ПЛАН:

Вступ.

Розділ 1. Назви осіб жіночої статі в давньоруській мові.

1.1.Давньоруська мова.

1.2.Назви осіб жіночої статі в давньоруській мові.

Розділ 2. Назви осіб жіночої статі в актових книгах XVI-XVII ст.

2.1.Актові книги — збірники оригіналів та копій судових документів 15-18 століття.

2.2. Назви осіб жіночої статі в актових книгах XVI-XVII ст.

Висновки.

Література.

ВСТУП

Актуальність досліджуваної теми. Актові книги XVI-XVIII ст. є цінним джерелом істироко - географічних досліджень; збірники документів, що складалися у результаті діяльності різних судів у Великому князівстві Литовському, згодом у Речі Посполитій, у тому числі на українських землях (Галичина, Київщина, Поділля та Волинь) протягом XV-XVIII ст. Вони були формою діловодства у гродських судах, земських судах і підкоморських судах.

У актовому діловодстві нерідко зустрічалися слова на позначення осіб жіночої статі. Саме цей аспект потребує детальнішого розгляду, наукового дослідження, критичного переосмислення наявних досліджень і застосування нових підходів або методів.

Об’єкт – Актові книги— збірники оригіналів та копій судових документів XVI-XVIII століття

Предмет – вивчення назв осіб жіночої статі у актових книгах XVI-XVIII ст.

Досягнення мети наукового дослідження зумовило постановку і вирішення кола питань, що склали його основні завдання:

1. Розглянути, які слова використовувались на позначення назв осіб жіночої статі в давньоруській мові;

2. Дізнатися, що таке Актові книги, що вони вміщують в собі, яке їх призначення;

3. Дослідити, які назви осіб жіночої статі зустрічаються у актових книгах XVI-XVIII ст.;

4. Проаналізувати визначені слова з етимологічної точки зору;

5. Визначити, яка форма цих назв зафіксовані у сучасній літературній мові та у діалектах.

Методи дослідження. У курсовій роботі використовувалися методи наукового дослідження: вивчення наукових праць мовознавців, які займалися дослідженням назв осіб жіночої статі ; аналізу з метою виявлення походження та функціонування цих слів.

Методологія ґрунтується на концепціях таких дослідників як: Кіку І. О. «Актові книги як джерело історико-географічних досліджень», Німчук В. В. «Мовознавство на Україні в XIV-XVI ст.», В. В. Німчук «Історія української мови: Лексика і фразеологія», Бабич Н. Д. «Історія української літературної мови» тощо.

Робота складається зі вступу , двох розділів, висновків та списка використаної літератури. У першому розділі подано назви осіб жіночої статі, які вживалися і використовувалися в давньоруській мові. Інформація структурована на два підрозділи:

1. Давньоруська мова;

2. Назви осіб жіночої статі у давньоруській мові .

У другому розділі інформація структурована на два підрозділи, в яких пояснюється, що таке актові книги, коли вони з`явились, їх поділ на види та функції, які вони виконують. Також проаналізовано слова на позначення назв осіб жіночої статі, взяті з актових книг XVI-XVIII століття.

1. Давньоруська мова.

ДАВНЬОРУСЬКА МОВА — мова народності, яка населяла Київську Русь. Як спільну мову всіх східних слов’ян, на основі якої утворилися українські, російські та білоруські, мови, її визнали О. Востоков, І. Срезневський, О. Потебня, О. Соболевський, О. Шахматов, Л. Васильєв, М. Дурново, Б. Ляпунов, Г. Ільїнський, Л. Булаховський, А. Селіщев, С. Обнорський, М. Грунський, В. Виноградов, Р. Аванесов, П. Кузнецов, В. Борковський, Ф. Філін, М. Жовтобрюх, В. Колесов, В. Марков, В. Німчук та ін. Ряд дослідників відносять до Д. м. лише писем.-літ. мову і заперечують існування в минулому спільної усної давньосхіднослов’ян. мови. При цьому початок формування укр. мови, як і росїйської та білоруської, пов’язується безпосередньо з розпадом праслов’янської мови (С. Смаль-Стоцький, Є. Тимченко, І. Огієнко, Ю. Шевельов, В. Русанівський, О. Ткаченко, Г. Півторак, 1. Матвіяс, В. Скляренко та ін).

Давньоруську мову включав безліч різних діалектів і являв собою результат їх конвергенції, якій сприяло об'єднання східних слов'ян у складі Київської Русі. До XI-XII ст. в давньоруській мові виділяються діалектні зони: південно-західна (київські і галицько-волинські говірки), західна (смоленські та полоцькі говори), південно-східна (рязанські і Курсько-чернігівські говірки), північно-західна (новгородські та псковські говори), північно -східна (ростово-суздальські говори). Іноді виділяється північна зона (ярославські і костромські говори), що утворилася в результаті "накладання" на північно-західні діалекти північно-східних (а також південно-східних і південно-західних діалектів) [1,c. 34-50].

Давньоруські діалектні відмінності не збігаються з сучасними східнослов'янськими. Наприклад, в давньоруській мові не було "Акання", яке зазначено з XIV століття (хоча питання про його можливе виникнення в більш ранній історичний період остаточно не вирішене). "Цокання" ж, навпаки, існує з дуже давніх часів - прикладом можуть служити древненовгородскій і древнепсковскій діалекти. Також дуже давнім є протиставлення смично [ɡ] [Г] в північних діалектах і фрикативного [Ɣ] [Ғ] в південних. Носові голосні (, ẽ) в давньоруській мові були втрачені ще в дописемного період. В XII - XIII століттях давньоруську мову піддався радикальної перебудови через падіння редукованих голосних (ь, ь).

Давньоруську мову істотно відрізнявся від сучасних східнослов'янських мов не тільки за своїм звуковому строю, а й по граматиці. Так, в давньоруській мові було три числа : єдине, множинне і двоїсте; п'ять типів відмінювання, кілька форм минулого часу ( аорист, імперфект, плюсквамперфект) та ін

Великою своєрідністю відрізнявся діалект стародавнього Новгорода, відомий по знайденим берестяним грамотам. Як показали недавні дослідження мови новгородських берестяних грамот ( А. А. Залізняк), древненовгородскій діалект розвинувся з праслов'янської мови незалежно від давньокиївського.

Крім безлічі усних діалектів існувала і щодо стандартизована письмова форма давньоруської мови, що використовувалась в основному для юридичних документів. Вважається, що в основі цього писемної мови в Київській Русі лежав давньокиївських діалект.Графіків-орфографічна система давньоруської мови почала складатися в середині XI ст. У той же час основна маса літератури ( літопису, релігійні твори та ін) писалася на церковнослов'янською мовою - давньоруському ізвод старослов'янської (древнеболгарского) мови. При цьому вимова церковнослов'янської мови стало грунтуватися на давньокиївська діалекті; досі в церковнослов'янській мові прийнято вимовляти фрикативний звук [г], а не проривних [g], як в літературному російською. Давньоруська мова мала розгалужені стилі (юридично-діловий, літописний, світсько-художній) і виконувала всі державні та світські культурні функції. Це мова «Руської Правди», «Повісті временних літ», «Слова о полку Ігоревім», «Повчання Володимира Мономаха», «Моління Даниїла Заточника» та ін. У різних регіонах Русі вона поступово збагачувалася місцевими лексичними та стилістичними особливостями і згодом стала основою формування української, білоруської і російської писемно - літернатурних мов давнього періоду. Давньоруська літературна мова поєднувала в різних типах писемності особливості народнорозмовної та старослов'янської мов. Старослов'янська (церковнослов'янська) мова української редакції, тобто позначена впливом східнослов'янських діалектів, закріпилася як мова церкви, церковної літератури та богослужіння.[2,c. 27-49].