О

Трансформація соціальних принципів функціонування освітніх систем у сучасному суспільстві

світа являє собою послідовний, систематичний і цілеспрямований процес засвоєння змісту навчання, який складають обумовлені цілями і потребами суспільства знання, уміння і навички, професійні, світоглядні і громадянські якості, що повинні бути сформовані в процесі навчання з урахуванням перспектив розвитку суспільства, науки, техніки, технологій, культури і мистецтва.

Освіта – це один з показників соціального статусу індивіда і один із чинників зміни і відтворення соціальної структури суспільства. Це той соціальний інститут, що виконує функції підготовки і включення індивіда в різні сфери життєдіяльності суспільства, залучення його до культури даної соціальної системи. Він визначає не тільки знання, уміння і навички людини, але й її особистісні якості, світоглядні і поведінкові пріоритети.

В умовах становлення в Україні громадянського суспільства, правової держави освіта стає важливим чинником гуманізації соціально-економічних відносин, формування нових життєвих орієнтирів особи. Державна політика у сфері освіти направлена на посилення ролі місцевого самоврядування, активізацію участі батьків, опікунських рад, меценатів, громадських організацій, фондів, засобів масової інформації в навчально-виховній, науково-методичній, економічній діяльності навчальних закладів, у прогнозуванні їх розвитку, в оцінці якості освітніх послуг.

Вирішення складних соціально-економічних завдань, що стоять перед Україною, формування нової цивілізаційної якості українського суспільства, що враховує, з одного боку, культурні традиції країни, з іншої – тенденції розвитку загальносвітової цивілізації, вимагають видозміни соціокультурних типів особи. У цьому процесі освіті відводиться ключова роль.

Зміст освіти визначається як освітньою потребою суспільства, так і особовою потребою в освіті. Система освіти створює можливості розвиватися особі, що навчається, в двох основних напрямах:

1) розвиток соціально значущих якостей особи: формування інтелектуального, морального і ресурсного потенціалу суспільства і держави; сприяння політичному, економічному і культурно-технологічному розвитку суспільства.

2) формування професійної компетентності: розвиток, навчання і виховання особи на користь самої особи, суспільства і держави; підготовка людини до успішної і безпечної перетворюючої діяльності в сучасному соціумі.

З одного боку, освіта сполучає людину з консервативним потенціалом знань і умінь (передісторією), що спонукає до їх ретлянсляції, передачі, розповсюдження (загальної комунікації), а з іншого – виступає передумовою формування творчої індивідуальності. Крім того, відносно кожної конкретної людини освіта є складною інституційною підсистемою суспільства, тобто вона являє собою деяку соціокультурну цілісність, структуру, яка покликана допомогти індивідові включитися в загальну діяльність.

Враховуючи, що саме освіті відводиться ключова роль у формуванні нової цивілізаційної якості українського суспільства, в останні десятиліття здійснюються постійні спроби її реформування, зміни цілей, змісту, методів.

Необхідно швидше зробити все можливе для заміни авторитарної педагогіки педагогікою толерантності, трансформації суб’єкт-об’єктного відношення між викладачем і студентом у суб’єкт-суб’єктні, щоб фахівці були самодостатніми особистостями, здатними брати на себе відповідальність і бути ефективними у ринковій економіці.

Оскільки знання в інформаційному суспільстві виступають як безпосередня продуктивна сила, потрібно здійснити перехід від кваліфікації до компетенції, яка дасть можливість знаходити рішення у будь-яких професійних і життєвих ситуаціях. Такий фахівець, оволодівши технологією ухвалення рішень, свободою вибору, буде здатний адаптуватися в умовах постійних змін.

За роки незалежності України все ще, на жаль, не вдалося подолати соціально-економічну кризу, яка яскраво виявляється і в системі вищої освіти. Реформи освіти виявляються поверхневими і не скоординованими. Вони не вирішують насущних проблем, таких як: зниження якості освіти, розрив інформаційних зв’язків, різка девальвація статусу викладацької і наукової діяльності, залишковий принцип фінансування освіти, відсталість матеріально-технічної бази вищої школи, існування навчальних закладів різних форм власності, неадекватне пенсійне забезпечення і соціальний захист викладачів і студентів, втрата викладацьких кадрів вищої кваліфікації.

У результаті, вища освіта в Україні стає неліквідною і неконкурентноздатною, поступається рівню освіти розвинених країн і не визнається європейським співтовариством. Така несприятлива ситуація вимагає продуманих і системних реформ, щоб дати можливість реалізуватися величезному інтелектуальному потенціалу, який є в нашому суспільстві. Найбільш прийнятним способом реформування української вищої школи на сьогоднішній день представляється модернізація її за європейським зразком. Великою підмогою в цьому плані може стати Болонський процес, завдання якого – приведення вищої освіти в європейських країнах до єдиних стандартів і критеріїв.

Стратегічними завданнями реформування вищої освіти є:

√ перехід до гнучкої, динамічної ступінчастої системи підготовки фахівців, яка дасть можливість задовольнити потреби та інтереси особи в отриманні певного освітнього і кваліфікаційного рівнів за обраним напрямом відповідно до її здібностей;

√ формування мережі вищих навчальних закладів, яка за освітніми рівнями, типами навчальних закладів, формами і термінами навчання, джерелами фінансування задовольняла б інтереси особи і потреби кожного регіону і держави в цілому;

√ розвиток вищої освіти в Україні до рівня досягнень розвинених країн світу та її інтеграція у міжнародну науково-освітню спільноти [9, с. 94].

З метою розвитку інтелектуального, культурного і економічного потенціалу України її освітня система керується наступними принципами, а саме:

– принцип саморозвитку – децентралізація і демократизація управління, надання самостійності ВНЗ та їх регіональним об’єднанням;

– принцип якості – забезпечення якості освітніх програм шляхом поєднання в них цінності освіти як для суспільства, так і для особи;

– принцип різноманітності типів вищої освіти за термінами і рівнями підготовки, формами навчання, дипломами, академічними ступенями і званнями, що присуджуються вченим;

– принцип єдності – забезпечення спадкоємності і необхідної міри інтеграції ступенів освіти в рамках системи безперервної освіти;

– принцип рівності – створення для всіх громадян рівних можливостей у здобуванні будь-якої освіти, реалізація конституційних прав і свобод в області вищої освіти;

– принцип ефективності – задоволення потреб регіонів у висококваліфікованих трудових ресурсах з найменшими витратами.

Основними цільовими установками розвитку системи освіти в Україні повинні бути наступні:

▪ усвідомлення необхідності і можливості подолання знеособлення, неповаги до суб’єктів навчального процесу; застереження від вузькоутилітарної концепції освіти, її спрямованість на особистість як на мету освіти, а не як на економічний чинник;

▪ диверсифікація вищої освіти, її гнучкість, здатність передбачати; розширення меж освіти з метою органічного входження у систему безперервної освіти для всіх;

▪ акцентування місії вищої освіти, демократизація доступу до неї, автономія і демократичні свободи, науково-дослідні, освітні і виховні завдання, етична, культурна і критична функції, зв’язки і взаємодії з суспільством і його основними інститутами, управління освітою та її фінансування;

▪ створення для громадян рівних можливостей в здобуванні освіти, розвиток системи безперервної освіти і навчання впродовж всього життя, забезпечення освітніх потреб національних меншин;

▪ інтеграція вітчизняної освіти в європейський і світовий освітній простір, різноманітність типів навчальних закладів, варіативність навчальних програм, індивідуалізація навчання і виховання, поліпшення якості освітніх послуг.

Основні цілі, смисли, орієнтації, підходи до системи освіти з урахуванням конкретних потреб особи і суспільства знаходять своє втілення у парадигмах, на основі яких виробляються основні моделі освіти. Парадигма виступає сукупністю теоретичних і методичних передумов, що визначають конкретне наукове дослідження і якими керуються як зразком в науковій практиці на даному етапі [2].

У сучасній педагогіці можна виділити чотири провідні парадигми освіти:

1. Когнітивна парадигма («знаннєва», імперативна, традиційна): освіта розглядається тільки як пізнання на основі мислення; метою навчання виступають знання, уміння і навички (ЗУН), які відображають соціальне замовлення; основним джерелом знань виступає педагог (вчитель, викладач); учень або студент розглядається головним чином як об’єкт, який потрібно наповнити знаннями; завдання всебічного розвитку особи не ставиться; особистісні аспекти навчання зводяться до формування пізнавальної мотивації і пізнавальних здібностей; навчальний матеріал сприймається як дидактично інтерпретовані наукові знання; вся організація навчального процесу направлена на відображення у програмах і підручниках стану наукового знання і способів його освоєння; характеристика особистісного розвитку не враховується; основним критерієм ефективності навчання служать знання, уміння і навички; розвиток розглядається як «побічний продукт» навчальної діяльності; основна увага приділяється інформаційному забезпеченню особи; головним завданням вважається розвиток пам’яті, а не уміння логічно мислити.

2. Особистісно орієнтована парадигма: системоутворюючим чинником методів особистісно орієнтованої педагогіки виступає унікальна і неповторна особистість учня; інтеграція різних дидактичних концепцій: розвиваючого навчання, проблемного навчання, програмованого навчання, оптимізації навчання і т. п.; якісне інструментальне забезпечення практико-орієнтованих систем, їх визначеність і цілісність; ставлення педагога до вихованця як до особистості, самостійного і творчого суб’єкта власного розвитку і в той же час як до суб’єкта виховної дії; суб’єкт-суб’єктні відносини педагога і студента; безпосередня взаємодія між вчителем і учнем, яке направлена на оволодіння матеріалом за допомогою форм, методів і засобів; кожен, хто навчається, має свій вектор розвитку, який будується від учня до вчителя.

3. Функціоналістська парадигма: освіта сприймається як соціокультурна технологія; вона повинна готувати потрібні суспільству кадри; особа повинна прийняти на себе частину деяких функцій суспільства; функціоналістська парадигма знайшла більш повне відображення у системі недержавної освіти; формування певних компетенцій особи, пов’язаних з умінням набувати знання, творчо їх використовувати і створювати нове знання; чітка професійна спрямованість – підготовка особи до праці.

4. Культурологічна парадигма: об’єкт і мета освіти – людина культури; людина як суб’єкт культури, власного життя та індивідуального розвитку; освіта як культурно розвиваюче середовище; творчість і діалог як способи існування і саморозвитку людини у культурно-освітньому просторі; відтворення в освітніх структурах культурних зразків і норм життя, що випереджають сучасний стан суспільства.

Необхідною умовою для цього є інтеграція освіти в культуру; перехід від ідеології до культури, зокрема – до педагогічної; освіта сприймається як духовний образ людини, який складається в процесі освоєння духовних і моральних цінностей культури; гуманізація змісту освіти, здійснення гуманістичних технологій навчання і виховання; створення в освітніх установах середовища, що формує особу, здатну до творчої самореалізації в сучасній соціокультурній ситуації.

Основним принципом освіти в контексті культури є принцип креативності; створення атмосфери співпраці і співтворчості; відношення до освіти як до культурного процесу, рушійними силами якого є особистісний сенс, діалог і співпраця його учасників; ставлення до педагога як до посередника між особою, що отримує освіту, і культурою; відношення до школи як до цілісного культурно-освітнього простору, де відтворюються культурні зразки життя і здійснюється виховання людини культури [8, с. 89-93].

В рамках освітніх парадигм виникають різні моделі освіти. У світовому освітньому процесі в даний час діють чотири основні моделі освіти.

1. Традиційна модель освіти – це модель систематичної академічної освіти як способу передачі молодому поколінню універсальних елементів культури минулого і сьогодення. Особа, що навчається, як об’єкт освітньої діяльності освоює знання, уміння і навички, завдяки дії на механізми пам’яті, а не на мислення учнів та студентів.

Метою такої освіти є особа із заздалегідь заданими властивостями. Система освіти розглядається як державно-відомча організація, з жорстким централізованим визначенням цілей, змісту освіти, номенклатури освітніх установ і навчальних дисциплін.

2. Раціоналістична модель освіти основний акцент ставить не на змісті освіти, а на ефективних способах засвоєння знань особами, що здобувають освіту. При цьому студентам відводиться пасивна роль, не ставиться завдання розвитку творчості, самостійності, відповідальності. На основі отриманих знань, умінь і навичок студенти напрацьовують адаптивний «поведінковий репертуар» відповідно до соціальних норм, вимог і очікувань суспільства.

Поведінкові моделі вносять до освіти дух вузького утилітаризму і нав’язують вчителеві механічний, нетворчий образ дій. Діяльність педагога нерідко перетворюється на натаскування студентів на вирішення завдань, виконання тестів і т. п. Основними методами такого навчання виступають навчення, тренінг, тестовий контроль, корекція, індивідуальні заняття.

В цілому, раціоналістична модель освіти забезпечує практичне пристосування молодого покоління до існуючого суспільства і виробництва.

3. Гуманістична (феноменологічна) модель освіти зорієнтована на розвиток внутрішнього світу студента, міжособистісне спілкування. В рамках цієї моделі існують багато концепцій освіти: гуманітарно-освітня, особистісно орієнтована, аксіологічна, проектна, педагогічної підтримки, культурологічна та ін. Але їх об’єднує те, що всі вони визнають пріоритет розвитку особистості над навчанням, а знання, уміння і навички вважають не метою навчання, а засобом розвитку осіб, що отримують освіту.

У центр освітнього процесу ставиться особистість учня (студента) і його розвиток як суб’єкта життєдіяльності. Вважається, що освіта повинна найбільшою мірою відповідати справжній природі людини, надавати психолого-педагогічну підтримку в особистісному зростанні. Необхідно створювати умови для самопізнання і саморозвитку, а не формувати особу із заздалегідь заданими властивостями.

Гуманістичний напрям передбачає свободу і творчість як педагога, так і студента, а також право індивіда на автономію розвитку і власну траєкторію освіти.

4. Неінституціональна модель освіти орієнтується на її організацію поза соціальними інститутами, зокрема освітніми. Це освіта «на природі», в умовах паралельних шкіл (радіо, телебачення, преса, які систематично розробляють спеціальні освітньо-виховні програми), за допомогою системи Інтернет, «відкриті університети», дистанційне навчання і т. п. Ризики таких форм навчання полягають, по-перше, у витісненні нічим не замінимих у вихованні людських контактів, живого спілкування, і по-друге, у можливості за допомогою сумнівних цінностей масової культури руйнувати особу, а не розвивати її [8, с. 100–102].

Пріоритетними напрямами державної політики в розвитку освіти є:

▪ особистісна орієнтація освіти (створення умов для творчої самореалізації);

▪ Розвиток системи безперервної освіти (шляхом координації освітньої діяльності на різних рівнях освіти, формування інтегрованих навчальних планів, навчально-виробничих комплексів поетапного навчання, забезпечення зв’язку середньої, вищої і післядипломної освіти);

▪ впровадження сучасних інформаційних технологій;

▪ інтеграція науки і освіти (інтенсифікація наукових досліджень, збільшення їх фінансування, формування змісту освіти на основі новітніх наукових досягнень);

▪ розширення ринку освітніх послуг (система перепідготовки, підвищення кваліфікації, післядипломна освіта, дистанційна освіта).

Саме така організація вищої освіти дозволяє забезпечити особистісну орієнтацію освіти, формування загальнолюдських цінностей, єдність освіти і науки, підвищення якості освіти, впровадження інновацій, освітніх технологій, об’єднання науки і техніки, розвиток дистанційної освіти, інтеграцію вітчизняної освіти у світовий освітній простір.