7, В загальному випадку проблема охорони навколишнього середовища зводиться до вирішення двох завдань:

♦ організації раціонального природокористування;

♦ забезпечення чистоти природних (екологічних) систем. При здійсненні різних видів економічної діяльності суб'єкти

господарювання використовують різноманітні природні ресурси: землю, воду, корисні копалини тощо. Проте ресурси ці обмежені. Обмеженість природних ресурсів була і залишається головною і дуже жорсткою умовою, що накладається на розвиток економіки і відповідно зростання суспільного добробуту.

Наслідком обмеженості природних ресурсів є конкуренція за їх застосування, тобто суперництво між альтернативними цілями використання ресурсів. Адже майже всі ресурси можуть використовуватися для задоволення найрізноманітніших потреб. Наприклад, нафта може служити сировиною для одержання палива, виробництва синтетичних волокон, пластмас, лакофарбових виробів, побутової хімії тощо. І всі ці альтернативні цілі конкурують за використання сирої нафти, обсяги якої, як відомо, обмежені.

Раціональне природокористування означає розробку та здійснення концепції і конкретних заходів щодо раціонального використання і відтворення природних ресурсів, гармонічну взаємодію суспільства і природи, людини і навколишнього природного середовища.

Завдання організації раціонального природокористування вирішується шляхом:

♦ оптимального розподілу ресурсів між різними господарськими цілями;

♦ використання технологій, що зберігають ресурси;

♦ проведення заходів щодо поповнення природних ресурсів.

Іншим, не менш важливим, завданням охорони навколишнього середовища є забезпечення чистоти природних екологічних систем, тобто водного середовища, повітряного басейну, ґрунтових покровів тощо, з тим, щоб забезпечити населення екологічно чистими продуктами харчування, водою, повітрям і, в остаточному підсумку, зберегти високий рівень здоров'я населення та його активного довголіття.

Економічна діяльність у всіх її проявах здійснює забруднення навколишнього середовища. У процесі цієї діяльності забруднюються і стають дефіцитними ресурси повітря, води, територій, що здавалися нескінченними. Нині рівень забруднення досяг загрозливих розмірів, набувши по суті кризового характеру.

Однією з причин забруднення навколишнього середовища є збільшення обсягу відходів та викидів. До них відносять: не використані у виробництві матеріали, що не підлягають подальшій переробці, або продукти, що відслужили свій термін споживання, різні пакувальні матеріали, всілякі відвали та терикони породи тощо.

Величезна кількість відходів є результатом значного збільшення обсягів виробництва. За підрахунками фахівців, за останнє століття світове промислове виробництво збільшилося більш як у 50 разів, причому 4/5 цього приросту припадає на кінець XX століття. Як слушно зазначають американські економісти, збільшення валового національного продукту є одночасно збільшенням "валового національного сміття". Проблема утилізації відходів стала сьогодні проблемою глобального масштабу.

Не менш значною причиною забруднення є широке використання забруднюючих технологій, які для багатьох підприємств є вигіднішими, ніж екологічно чисті, в силу більшої дешевизни виробництва продукції і менших витрат товарообігу.

Для підприємців, що прагнуть мінімізувати свої витрати, здійснювати природоохоронні заходи не вигідно. Так, набагато простіше скинути відходи або викиди, ніж будувати дорогі очисні споруди. Тому стати на захист суспільних інтересів з охорони навколишнього середовища покликана держава.

Завданням держави є розробка на основі наукових досліджень програми заходів у галузі охорони навколишнього середовища і формування достатніх фінансових коштів на екологічні потреби й покриття екологічних витрат. В Україні функції з охорони природи і контролю за дотриманням екологічних нормативів здійснює Міністерство екології, а також Державна екологічна інспекція.

8, У Україні одним із найбільш болючих питань, що потребують першочергового розв`язання, є вирішення продовольчої проблеми. Держава, Яка ще 10-15 років тому вважалася власником родючих земель, основним виробником продовольчої продукції серед країн колишнього СРСР та потенційним конкурентом західноєвропейським виробникам на світовому ринку агропромислової продукції сьогодні над змозі забезпечити своєму народу харчування не так на рівні початку 90-х років, а і мінімальних фізіологічних норм. сучасний стан споживання основних продуктів харчування на свою душу населення характеризується значним зменшенням його обсягів відповідно до 1990 року, є критичним й являє собою реальну загрозу здоровю нації, продовольчій та національній безпеці країни. За період 1990-2000 рр. річне середньодушове споживання населенням основних продуктів харчування знизилось ( в кг ) : м`яса й м`ясопродуктів із 68,2 1990 року до 33,5 1999-го року (чи на 51%), молока й молочних продуктів – із 372,2 до 210 (на 43,2%), риби та рибопродуктів - із 17,5 до 7,2 (в 2,4 рази), яєць (в прим.) – із 272 до 163 (на 40%), олії – із 11,6 до 8,9 (на 23,3%), цукру із 50,0 до 33,0 (на 34%), хлібних продуктів – із 141 до 122 (на 13,5%), картоплі – із 131 до 122 кг (чи на 6,9%). Споживання овочів та фруктів за цей період зменшилось відповідно на 6,5 та 25,4 кг ( чи на 6,3% та 53,6%) (табл.2.1).

Абсолютне зменшення рівня споживання продуктів харчування порівняно із раніше досягнутим супроводжується значною невідповідністю фактичного, нормативного та межового рівня споживання, погіршенням його якості. Аналіз даних офіційної статистики свідчить, що найбільш критичним є стан споживання повноцінних білкових продуктів харчування (м`яса, молока, риби, яєць) та вітамінної продукції (фруктів). Рівень їхні споживання у 2000-му році становив близько 50% (по рибі та фруктів ще менше) реального порогу безпечності, до того числі споживання білків тваринного походження за розрахунками становило 23,6 грама (при нормі мінімального споживчого кошика для умів соціально-економічної кризи – 36,7 р та граничному рівні споживання тваринного білка, який забезпечує функціонування організму людини без особливої шкоди для здоров`я – 30 р на добу). Нестачу білкових продуктів в раціоні харчування населення намагається компенсувати за рахунок надмірного споживання вуглеводів, що містять в собі картопля та хліб. У результаті в раціоні харчування частка продовольчих товарів тваринного походження зменшилась із 28,5% у 1990 році (майже норма) до 20,3% 2000 року.

Міжнародні порівняння сучасного рівня споживання продуктів харчування населенням України лише підтверджують небезпечність існуючої продовольчої проблеми для нормального життя та відтворення людини, соціальної стабільності в суспільстві. Так, якщо 1990-го році калорійність добового раціону середньостатистичного українця наближувалась до європейських країн й проблема полягала лише в раціоналізації структури та поліпшенні якості споживання, то сьогодні Україна за показником якості харчування на свою душу населення значно поступається не лише державам із розвиненою економікою, а і багатьом пострадянським країнам ( табл. 2.2). более того, майже у 20% населення енергетична цінність харчування не перевищує 2100 Ккал, що за визначенням Всесвітньої організації охорони здоров`я є межею бідності. Можливості розв`язання продовольчої проблеми безпосередньо повязані із вирішенням питань агропромислової сфери економіки. Стратегічною метою реформування агропромислового комплексу традиційно є підвищення життєвого рівня населення на основі збільшення обсягів виробництва продуктів харчування й продуктивності роботи, розвитку науково-технічного прогресу. Проте протягом 1990-2000 років спостерігаються зворотні процеси. За період 1990-1999 рр. валовий збір зернових в всіх категоріях господарств зменшився на 51,9%, цукрових буряків – на 68,2%, картоплі – на 24%, овочів – на 20,2%.

Спад виробництва основних видів сільськогосподарської продукції спричинив значне зменшення обсягів надходжень сільськогосподарської сировини на промислову переробку. Негативні прояви у виробництві сільськогосподарської продукції та кінцевої продукції харчової промисловості відповідним чином вплинули на стан продовольчої незалежності країни та зменшення рівня споживання продуктів харчування населенням. Алі крім виробничого чинника, гостроту продовольчої проблеми обумовило також різке падіння доходів населення країни, її регіонів, а також окремих соціальних груп.

Посиленню кризових явищ в агропромисловій сфері та загостренню продовольчої проблеми сприяла низька конкурентоспроможність та економічна незахищеність сільських виробників на внутрішньому продовольчому ринку.

Одна із причин низької ефективності аграрної економіки полягає у відсутності передумов для утворення та нагромаждення аграрного капіталу. Завдання створення умів для його нормального функціонування набуває важливого народногосподарського значення, вирішення якого без державної підтримки практично неможливо. Необхідно запозичити досвід розвинутих країн, в які аграрна сфера відноситься до пріоритетних й має значну державну підтримку. Так, пряма фінансова 8(П) допомога сільському господарству в США 1999-го році становила понад 23 млрд дол., тобто 25% загальної вартості реалізованої сільгосппродукції. У країнах ЄС цей показник сягає 50%, в Японії – перевищує 80%. Суттєвою проблемою розвитку продовольчого ринку України є низька якість продовольчих товарів як іноземного, то й вітчизняного виробництва, споживання які має безпосередній негативний вплив на здоровя людей.

Аналіз стану забезпечення населення країни продовольством свідчить, що вирішення цієї проблеми неможливе без розробки і впровадження державної крнцепції й програми забезпечення національної продовольчої безпеки та відновлення агропромислового виробництва, котрі грунтуються за принципами соціально оріентованої та державно регульованої продовольчої політики та економічної політики в цілому. Головною стратегічною метою продовольчої політики має статі досягнення споживання основних продуктів харчування населенням України на рівні 1990 року із подальшим покращенням його структури та підвищення якості продукції вітчизняного виробництва.

Основними напрямами реалізації зазначених цілей із урахуванням умів перехідного періоду є: . підвищення життєвого рівня та стимулювання платоспроможного попиту населення на продовольство, формування гарантованого державного попиту на важливі види сільськогосподарської продукції і сировини шляхом недопущення заборгованостей по виплаті заробітної плати, стипендій, пенсій та соціальних допомог; комплексного реформування системи оподаткування, соціальних гарантій та підтримки малозабезпечених; приведення системи оплати працівників бюджетної сфери у відповідність до динаміки обсягів прожиткового мінімуму. . Реформування власного агропромислового виробництва, ліквідація наслідків системної виробничо-фінансової кризи в цій сфері, збільшення обсягів виробництва агропромислової продукції шляхом створення ринкового економічного середовища; формування відповідного екномічного механізму та системи регулювання внутрішньо- та зовнішньогалузевих відносин; ефективного використання наявного ресурсного потенціалу АПК згідно із потребами забезпечення продовольчої безпеки держави; регулювання основних товарних ринків.

. Регулювання зовнішньоекономічної діяльності відповідно до стану та завдань розвитку вітчизняного виробництва продукції агропромислового комплексу шляхом раціоналізації експорту завдяки розширенню вивозу продукції глибокої переробки сільськогосподарської сировини, лікеро- горілчаних виробів й безалкогольних напоїв та значного скорочення імпорту продукції спеціалізації вітчизняного АПК на основі запровадження елементів протекціоністської політики.

. Вдосконалення земельні відносин та формування цивілізованого ринку землі шляхом створення відповідної нормативно-законодавчої бази.

. Формування сприятливого інвестиційного клімату в агропромисловому комплексі шляхом запровадження податкових пільг учасникам інвестиційного процесу та збільшення обсягів централізованих капіталовкладень як інструменту державної структурної політики у сфері

АПК.

Стимулювання розвитку науково-технічного прогресу, впровадження високих технологій в агропромислове виробництво шляхом підвищення ефективності використання наявного науково-технічного потенціалу АПК; відновлення фінансування аграрної науки із державного бюджету до необходимых рівнів; вирішення запитання формування механізму економічного стимулювання впровадження новітніх технологій та науково-технічних розробок; надання продовольчому комплексу пріоритетного розвитку на основі досягнень науки й техніки.

. Розвиток системи державного регулювання якості та безпечності харчових продуктів на основі комплексного підходу до контролю, оцінки та регламентації якості продуктів харчування на всіх етапах їхнього виробництва, переробки, зберігання й транспотрування; вдосконалення нормативної бази із цого запитання та державної системи стандартизації, регулювання цін на сировину та кінцеву продукцію відповідно до якості товару.

11, а якість продовольчих товарів впливають фактори сфери виробництва: умови вирощування рослинницької продукції, якість сировини, напівфабрикатів, матеріалів, технології, обладнання, праці виробників; фактори сфери розподілу: якість зберігання, транспортування, реалізації; фактори сфери споживання: якість короткотермінового зберігання, споживання і засвоєння. Якісні характеристики однієї або декількох властивостей продовольчих товарів називають показниками якості. Показники якості продовольчих товарів бувають одиничними, якщо визначають одну властивість продукції, наприклад, колір, консистенція, вміст жирів, кислот, цукрів тощо, і комплексними, якщо характеризують дві або більше властивостей продуктів, наприклад, зовнішній вигляд фруктів об'єднує форму, розмір, забарвлення тощо. Показники якості поділяють також на органолептичні, що визначаються за допомогою органів чуття: форма, колір, стан поверхні, смак, запах, консистенція тощо; фізико-хімічні: питома вага, щільність, температура топлення, масова частка води, цукру, кухонної солі, кислот, жиру тощо; мікробіологічні: вміст сальмонел, бактерій кишкової палички, дріжджів тощо. Кількісну характеристику показників якості вивчає наука кваліметрія (від лат. юуалітас — якість і грец. метрео — вимірювати). Фізичні показники якості визначають фізичними методами за допомогою приладів, наприклад, температуру топлення за допомогою термометра, щільність рідин — пікнометра або ареометра, інтенсивність забарвлення — калориметра, показник заломлення —рефрактометра; хімічні показники—хімічними методами, наприклад, масову частку кислот — титруванням розчином лугу, кухонної солі — титруванням розчином азотнокислого срібла; мікробіологічні показники — методами мікробіології, наприклад, знімають проби з продуктів, сіють їх на поживне середовище і підраховують кількість окремих груп мікрорганізмів, що проросли. Показники якості харчових продуктів умовно об'єднують в групи: показники призначення, збереженості, естетичні, транспортабельності, безпеки у споживанні. Показники призначення характеризують властивості продукту. До них відносять фасування, пакування, маркування, органолептичні, фізико-хімічні, мікробіологічні показники. Показники збереженості відображають здатність продукту зберігати якість протягом певного строку за оптимальних умов. Естетичні показники — це інформаційна виразність товару, привабливість, раціональність форм, товарний вигляд пакувального матеріалу, чіткість маркування, виконання усіх позначень тощо. Показники транспортабельності— це здатність харчових продуктів зберігати споживні властивості під час перевезення. Показники безпеки характеризують нешкідливість продукту для людини при споживанні. Оцінюючи продукцію встановлюють рівень її якості, який полягає у співвідношенні значень показників якості продукції з базовими значеннями відповідних показників. Продовольчі товари за показниками якості поділяються на стандартні (відповідають всім вимогам стандарту), нестандартні (не відповідають одного або декількох показників), брак технічний (підлягають переробці) абсолютний (не можуть використовуватись в їжу). Стандартну продукцію деяких видів продовольчих товарів поділяють на товарні сорти. Сорт— це градація якості продукції певного виду за одним або кількома показниками якості, встановленими нормативною документацією

12. У ринковій економіці проблема якості є найважливішим чинником підвищення рівня життя, економічної, соціальної й екологічної безпеки.

Якість - комплексне поняття, що характеризує ефективність усіх сторін діяльності: розробка стратегії, організація .виробництва, маркетинг і ін. Найважливішою складовою всієї системи якості є якість продукції, обслуговування

Якість це сукупність властивостей продукції, які визначають ступінь придатності її для використання за призначенням. Міжнародна організація по стандартизації визначає якість (ДСТУ ІSО 9000) як сукупність властивостей і характеристик продукції чи послуг, що додають їм здатність задовольняти обумовлені чи передбачувані потреби [8-10].

Підвищення якості продукції та послуг необхідно розглядати з соціальної, технічної і економічної точок зору. Це знайшло своє відображення і у визначенні поняття “якість продукції”.

Якість продукції -- це сукупність властивостей продукції, що зумовлюють її придатність задовольняти певні потреби споживачів відповідно до її призначення. Тому слід розуміти, що, по-перше, не всі властивості продукції входять до поняття "якість"; по-друге, якість продукції визначають потребою суспільства; по-третє, задоволення потреб споживачів повинно здійснюватись у точній відповідності з призначенням продукції [16].

Якість послуги _ сукупність характеристик послуги, що визначає її здатність задовольняти встановлені або передбачувані потреби споживача [20].

Якість виробництва (виконання) послуги - це відповідність виробленого або відремонтованого виробу (для матеріальних послуг) або виконаної роботи вимогам стандартів, технічним умовам, а також індивідуальним вимогам споживача [12].

Якість обслуговування - це сукупність умов, що забезпечують замовнику під час отримання послуги максимально зручні умови за мінімальних витратах часу. Кількісну характеристику властивостей продукції, яка входить до складу її якості, називають показником якості продукції.

Оптимальним значенням показника якості продукції є те, при якому досягається найбільший корисний ефект від експлуатації (споживання) продукції при заданих витратах на її створення та експлуатацію (споживання).

Якість продукції залежить від значної кількості факторів, які можна об'єднати в 4 групи [17]:

· технічні фактори, до яких належать конструкція, схема послідовного зв'язку елементів, система резервування, схемні вирішення, технологія виготовлення, засоби технічного обслуговування і ремонту,технічний рівень бази проектування, виготовлення та ін.;

· організаційні фактори - це розподіл праці, спеціалізація, форми організації виробничих процесів, ритмічність виробництва, форми і методи контролю, форми і способи транспортування, зберігання, експлуатації та ін.;

· до економічних факторів належать: ціна, собівартість, форми і рівень зарплати, рівень витрат на технічне обслуговування і ремонт, ступінь підвищення продуктивності суспільної праці та ін.;

· суб'єктивні фактори. В забезпеченні якості продукції значну роль відіграє людина з її професійною підготовкою, фізіологічними й психологічними особливостями, які по-різному впливають на перелічені вище фактори.

Забезпечення якості - це своєчасне виконання запланованих заходів, необхідних для впевненості в тому, що продукція чи послуга задовольняють вимоги показників якості на конкретний виріб. Єдина для всіх послідовність розробки і організації управління якістю продукції складається з п'яти ключових термінів [21]:

якості, проведення відповідних робіт і оцінка.

3. "Система якості" - це сукупність організаційної структури, відповідальності, процедур, процесів і ресурсів, які забезпечують здійснення загального керівництва якістю. Масштаби "системи якості" повинні відповідати завданням забезпечення якості продукції. Робота має бути поставлена так щоб споживач продукції, згідно з умовами контракту, зміг познайомитись наочно з системою і використанням хоча б окремих її елементів.

Кожна система якості забезпечена загальними положеннями, де визначені:

· обов'язки і повноваження з проблем якості;

· організаційна структура; ресурси і персонал;

· робочі процедури.

Документація системи якості складається із, політики і процедур проблем якості, керівництва якістю, програми підвищення якості, реєстру даних щодо якості. Постійна діяльність системи якості забезпечується регулярно здійснюваними аналізом і оцінкою системи загального керівництва якістю на підприємстві [16].

4. "Управління якістю" - це методи і діяльність оперативного характеру, які використовують для задоволення вимог, яких потребує якість товару. Управління якістю включає також методи і види діяльності оперативного характеру, спрямовані одночасно на управління процесом.

5. Забезпечення якості - це сукупність усіх заходів, які дають необхідну впевненість що продукція чи послуга задовольняє вимоги показників якості і повністю віддзеркалює потреби споживача, що створює відповідну довіру до постачальника під час укладання контракту (договору) на поставку продукції.

Для графічної ілюстрації основних етапів розвитку систем якості використовується фігура - "Знак якості" (рис. 1.4).

13, Мандат ЮНЕП затверджений резолюцією 2997 (XXVII) Генеральної Асамблеї ООН 15 грудня 1972 і отримала подальший розвиток у Порядку денному на XXI століття. Основними функціями ЮНЕП є: а) аналіз стану глобальної навколишнього середовища і оцінка глобальних і регіональних екологіческіхпредоставленіе Консультцій за основними напрямками діяльності; завчасне попередження про екологічні загрози, а також активізація та розвиток міжнародного співробітництвата діяльності з використанням найдосконалішою науково-технічної бази; б) стимулювання розвитку міжнародного екологічного права в інтересах сталого розвитку, включаючи розвиток узгодженого взаємодії між чинними міжнародними природоохоронними конвенціями; в) сприяння здійсненню узгоджених міжнародних угод у галузі екологічного права та заохочення спільної діяльності за рішенням виникають екологічних проблем; г) зміцнення своєї ролі в координації природоохоронної діяльності в рамках системи ООН, а також своїх функцій як установи-виконавця Фонду глобального навколишнього середовища; д) надання допомоги в розробці політики і консультативних послуг з ключових питань інституційного будівництва урядам та іншим відповідним інститутам. На чолі ЮНЕП варто Рада керівників з представників 58 країн.

Основні функції Ради: а) сприяння міжнародному співробітництву в галузі навколишнього середовища інадання в міру необхідності рекомендацій щодо проведеної з цією метою політики; б) здійснення загального керівництва та координації програм у галузі навколишнього середовища, виконуваних організаціями ООН; в) підготовка оглядів стану навколишнього середовища і визначення шляхів міжнародного співробітництва; г) здійснення постійного спостереження за впливом національної та міжнародної політики і природоохоронних заходів для країн, що розвиваються; д) підготовка огляду заходів, передбачених Фондом навколишнього середовища, та ін

Найважливішими напрямками природоохоронної діяльності ЮНЕП є: а) охорона окремих природних об'єктів (захист морського середовища, охорона грунтів і прісних вод); б) боротьба з різними видами шкідливого впливу (боротьба з опустелюванням, забрудненням); в) раціональне використання природних ресурсів; г) створення світової довідкової служби зі спостереження за станом навколишнього середовища (моніторинг); д) вивчення економічних особливостей розвитку населених пунктів; е) розробка міжнародно-правової основи природоохоронної діяльності.

ЮНЕП виконує наступні функціональні програми: 1) інформація з навколишнього середовища, оцінка її стану і раннє сповіщення; 2) розробка екологічної політики та природоохоронне законодавство; 3) проведення природоохоронної політики; 4) технологія, промисловість та економіка; 5) регіональне співробітництво і присутність у регіонах; 6) співробітництво з механізмами конвенцій; 7) фонд глобальної навколишнього середовища.

Діяльність ЮНЕП фінансується з бюджету ООН, Фонду навколишнього середовища та ряду цільових фондів.

За підтримки ЮНЕП розроблені і прийняті Конвенція з охорони Середземного моря від забруднення 1976 р., Кувейтськарегіональна конвенція з охорони морського середовища від забруднення 1978 р., Боннська конвенція про збереження мігруючих видів диких тварин 1979 р., Конвенція про трансфанічном забруднення повітря на великі відстані 1979 р., Конвенція про біологічне різноманіття 1992 р. і багато інших.

На території Російської Федерації ЮНЕП здійснює більше 10 пілотних проектів, наприклад «Комплексне управління навколишнім середовищем Волго-Каспійського регіону», «Модельний національний план реагування в надзвичайних ситуаціях», «Гармонізація природоохоронного законодавства».

Всесвітній союз охорони природи створений в 1948 р. Штаб-квартира знаходиться в Женеві. Його членами є держави, урядові установи і організації, міжнародні та національні неурядові організації. Союз об'єднує 800 членів з 125 держав. Робота його зосереджена в 6 комісіях, членами яких є 6 тис. експертів. Союз активно брав участь у розробці міжнародних норм і правил щодо збереження біологічного різноманіття і управління різними компонентами природних ресурсів. Союз надає велику допомогу державам у підготовці національних стратегій з охорони навколишнього середовища та реалізації їх польових проектів.

Союз бере активну участь у міжнародному нормотворчому процесі. Ним підготовлені проекти багатьох діючих конвенцій. Під керівництвом Спілки розроблений проект Міжнародної хартії з охорони навколишнього середовища й розвитку та коментарі до нього. Союз спільно з ЮНЕП і Світовим фондом з охорони природи розробив і опублікував Світової стратегію з охорони природи (1980 р.) та Стратегію щодо підтримкижиттєвого рівня на належному рівні (1991 р.).