні. На думку вітчизняних дослідників, процес самоосвіти повинен розгортатися шляхом вирішення ряду суперечностей, що характеризують нинішній стан нашого суспільства, тенденції і перспективи його розвитку. Це внутрішні і зовнішні проблеми. Перші охоплюють поняття глобалізації і антиглобалізації, формування всесвітнього ринку праці і захисту національних інтересів, культур, національної ідентичності. Суперечності сучасного світу зовсім не сприяють формуванню установки на самоосвіту як на фундаментальну цінність людської життєдіяльності, а швидше примушують думати про блискавичний успіх, який забезпечить виживання, елементарну адаптацію.

При визначенні перспективних тенденцій розвитку самоосвіти також необхідно враховувати і такий суперечливий процес, як інтелектуальний перерозподіл світу, перш за все, між «багатими» і «бідними» країнами. Інший аспект – перерозподіл інтелекту між соціальними стратами (поява особливої страти – інтелектуалів). Самоосвіта і в цьому плані не повинна допустити конфліктної стратифікації. І останній аспект – перерозподіл між сферами знань і сферами практики. Тут самоосвіта покликана готувати людину до життя в суспільстві, що постійно трансформується, до виконання соціальних функцій, до діяльності у сфері виробництва незалежно від його зміни і інноваційних технологій.