19. Міжнародне гуманітарне право.

Ідея захисту людини від лих воєнного часу й сваволі не є новою. Виникнувши на початку розвитку людства, вона постійно набирала сили і зараз переживає свій розквіт. Рух, породжений нею, йде у ногу з розвитком цивілізації. Як і сама цивілізація, цей рух пройшов через періоди прискорення, застою і повернення до минулого.

І цей рух свідчить, що все таки можливо загнуздати насильство, пом'якшити страждання і відвернути непотрібні смерті.

Міжнародне гуманітарне право є сукупністю міжнародних норм, установлених в результаті домовленостей або існуючих через наявність тих чи інших звичаїв, мета яких врегу-лювання проблем гуманітарного характеру, що витікають безпосередньо із збройних конфліктів міжнародного або неміжнародного характеру, котрі обмежують за гуманними міркуваннями право сторін, що беруть участь у конфлікті, використати на свій розсуд засоби і методи ведення бойових дій, а також захищають осіб і майно, які страждають або можуть постраждати в результаті збройного конфлікту.

Як ми вже зазначали, правила, основані на звичаях і спря-мовані на обмеження насильства, можна розглядати як попе-редників гуманітарного права.

Однак виникнення сучасного гуманітарного нрава припадає на середину XIX століття. До нього входять понад 20 багатосторонніх документів, які складаються із більше ніж 900 статей.

Міжнародне гуманітарне право називають іноді «правом війни» або «правом збройних конфліктів».

Оскільки основним об'єктом захисту МГП є людська особистість, її життя, честь і достоїнство, необхідно особливо виділити такі принципи:

? військова необхідність і підтримка громадського порядку завжди повинні поєднуватися з повагою до людини;

? сторони, що воюють, не повинні наносити своєму су-противнику збитки, що не відповідають меті війни, яка полягає у знищенні чи послабленні воєнної міці про-тивника;

? особи, виведені із строю, а також ті, хто не бере участі безпосередньо у бойових діях, мають право на повагу, захист і гуманне поводження;

? право сторін, що перебувають у конфлікті, обирати методи чи засоби ведення воєнних дій обмежене.

Будь-яка військова або цивільна влада, яка під час збройних конфліктів бере на себе відповідальність відносно застосування Конвенцій і цього Протоколу, повинні бути повністю ознайомлені з їх текстами» (Дод. Прот. 1, с. 83.)

ОСОБИ, ЯКІ ПЕРЕБУВАЮТЬ ПІД ЗАХИСТОМ МГП

? поранені, хворі, ті, хто зазнав корабельної аварії, хто причинив участь у бойових діях;

? військовополонені;

? цивільні особи, які з причини збройного конфлікту або окупації перебувають під владою сторін конфлікту, якщо нони не є громадянами цієї країни. Ці громадяни захища-ються від небезпек воєнних операцій;

медичний і духовний персонал;

парламентери;

організації і персонал цивільної оборони;

персонал, який охороняє культурні цінності;

журналісти (як одна із категорій цивільного населення).

Під правом на життя слід розуміти закріплену нормами міжнародно-правових актів і внутрішнього законодавства можливість певної поведінки людини, спрямованої на забезпечення недоторканності свого життя з боку інших осіб та свободи розпорядження ним. На думку Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, всі інші конституційні права людини слід розглядати як такі, що конкретизують право на життя у всій його різноманітності, а без реалізації цього права будь-які інші права і свободи втрачають сенс. На думку авторів, право людини на життя — це першочергова з природних можливостей фізичної особи, яка гарантована міжнародними і національними нормативно-правовими актами, що полягає у праві на недоторканність життя і вільному розпорядженні ним.

Право на життя необхідно розглядати як сукупність таких елементів (можливостей):

1. право на збереження життя;

2. право на особисту недоторканність;

3. право вимагати від держави здійснення заходів, спрямованих на підтримку життя;

4. право розпоряджатися своїм життям;

5. право на охорону здоров'я і медичну допомогу.

Доцільно з погляду особливостей юридичної регламентації медичної допомоги та її взаємозв'язків із правом на життя окремо розглядати:

1. право людини на охорону здоров'я;

2. право на медичну допомогу.

Право на охорону здоров'я важливо сприймати як окремий випадок відповідальності держави перед людиною, як прояв соціальної функції держави. Тут враховується як власне медичний компонент - наявність і функціонування лікувально-профілактичних закладів, так і державний - створення у межах держави умов, за яких здоров'я людини, її право на охорону здоров'я будуть забезпечені найбільшою мірою.

Право на охорону здоров'я, починаючи з прийняття Загальної декларації прав людини (1948), у тій чи іншій мірі відображено в усіх важливих міжнародно-правових документах, присвячених медицині та соціальному забезпеченню громадян. Положення Декларації про те, що "кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, що необхідний для підтримання здоров'я і добробуту...", стало правилом і зразком для складання національних правових норм.