1.2.Назви осіб жіночої статі в давньоруській мові.

Неологізм людина поширювався,мабуть, із південно-східних говорів на захід. У третій чверті XIX ст. у південно-західних говорах лексема людина засвідчується тільки з конкретними значеннями – «скромна, добродушна людина» та «лукава, хитра, спритна людина». Будучи порівняно пізнім утворенням, номен людина не ввійшов в ареал закарпатського діалекту.

В частині закарпатських говорів носієм семи «людина» стали деривати чил'адник (чил'анник), чил'адн'а (чил'ан'н'а). Давній дериват людинъ залишився книжним словом – людинъ: мїрскїй чловекъ, лѧи(к).Він виступає в складі композита простолюдин,який вживався в дореволюційні часи. Як частина застарілого слова – композита простолюддя – зберігся континуант старовинної збірної форми людьѥ. . [3, c.35-80].

Успадкована з праслов’янської доби давньоруська лексема людъ < l'udъ «народ, жителі» засвідчується в українських пам’ятках починаючи з XIV ст. Протягом усієї історії української мови у значенні «люди» вживається лексема народ (людиє). Поняття «стать» у давньоруський період передавалося словом полъ < polъ(первісна семантика – «половина»; нове значення, можливо, розвинулося на основі сполучень ženьskъ polъ, mǫžьskъ polъ – відповідно «жіноча частина (половина) сім’ї», «чоловіча частина (половина) родини»).

Особи відповідної статі й віку по-давньоруському іменувалися: дорослі - мужь<mǫžь, жєна<žena, старі – старъ, -ыи; стара < starъ, -а, старьць < starьсь, старица < starica, баба < baba, dъdъ < dědъ (засвідчено тільки в значенні «батько матері або батька»), děva або частіше дѢвица, дѢвъка < device, děvъka (демінутиви, але вживалися вже без значення здрібнілості), отроковица < otrokovica ( засвідчується тільки давньоруськими списками старослов’янських текстів),дѢmѥ < dětę, dѢmи < děti (первісно – множина від *dětь).

Назви мужь та жєна в давньоруській мові вживалися й стосовно відповідних членів подружньої пари:{княгині Ольги}.Українська мова дістала у спадок термін полъ:sexus по(л) муже(с)ки(й) или же(н)ски(й),в літературному вжитку був аж до XIXст. Включно – пол (род.відм. полу і пола),а на Закарпатті – й на початку XXст.: nem рôдь,пол. Однак уже в XVIст. з цією семантикою виступає дериват дієслова стати – станъ, яке функціонувало і з іншими (мабуть, старішими) значеннями – «стан», «суспільний стан», «суспільне становище»: людскость показуючи всякому стану.

У сучасній літературній мові давньому полъ відповідає лексема стать. Вона має також значення «постать, зовнішній вигляд, обриси тіла людини», «становище,стан». Семантика «зовнішній вигляд,обриси (людини)» фіксується в XVIII столітті. Досліджуване слово, напевне, з таким значенням функціонувало в давньоруську добу. В українському діалектному мовленні стать має також семантику «стан,становище». Очевидно, на основі значення «зовнішній вигляд», або, ймовірніше, на основі «стан, становище» й сформувалася семантика «sexus». Характерно, що в «Словарі української мови» за ред. Б.Грінченка словосполуки жіноча стать «жінки», дівоча стать, чоловіча стать «дівчата,чоловіки» наводяться саме при виділеному значенні «стан,становище» вокабули стать. Подібне явище ми спостерігали в староукраїнський період у розвитку семантики назви станъ «стан,становище» → «стать». Дериват дієслова постати – постать уже в XV ст. в українській мові фіксується зі значенням «жива істота» (ст.- сл. Постать «сторона, відношення, випадок»).

Під впливом польської мови (pleć < plъtь) у староукраїнській літературній мові лексема плоть < plъtь вживається із значенням «стать». Континуанти давньоруських номенів на позначення осіб відповідної статі муж і жона (фонетично закономірна форма; книжний варіант – жена) виступають протягом усього староукраїнського періоду:жена – невѢста, жона. Старовинне найменування особи жіночої статі жона в «Словнику української мови» трактується як розмовна, рідковживана лексема. Українські говори,зокрема деякі карпатські,зберігають давню семантику лексеми жона (жена) – «особа жіночої статі». Ще в закарпатських говорах жун'с'кый, жун'ц'кый, жун'с'кый «жіночий».

Поруч із давнім кореневим словом жона на абсолютній більшості теренів функціонування української мови активно поширюється дедемінутивований суфіксальний дериват жонка (жонъка) у значенні «особа жіночої статі». Нині де демінутив жінка – нормативна лексема на позначення особи жіночої статі (діал. Жинка, жонка, жуонка). В закарпатському діалекті давнє слово жона зберігає старовинну семантику «особа жіночої статі», а дериват жунка – здрібнілість. Широко вживалися у староукраїнській мові слова муж і жона на позначення членів шлюбної пари (жона моя). У сучасній мові значення слова муж – «член подружньої пари» - застаріле й урочисте, а в назви жона – народнопоетичне. Дедемінутивоване здрібніле утворення мужик «селянин» засвідчується в XV ст. Первісно воно було ніби паралеллю до здрібнілого жонка. У зв’язку із багатозначністю назв муж та жона (жена), очевидно, вже в давньоруський період (або й раніше) від відповідних прикметників із суфіксом –ьскыи (мужьскыи,жєньскыи) за допомогою суфікса –ина утворено іменники мужчина й женьщина для передачі понять «людина жіночої статі». Але в східнослов’янських пам'ятках вони фіксуються порівняно пізно. Чи не найпершим свідченням існуванням таким утворень є демінутив мужьчинка «хлопець»,засвідчений староукраїнським текстом XV ст.: Коли прїгодить нєкоторомоу оц͠оу дроую жону понѦть а имэють с нєю дѢвкы а с пєрвою жоною моужьчинкы тогды сн͠овє по см͠рти оцѢ͠вѢ мають дѢвъкы замоу(ж) выдать. Але такі утворення нечасто потрапляли в писемність, напр..: У же(н)щины волосы довги.Про те, що досліджувані утворення в українській мові є давньоруською спадщиною, свідчить наявність їх та похідних від них у говорах української мови, зокрема західних, де в дериватах зустрічається ще й кінцевий наголос: мужчина (мужчан), женщина, женский, женчина. У зв’язку з цим немає підстав говорити про те, що українське женщина й білоруське жанчына – запозичення з російської мови. У староукраїнських пам’ятках часом виступають назви мужчизна, женщизна, які можна трактувати як полонізми (ЛѢпшій респектъ Божій на мущизну,анѢжь на женщизну. Ці деривати вказують на те, що і в східнослов'янських утвореннях із суфіксом –ина йдеться, мабуть, не про первісно збірне значення, а про субстантивізацію ознаки. [4, c.296-311].

Іноді як загальна назва особи жіночої статі в староукраїнських текстах виступає слово невѢста: коли моужь жєнє оумрєть мы оуставлѧє(м) и(ж) такая невѢста имѢєть изостать прї жївотїнѢ и при вознико(х),жена: невѢста, жона, межи которыми была єдна невѢста убогаѧ, близкая к роженью. Тепер невіста «жінка» та де демінутив нивістка молода жінка, молодиця (Закарпаття) притаманні деяким південно- західним говорам (невіста «наречена; дівчина, яка досягла шлюбного віку»). Наявність значення «молода жінка, молодиця» в закарпатському діалекті вказує на можливість розвитку нової семантики у номенів невіста, невістка < невѢста, невѢстъка < nevěsta лексичної групи на позначення свояцтва («синова дружина»,а далі – «одружена жінка стосовно братів, сестер чоловіка» - «жінка взагалі») на власному грунті. Проте в староукраїнській писемно- літературній мові та деяких пограничних говірках не виключається вплив польської мови.

Звичай у жінок старої доби носити на голові білі хустки та покривала (як свідчать твори старовинного живопису) став мотивацією найменування їх бѢлая голова, яке засвідчується починаючи з XV ст. Аналогічно сполука на позначення жінки, особливо заміжньої,- biala glowa та композит bialoglowa функціонували в ставропольській мові. Важко сказати, чи тут ідеться про спільне явище в мовах, чи про запозичення з польської, яке не виключається. Композит білоголова «жінка» відійшов на діалектну периферію. Говірковим є також мотиваційно аналогічний вираз біла челядь «жінки»(б Ѣла плоть «жінки»: учинила пожаръ и тривогу, а звлаща между жонами и инымъ лякливымъ б Ѣлой плоти гмѢномъ). Усі назви людей старого віку – старий,старець дід, баба, стариця – успадкувала

й українська мова. Розглянуті назви нині нормативні, а дериват стариця «стара жінка» функціонує в окремих говірках . Залишилися у вжитку субстантивований прикметник молодий та деривати молодець «парубок» (лексема має й низку інших значень),молодь та похідні від них: Молодого кров грѢєтъ, пришли ико гробу и найшли оного молодця, юноша молодецъ. Порівняно пізно фіксується найменування молодикъ < *moldikъ «неодружена людина,парубок». Континуант відповідної давньоруської лексеми отроча в староукраїнській мові виступає із значенням «дитина»: которая жена породити ωтрочате не може(т).Але й він перейшов у фонд архаїзмів,і П.Беринда вважав за потрібне пояснювати його – отроча: немовѧтко, дитѧ. Архаїзмом в окремих говорах Закарпаття (зокрема, на Іршавщині) виступає найменування отроча «дитина» (у XIX ст. отроча «дитина – хлопчик»). [5, c.55-76].

Ще в давньоруський період від назви роба «служниця» утворено іменник робѥ «дитина», котрий успадкували східнослов'янскі мови,в тому числі староукраїнська,у якій він виступає з XV ст.: хто будє(т) ва(с) держа(т) чєлѧ(д) нємєцкую мужє(в) ли жоно(к) ли робѧт ли бы єсть при нашєи м(л)сти воли,pusio дитя,робя. Безсумнівних залишків його в ареалі української мови виявити не вдалося. Говіркові слова ребята «діти,хлопці», реб'я «хлопець», мабуть, є континуантами давнього слова, проте не виключено, що вони позначені впливом російської мови.

Лексема дѢва (діва) у староукраїнську добу вживалася переважно на позначення євангельської богоматері Марії; часом українські письменники в цьому значенні використовували варіант дѢвая, запозичений із старослов'янської ще давньоруською мовою: От всѢх родо избра пресвятую дѢву, из нея же процвило спасе ниє миру,Іже собі дѢвая и богови мати. Вживання лексеми в цьому розумінні поступово призвело до обмеження функціонування форми дѢва з іншими, світським, значенням. Як рідковживане в народній мові слово П.Беринда вводить вокабулу дѢва, дѢваа в реєстр свого «Лексикона». У світських староукраїнських текстах назва дѢва з семантикою «діва,дівчина» зустрічається рідко: алекторъ, пѢтель або безбра(ч)на(а) дѢва.

У новій українській літературній мові слово діва зрідка вживається із значенням «цнотлива, незаймана дівчина»: Се дивы честни, не порочни,Якымъ спидныци не дуло або «дівчина (взагалі)» – в поезії. Як загальна назва дівчини діва засвідчується в діалектних матеріалах. Частіше функціонує в сполуці стара діва «немолода жінка, що не була одруженою». Давній дедемінутив дѢвиця (дівиця) також вживався стосовно Богородиці: и бывъ члвѢ͠комь выдъ чистои дѢвицѢ Маріи, и Пречистая ДѢвица Паламара… з вязеня… дивне вибавила. У староукраїнській мові він вживався із семантикою «цнотлива дівчина»: дв͠а, дв͠аа дѢвица, панна, Чуда Пр(с)тои Б͠ци на(д) заховуючими двицтво. Зустрічається також як загальна назва дівчини: Петръ же сидѢль пречь на сторонѢ и прис(ь)тоупила к(ь) нему єдина дѢвица, и рек(ь)ла.Перелічені значення назва дівиця зберегла в українських говорах. Як народнопоетичне або застаріле слово дівиця функціонує й у сучасній літературній мові.

Більш стабільна семантика спостерігається у де демінутива дѢвка,який протягом усієї історії української мови виступає із значенням «молода особа жіночої статі»: ДѢвка якъ дѢвка (та) соро(ч)ка узка. Нині в літературній мові лексема дівка кваліфікується як розмовна. Стилістично нейтральне слово на позначення дівчини дівка (у північних говорах також ді͡евка) широко фіксується в текстах, що відбивають живе народне мовлення. У багатьох закарпатських говорах назва дівка є єдиним нейтральним позначенням молодої особи жіночої статі. Пам'ятки з західної частини південної Русі вже в XIIIст. засвідчують лексему дѢвъка у значенні «дочка»: король же не вдасть дѢвкы своеи Ростиславоу, яке зберігалось в староукраїнській мові: пани Ѧдвига и єи дѢвка алжбѢта і функціонує нині в західних говірках. Збереженню цього значення в закарпатських говірках сприяли контакти з угорською мовою,в якій поняття «дівчина» й «дочка» передаються одним словом leany (lany).

Оскільки номен дѢвка давно втратив зменшеність – пестливість, виникла потреба в новому демінутиві; його утворено за допомогою суфікса –ина: дѢтище: дитѧ, хлопецъ, або дѢвчина, дѢвчину родила. Проте й цей дериват рано втрачає значення здрібнілості – пестливості: юнота: младенецъ, албо дѢвчина, панѧнка, тому від нейтрального дівка утворено демінутив за допомогою суфікса -'а(т-) – дівча: вибралъ дань человѢческую молодиками, и дѢвками, хлопцами и дѢвчатами. Його дедемінутивована форма множини стала правити за су плетив – множину лексеми дівчина: Сидайте ж, хлопци, вси гуртом, А вы, дивчата, геть в отдили. [6, c. 45-60].

Старослов'янізм отроковица «дівчина – підліток, дівчина» був книжним елементом староукраїнської мови: puella ωтроковица,Велича(й) земле ту о(т)роковицу. Нині назва отроковиця «дівчина – підліток» кваліфікується як архаїзм. Слідів її в народних говорах не виявлено. Мабуть, у давнину дериват молодиця < *moldica співвідносився з утвореннями молодьць,молодикъ і мав значення «дівчина, молода жінка» - юнотка: молодицѧ,famella «дівчина або молода жінка». Згодом він набув семантики «молода заміжня жінка», представленої в сучасній українській літературній мові: Кажуть, буцим молодыци пуглыви, якъ зайци – Ажъ неправда, молодци, молодыця «молодка, молодая женщина». Ближча до старовинної семантики слова молодиця (та похідних від нього) наявна в сучасних говірках: молодиц'а «весільна молода», «жінка незабаром після одруження» (Закарпаття), молодичка, молодичина «молода на весіллі», молодиц' «жених, молодий на весіллі», младица «наречена, жінка цілий рік після одруження».

Успадковані з давньоруської мови, в українській функціонують назви дѢтя (дітя) – дѢти (діти), дитина (дітина): воєвода и бра(т) єго и дѢти ихъ, Чомъ намъ ся родила дѢтина и сынъ далъ ся намъ. Нині форми з і – діалектні: дітина, дітя, дітина (Закарпаття). В абсолютній більшості говорів східнослов'янських мов стався асимілятивний перехід ненаголошеного Ѣ > и в слові дитина – дитина. Під впливом його з'явилася форма дитя. Нині нормативні форми з и на місці Ѣ (і) в корені цих лексем українські пам'ятки засвідчують починаючи з XV ст.: тотъ человекъ Дитѧтковичъ , што то за дитѧ боудеть, дѢтище, дитя, отроча: немовѧтко, дитя. . [7, c. 126].

Староукраїнські тексти час від часу засвідчують назву чадо: а за насъ и чада наша Господа Бога молити, але вже на початку XVIIст. вона сприймається як архаїзм, що потребує пояснення – чадо: сынъ, дитѧ поколѢ(н)є. Лексема чадо й у сучасній літературній мові відносять до застарілих і книжних. Функціонує і в живій народній мові: чадо «дитина», «діти». Континуанти деривата дѢтичь в українських пам'ятках не вдалося знайти. Запозичена в давньоруську епоху старослов’янська форма дітище «дитина» зустрічається в староукраїнських текстах, але реєстри «Лексиса…просто» та «Лексикона» П.Беринди вказують, що вона вже з другої половини XVI ст. вважалася книжним елементом: дѢтище дѢтина лѢт 6. Часом як книжний елемент дітище вживається в сучасній літературній мові, та чомусь слово не введене в реєстр тлумачного «Словника української мови». Давня назва исчадїє (ищадїє) зустрічається в староукраїнських пам'ятках, позначених впливом церковнослов’янської мови: proles плодъ, ищадия, родъ. Невживаність слова в живому мовленні спонукала П.Беринду до пояснення його – исчадїє, -ѧ, рожденїє: тоє що сѧ уродило, родза(й),поколѢньє. Проте тотожна основа збереглася в дериваті щадокъ «потомок,потомки» (відпадіння початкового и): єго дѢти и єго намѢстки и єго щатки на вѢки вѢкомъ,який зберігають західні говори: щадок. Більш життєздатним виявився іменник нащадок, нині нормативний, який засвідчується починаючи з XVст.: а тако єсмо єму дали єму и єго дуте(м) и єго нащадко(м) и єго намѢстко(м)…село. Важко сказати, чи префікс на- в ньому маємо під впливом наслідник чи під впливом дієслова нащадитися «народитися», нашчадати(с'а) «народити(ся)» (Закарпаття), збереженого в говорах української мови.

Початкова група приголосних шч у дієслові вказує на зв'язок його з давньою основою исчад-, тобто на похідність від неї. Досить рано українські пам'ятки засвідчують дериват потомок < потомъкъ < potomъkъ, нині загальнопоширений: права и вольности имъ самым и потомкомъ ихъ надаемъ(пор. Похідний із суфіксом –ство- дѢтище пло(д), поколѢнѧ, албо потомство.Іωанъ… не маючи потомства з(ъ) жоною. Останні розглянуті назви разом із членами лексико – семантичної групи на позначення людини залежно від статі і віку щільно прилягають до іншої групи слів, що вказують на спорідненість і свояцтво.[8, с.83].