С

Объективные факторы развития образования

Об’єктивні чинники розвитку освіти

истеми освіти сучасних держав не можна розглядати у відриві від гострих соціальних, економічних, національно-політичних і глобальних суспільних проблем.

Об’єктивність глобалізації характеризується залученістю всіх людей, незалежно від їх волі, у цей процес. Глобалізація є складним, суперечливим процесом соціальних перетворень, в якому можна виділити такі основні риси: загальність змін; руйнування організаційних основ соціальної структури, її децентралізація; змішування культур; ослаблення національно-державного чинника; перехід до нового типу раціональності; зміна системи цінностей.

Глобалізація виступає системним чинником, що змінює всі параметри соціальної структури суспільства; це характеристики не тільки інститутів і норм, але і цінностей. Глобалізація змушує до відповідального вибору перед лицем безлічі суспільних розривів, що поглибилися. Всіх людей глобалізація ділить за принципом, позначеним М. Кастельсом, на «ідентичність опору» і «ідентичність проекту», спрямовану у майбутнє [6].

Оскільки освіта тісно пов’язана з наукою, культурою і розвитком людини, то саме вона виступає соціокультурним перетворювачем людського співтовариства. Як справедливо підкреслює Ю. Д. Гранін, «ця тема вплетена у дискурс європейської соціал-демократії, що стосується проектів глобалізаційного розвитку, принципів мінімізації соціальної нерівності, економічних і культурних розривів між окремими країнами і регіонами. Освіта сприймається в образі двигуна моделі суспільства ХХІ ст. – «суспільства знань», для якого пріоритетними виступають інвестиції в людський капітал – найбільш цінний ресурс» [5, з. 169].

Освіта є ключовим чинником стійкого розвитку демократії і миру усередині кожної з країн і між ними, соціальної інтеграції і співучасті у справах суспільства. Освіта позитивно впливає на поколінські, гендерні і класові відмінності, соціальні і економічні бар’єри усередині суспільства.

Порівняльний аналіз поглядів класиків соціології на освіту дозволяє показати спадкоємність у розгляді ними питань, що стосуються розвитку освіти в умовах глобалізації, виявити ряд «наскрізних» проблем, які постійно знаходяться у полі зору як вітчизняних, так і зарубіжних соціологів. Досліджуючи об’єктивні соціальні чинники розвитку освіти у сучасному світі, вони обгрунтовують ідеї про те, що розподіл суспільства на багатоваріантні соціальні структури і його соціальна диференціація у сучасних умовах не можуть не впливати на стан освітніх систем. В результаті усередині соціального інституту освіти загострюються розбіжності структурного, змістовно-дидактичного і концептуального порядку. Крім того, проблеми взаємозалежності освіти і національних відносин усередині країн і між ними зумовлюють цілий ряд гострих тенденцій в освітній політиці держав.

У міжнародному масштабі ставиться завдання доступності освітніх можливостей для всіх дітей, юнацтва і дорослих, забезпечення рівного права на освіту, сприяння розширенню та інтенсифікації застосування електронних, комп’ютерних освітніх технологій. Вирішення цих завдань дозволяє вийти на вирішення загальноцивілізаційних проблем: екології, хвороб, бідності тощо.

В умовах глобалізації не зменшується, а, навпаки, актуалізується завдання зміцнення національних, громадянських зв’язків, патріотичного єднання народу кожної країни, який повинен усвідомити свої інтереси і найефективніше відстоювати їх у спілкуванні з іншими державами. Необхідно навчити співіснувати з іншими людьми і соціальними структурами, регулювати різні психологічні, соціальні, політичні, міжнаціональні конфлікти у руслі плюралізму підходів.

В цілому, можна виділити три основні напрями реагування освіти на трансформації глобального характеру: реформи школи, становлення нових педагогічних практик і спроби створення нового органону педагогічного знання. І хоча багато програм і реформи освіти як в Україні, так і в інших країнах зрештою не досягають своїх цілей, проте впливають на її функціонування і розвиток.

Глобалізація, безсумнівно, є важливою проблемою, перш за все, для вищої освіти, оскільки від адекватного впровадження у процес освіти складових елементів глобалізації та інтернаціоналізації залежить, по суті, сама модель майбутньої системи освіти, рівень кваліфікації трудових ресурсів.

Серед ключових проблем, вирішення яких утворює область сумісного плідного існування глобалізації та освіти, можна виділити наступні:

– стратегії інтернаціоналізації;

– транснаціональна освіта;

– забезпечення міжнародної якості;

– регіональна і міжрегіональна співпраця;

– інформаційна і комунікаційна технології та віртуальні університети;

– проблеми рівності і доступності освіти [3].

У ході трансформацій у сучасному світі, що глобалізується, в цілому і в Україні зокрема можна виділити стійкі риси, які вказують, що освіта так само, як і економіка, політика, культура в цілому, підпадає під постійний вплив постмодернізму, вона ніби то «спланувала» у постмодерністський простір. Постмодернізм є культурою постіндустріального, інформаційного суспільства, разом з тим він виходить за межі культури і в тій чи іншій мірі проявляється у всіх сферах суспільного життя, включаючи економіку і політику. Мінливому світові властива економічна гнучкість, технологічна складність, моральна і наукова невпевненість, а також недостатній рівень національної безпеки. Ці «постмодерністські» умови вплинули на характер і рівень професіоналізму у викладанні.

В останні десятиліття у всьому світі дають про себе знати проблеми, які не вдається вирішити у рамках традиційних методичних підходів, тому все частіше говорять про всесвітню кризу освіти. Існуючі освітні системи не можуть виконати своєї основної функції – формувати творчі сили суспільства. Залежно від умов, що склалися у країнах (розвинених і таких, що розвиваються, багатих і бідних, таких, що відвіку славляться своїми навчальними закладами або таких, що насилу створюють їх зараз), ця криза виявляється у різних формах. Криза супроводжується поверхневим характером реформ системи освіти, втратою викладацьких кадрів, зниженням якості освіти, розривом інформаційних зв’язків, руйнуванням матеріально-технічної бази і різкою девальвацією самого статусу викладацької діяльності.

На початку XXІ ст. ситуація стала ще тривожніша. Констатація кризи освіти з наукової літератури перейшла до офіційних державних документів. Навіть США, стурбовані слабкою підготовкою учнів у галузях науки і техніки, визначили ситуацію як «божевільне освітнє роззброєння».

За останні десятиліття практично всі розвинені країни проводили різні за глибиною і масштабам реформи національних систем освіти, вкладаючи у це величезні фінансові кошти. Реформи освіти отримали статус державної політики, оскільки держави почали усвідомлювати, що рівень освіти у країні визначає їх майбутнє. Розвиток науки і пов’язаних з нею технологій виробництва зажадали реформування як структури, так і змісту освіти. В якості основних напрямів реформ у кінці XX – на початку XXI ст. були визначені наступні:

– демократизація системи навчання і виховання;

– гуманітаризація і гуманізація процесу освіти;

– комп’ютеризація;

– інтернаціоналізація процесу освіти.

До 2010 року передбачається у рамках Болонського процесу вирішити наступні завдання:

• побудова європейської зони вищої освіти як ключового напряму розвитку мобільності громадян з можливістю працевлаштування;

• формування і зміцнення інтелектуального, культурного, соціального і науково-технічного потенціалу Європи; підвищення престижності в світі європейської вищої школи;

• забезпечення конкурентоспроможності європейських ВНЗ з іншими системами освіти у боротьбі за студентів, гроші, вплив; досягнення більшої сумісності і порівнюваності національних систем вищої освіти; підвищення якості освіти;

• підвищення центральної ролі університетів у розвитку європейських культурних цінностей, в якому університети розглядаються як носії європейської свідомості [10].

В той же час положення Декларації не дають ніяких підстав вважати Болонський процес рухом до уніфікації освітніх систем і методів організації навчального процесу. Європейський освітній простір повинен будуватися на принципах збереження національної самобутності підготовки фахівців різних країн.