2. Політичні погляди мислителів Княжої Русі.

У VII-VIII ст. сформувався союз полянських племен, що згодом став основою могутньої слов'янської держави – Руси зі столицею в Києві. У ХІ-ХІІ ст. ця держава досягає апогею свого політичного та культурного розвитку, її розбудова супроводжується появою нової ідеології, що формується на основі християнства, яке 988 р. – за правління князя Володимира Великого – стає державною релігією. Остання дала поштовх до розвитку феодальних відносин, сприяла піднесенню влади київського князя над іншими слов'янськими князями, стимулювала поширення писемності та появу оригінальних творів, у тому числі політичного характеру.

Політичні ідеї, що формувалися в Київській Русі у ІХ-ХІV ст., у княжу добу, закарбовані в творах визначних державних і церковних діячів, літописців. Митрополит Іларіон у «Слові про Закон і Благо­дать», Ярослав Мудрий у «Руській правді», монахи-літописці Нестор і Сильвестр у «Повісті минулих літ», Володимир Мономах у «Повчанні дітям» висвітлювали сутність, походження і легітимність влади, взає­мовідносини світської і духовної влади, місце Русі серед держав світу. Мислителі Київської Русі розуміли державну владу як відносини панування і підкорення, коли воля людей, що стоять на вершині іє­рархічної суспільної драбини, рухає нижчими верствами суспільства з волі Божої та згоди людей на такий порядок у суспільстві. Основ­ними ознаками влади вважали справедливість – «правду» і примус – «силу». Влада, на їхню думку, забезпечує захист, порядок, справедли­вість та спасіння, і тому її слід визнавати й коритися їй. Походження державної влади літописці пов'язували з покликан­ням Рюрика, якого вважали засновником династії київських князів. Отримана в результаті договору між ним і народними зборами сло­в'янських племен влада повинна забезпечити надійний захист від на­паду чужинців і ліквідацію міжусобиць. Договір між Рюриком – пра­вителем знатного походження і представниками племен був не тіль­ки актом вияву народної волі, а й основою для обґрунтування легітимності князівської влади, яка визначалася також «богообраністю» і «благословенністю». Сутність «богообраності» полягала в тому, що Бог ставив князя на владу через Церкву, а «благословенність» – у тому, що Бог оберігав увесь княжий рід, а через нього – всю землю Русь­ку. Літописці обґрунтували й інші аспекти легітимності: - право на владу за заповітом чи волею попереднього князя згідно з міжкнязівськими договорами, підтвердженими хресним цілуванням; - право на владу, отримане за народною волею, висловленою вічем.

У зв'язку з тим, що поняття влади в політичній думці княжої доби часто ототожнювалося з владою князя, проблема ідеального правителя в ній посідала одне з провідних місць. Найбільш повно ідеал князя розкритий Володимиром Мономахом у «Повчанні дітям». Для нього ідеальний володар – мудрий, справедливий і милосерд­ний, вірний слову, шанує духовних осіб, родичів, гостей, дбає про підданих. Центральною проблемою того часу були взаємовідносини світсь­кої і церковної влади. Виділялися дві концепції: «богоугодного» воло­даря та князівського єдиновладдя. Представниками першої концепції були Феодосій Печерський і відомий літописець Нестор. Вони сфор­мулювали ідею «духовного проводу над світською владою»; ідею не­обхідності захисту князем православної віри, сприяння ЇЇ поширенню і процвітанню; ідею об'єднання київських князів навколо Церкви, а не навколо великокнязівського престолу; ідею божественної природи влади, її обов'язку творити богоугодні справи. Концепція князівського єдиновладдя, що спиралася на великокнязівський централізм представлена Іларіоном і К.Смолятичем). Київський митрополит Іларіон вбачав у сильній монархічній вла­ді князя запоруку територіальної цілісності держави, вважав, що Церк­ва повинна слугувати державі та її володареві, охороняючи загально­державний централізм. Досліджує проблему ролі закону та істини в регулюванні поведінки людей. На його думку, установлений Старим Заповітом (Біблії) закон визначає зовнішню поведінку людей, коли вони ще не досягли внутрішнього, духовного вдосконалення. Останнє досягається після того, як людина засвоїть істину, що формулюється Новим Заповітом. Лише пізнання істини, на переконання автора, надає людині свободу у виборі своєї поведінки. Відтак шлях до вдосконалення людських відносин полягає в заміні закону істиною. У контексті цієї тези Іларіон вирішує ряд принципових проблем: • стверджує принцип рівності всіх народів; • обґрунтовує суверенітет влади на всій території руської землі; • висуває як найвищу мету держави ідею забезпечення інтересів усіх підданих; • виступає за забезпечення миру як умови збереження цілісності держави.

«Повість минулих літ», що дійшла до нас у Лаврентіївському та Іпатіївському списках (написана монахами Нестором і Сильвестром у 1113-1116 pp.), обстоює ідею забезпечення єдності руських земель. Вона ідеалізує державний устрій, встановлений київським князем Ярославом Мудрим, коли всі князі називаються братами і підкоряються великому князю в Києві, засуджує князівські усобиці та народні повстання. Політичну ідеологію Руси відображено в «Руській правді», що була кодексом законів, які формувалися протягом ХІ-ХШ ст. Вони зафіксували зміцнення княжої влади та посилили залежність простого люду від феодалів. Ідея консолідації руських земель і сильної княжої влади з особливим пафосом захищається у видатному художньому творі «Слово о полку Ігоревім» (кінець XII ст.). Важливе місце в політичній думці Руси належить «Молінню Даниїла Заточника» (XIII ст.). Обґрунтовуючи необхідність єдиновладдя князя, автор цього твору досліджує причини могутності окремих князівств, закликає до виважених політичних рішень, засуджує феодальні усобиці. Він є прихильником середнього достатку, оскільки надмірне багатство породжує зарозумілість, а бідність – злочинність. На думку автора, до княжої ради треба обирати радників не за знатністю (тобто бояр), а за освітою та розумом.

На думку мислителів Київської Руси, народна воля, слабкість ко­трої полягала у надмірній свободі кожного з її носіїв, має бути обмежена волею князя, який несе відповідальність як перед народом, так і перед Богом. Піддані повинні коритися владі, прагнути її опіки й заступництва. Водночас роль віча в суспільному житті центральних земель Київської Руси стає не такою помітною, хоча саме за вічем іноді залишається «останнє слово» у вирішенні найважливіших питань державного життя. У критичних ситуаціях, коли саме й виявляється сутність тих чи інших явищ, віче могло не лише радити князеві, вимагати від нього якихось дій, а й, у випадку якщо князь не хотів чи не міг виконувати рішення віча, заміняти його на іншого.

Політичні погляди в Україні за литовсько-польської доби.

Між княжою і козацько-гетьманською добою Україна перебувала під владою Литви і Польщі. В той час політична думка розвивалася в руслі гуманістичної традиції, яка простежувалася в працях Ю.Дро­гобича та С.Оріховського.

Ю.Дрогобич – доктор філософії та медицини Болонського уні­верситету – займався політичним прогнозуванням, зокрема намагав­ся передбачити становище імператора Священної римської імперії Фрідріха III, а також ворогуючих сторін на Апеннінському півостро­ві. Він був прихильником сильної королівської влади, визнавав звер­хність світської влади над церковною. С.Оріховський-Роксолан замолоду виступав проти божественного походжен­ня влади, відстоював принцип невтручання Церкви в державні спра­ви. Держава, на його думку, подібна до живої істоти, яка має своє тіло (посполиті), душу (шляхетний стан), розум (король). Мета дер­жави – збереження набожності, добробуту і свободи громадян. У праці «Про природне право» Оріховський одним із перших у Євро­пі розробив концепцію природного права, відстоював пріоритетність закону над рішенням монарха чи інших посадових осіб. Проте за декілька років до смерті в праці «Польські діалоги політичні» він відійшов від передових поглядів, відстоював зверхність папської вла­ди над королівською. Цей принцип письменник-публіцист застосу­вав при розробці піраміди влади у Польщі, котра нагадувала трикут­ник, вершиною якого була духовна влада, у лівому куті – священнослужителі, а у правому – король. При цьому мислитель спирається на концепцію ідеальної держави давньогрецького філософа Платона, за якою суспільство повинно бути поділене на стани, кожен з яких виконує свою, чітко визначену функцію. Оріховський також зазначає, що головною передумовою процвітання держави та її мешканців є впевненість громадян в тому, що на верху владної піраміди знаходиться людина, яка повною мірою володіє необхідними для правителя якостями й передусім – мудрістю. Слідом за Платоном, вчений вважає, що саме мудреці-філософи можуть правильно керувати таким складним організмом, яким є держава.

Полемічна література того часу здебільшого стосувалася питань релігійного життя, реформи Церкви, але в контексті цих проблем порушувались і політичні питання. Виявлялися два напрями: перший був зорієн­тований на унію православної й католицької Церков, другий тісно пов'язувався з антиуніатською боротьбою та реформою православ­ної Церкви. Головним теоретиком першого напряму вважають П.Скаргу, ав­тора праці «Про єдність Церкви Божої». Він критикував православну Церкву за відступництво східної Церкви від апостольського Риму через пихатість константинопольських патріархів і тиранію візантій­ських імператорів; за шлюби духовенства; за вживання в літургії сло­в'янської мови; за втручання світської влади в церковні справи. Все це, на думку Скарги, згубно впливало на рівень християнської на­уки, розхитувало моральні устої духовенства. Єдиний порятунок для русинів він вбачав в унії Церков, можливій за таких умов: визнання православними влади папи; єдність віри; послух перед папою. Крім цього, виступав на захист централізму в церковному житті, за обмеження доступу до розгляду питань віри світських осіб і ниж­чого духовенства. Серед яскравих постатей другого напряму можна виділити авто­ра «Апокрисису» Х.Філалета. В полеміці зі Скаргою відстоював ідею демократизації Церкви, в дусі протестантського ві­ровчення захищав право світських людей на участь у церковних спра­вах, на вибори духовної влади, був прихильником релігійної терпи­мості. Філалет дотримувався думки, що відносини влади і народу ґрунтуються на суспільному договорі, за яким король і піддані повинні суворо дотримуватися закону. Порушення прав і свобод під­даних з боку як короля, так і шляхетного стану, підриває державу, спричинюється до її занепаду. Заперечував абсолютизм не лише монарха, а й Папи Римського, вважав незаконним його втру­чання у світські справи. І.Вишенський – визначний український письменник-полеміст – висунув концепцію колективної соборності правління християнською Церквою, засновану на ідеї рівності всіх людей перед Богом. Принцип соборності як вияв демократизму він відстоював також у відносинах між Церквами. В цьому ж контексті Вишенський заперечував не тільки абсолютизм духовної влади – Папи Римського, а й абсолютизм світ­ської влади – королів і царів, вважав, що будь-який володар отримує владу від Бога і не може використовувати її на свій розсуд. Така соборноправність передбачає відкинути саму необхідність існування державного апарату для регулювання суспільного життя. Його повинно замінити громадське самоуправління. При цьому мислитель вважає, що в основі такого способу регулювання міжлюдських відносин повинна лежати ліквідація майнової нерівності членів суспільства. Допускається лиш «мала власність» для підтримання земного існування, за умови, що вона зароблена чесною працею. «Велика» ж власність, як породження жадібності й передумова прагнення до панування над іншими, викликає стійке несприйняття.

Реакцією на «неналежну» поведінку переважної частини вищого православного духівництва в Україні стало створення мирянами організацій, що отримали назву братств, для захисту духовних інтересів і потреб своїх членів. Першим з них стало створене 1585 року у Львові Успенське Ставропігійське братство, до якого ввійшли православні міщани, шляхта та священики міста. При деяких братствах відкривались друкарні, книгарні, бібліотеки (як при львівському), школи, що отримали назву «братських». Найвідомішою з них стала київська, з часом перетворена на колегіум, а в подальшому – академію. Православні братства взяли на себе функцію оборони прав православ’я, яку до того виконували окремі великі феодали – Острозькі, Хоткевичі, Вишневецькі, Слуцькі. Деякі братства прагнули не лише підтримувати церкву, а й вважали за можливе втручатись в її справи, навіть в теологічні питання. Цьому сприяло також і отримання деякими з них статусу ставропігійного, тобто виведення з-під духовної юрисдикції місцевого єпископа і прямого підпорядкування константинопольському патріарху. Демонстративне прагнення братств до непідконтрольності з боку української православної церковної верхівки не могло не викликати незадоволення останньої. Крім того, єпископат православної церкви в Україні й Білорусії відчував слабкість свого становища у порівнянні з католицьким кліром Речі Посполитої. Не завжди були задоволені діяльністю братств і православні магнати, оскільки порушувалось їх практично монопольне право виступати в ролі «оборонців батьківської віри».