5. Міжнародне регулювання міграційних процесів

У світі існують угоди, що передбачають принцип „вільного переміщення осіб", або його заборону. Так одним з основних моментів Римського договору про утворення ЄС став принцип „вільного переміщення осіб" - Шенгенська угода - договір «Про відміну паспортного митного контролю між країнами Європейского союзу», первинно підписаний 14 липня 1985 сімома європейськими державами (Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Німеччина, Португалія та Іспанія). Угода вступила в дію 26 березня 1995 року.

(Угоду було підписано в Шенгені, маленькому містечку б Люксембурзі Шенген знаходиться поблизу точки сходження кордонів Люксембургу, Німеччини та Франції.)

15 березня 2006 було прийнято Шотігенський кодекс про кордони, що змінював Шенгенскую конвенцію.

Членство та впровадження: До Шенгенського простору входять 24 із 30-ти держав-членів ЄС (всі „старі" держави-члени ЄС окрім Великої Британії та Ірландії) та 2 країни Європейської економічної зони (Норвегія та Ісландія). 21 грудня 2007 року до Шенгенської зони приєдналися 9 нових держав-членів ЄС, що вступили до Союзу у, 2004 році (окрім Кіпру, що приєднається до неї пізніше, але є членом угоди). Станом на 2012 рік угода діяла у 24 країнах: Австрія, Бельгія, Данія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Ісландія, Італія, Греція, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Іспанія, Швеція, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія.

Країни-члени Шенгенської угоди: 14 червня 1985 - Бельгія, Франція, ФРН, Люксембург, Нідерланди; 3 жовтня 1990 - (Об'єднання Німеччини включило до Шенгенської зони територію Східної Німеччини); 27 листопада 1990 - Італія ; 25 червня 1992 - Португалія, Іспанія; 6 листопада 1992 -Греція; 28 квітня 1995 - Австрія; 19 грудня 1996 - Данія, Фішіяндія, Ісландія, Норвегія, Швеція; 29 травня 2000 - Ірландія, Великобританія (обидві країни мають обмежене членство}; 1 травня 2004 - Кіпр, Чехія, Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія; 16 жовтня 2004 -Швейцарія (прийнято на референдумі 5 червня 2005); 1 січня 2007 - Болгарія, Румунія.

За сучасних масштабів міграції робочої сили двосторонні угоди стали малоефективними, і тому основну роль почали відігравати багатосторонні угоди і нормативні акти Міжнародної організації праці (МОП) та ін. На безпосереднє регулювання міграції робочої.сили.

МОП — це спеціалізована організація ООН для вироблення конвенцій і рекомендацій з питань трудового законодавства. Створена в 1919 р. при Лізі Націй. Місцезнаходження - Женева. Нараховує понад 170 держав-членів.

МОП розробляє міжнародні стандарти з питань праці, які є рекомендаційними для національних урядів у питаннях, що стосуються проблем зайнятості, рівня оплати праці; системи соціального страхування, захисту інтересів мігрантів тощо. У разі недотримання міжнародних стандартів з праці країною - членом МОП, це питання може бути. винесено на розгляд Міжнародного Суду.

МОП ухвалила низку важливих документів з елементами правового регулювання міжнародних переміщень робочої сили: проти дискримінації робітників-переселенців, про регламентацію використання праці мігрантів, їх соціальні та економічні права.

Незважаючи на значні зусилля міжнародних організацій, сучасну міграційну ситуацію в езіті визначають передовсім основні імпортери робочої сили. Це США і Канада, країни ЄС, Австралія, деякі країни Близького Сходу, Ізраїль та Південно-Африканська Республіка. У цих країнах безпосереднє здійснення імміграційної політики покладено на спеціальні організації -

національні служби імміграції при Міністерстві, праці або Міністерстві внутрішніх справ.