100. Особистісні табу й активи вихователя

Чутливість вихованців до свого вихователя як особистості досить висока. Вони інколи вважають його „людиною не від світу цього”, заперечуючи його право на все людське, яке йому не має бути чужим зі всіма особистісними позитивами і негативами. Хоча особистісна система вихователя не може бути ідеальною, все ж вона повинна бути якісно відмінною від такої ж системи пересічної особи. Адже вихователь чинить виховний вплив й всіма своїми якостями, тому то він мусить постійно контролювати їх, а то й здійснювати необхідну корекцію.

Ці дії вихователя стосовно самого себе надзвичайно важливі. Адже існує закономірність, згідно з якою людина на заслуги ближньої (і багато чисельні, і великі) не звертає уваги; а якщо відкриється будь-який недолік, хоч би незначний, в той же час робить наголос на цьому і пам’ятатиме про нього. Це мале й незначне часто зменшує привабливість багатьох і великих людей.

Виховна діяльність – це за великим рахунком невпинна діяльність душі, коли лише сукупність доброчинностей є визначальними її характеристиками. Тож моральний образ Я вихователя має бути просвітлений чистою совістю заради успішного досягнення поставлених виховних цілей. З огляду на це вихователь повинен, окрім позитивної морально-духовної системи, володіти у достатній мірі розважливістю і різноманітним життєвим досвідом. У його професійній скарбниці важлива роль належить також багатогранності як умови успішної взаємодії і з вихованцями, і з членами педагогічного колективу, і з батьками та іншими.

Однак багатогранність вихователя не сумісна з лукавством, лицемірством, лестощами; а передбачає його свободу, сміливість та вміння йти на поступки з користю, коли цього вимагають інтереси справи.

У своїй діяльності вихователь зустрічається з образами на себе, наклепами, необдуманими і обдуманими насмішками, докорами. Тож він мусить мати внутрішні сили врівноважено переносити ці неприємності, а не давати волю своєму гніву, що часто саме так і трапляється.

Гнів, який переживає вихователь, наносить шкоди і безпосередньо йому, і оточуючим. Слід зважати на те, що сильний гнів руйнує внутрішню впорядкованість і чіткість думок. У цьому стані людина не може відрізнити друзів від неприятелів і чесних від безчесних; вона ставиться до всіх однаково. Крім того, часте переживання цієї емоції є причиною несправедливої ворожості, бездумної ненависті, часто змушує нерозбірливо, без причини ображати, говорити й робити багато іншого цьому подібного.

Дратівливість – ще одна риса, якій не повинно бути місця у особистісній структурі вихователя. Інколи ж він проявляє цю рису у відповідь на безперервну настійливість вихованців і в результаті цього стає не їхнім помічником, а пригноблювачем. Цим самим такий педагог не зменшує внутрішню емоційну дисгармонію вихованців, а ще збільшує її тяжкість. Тому вихователь мусить бути великодушним, щоб не тільки не нарощувати у них смутку докорами, але по можливості полегшувати їхній психологічний стан розрадою.

Поведінка вихователя неодмінно стає об’єктом наслідування вихованців. Тож, щоб приборкати, наприклад, їхню зневажливість, він не повинен сам бути зневажливим. Свої недоліки вихователю скрити досить важко, навіть незначні з них швидко стають відомими вихованцям. Як всі його добрі справи приносять користь вихованцям, спонукаючи їх до морального самовдосконалення, так і його поведінкові вади не сприяють цьому процесу. При цьому слід зважати на те, що моральні погрішності людей пересічних шкодять переважно їм самим, а погрішності людини відомої і публічної приносять загальну шкоду.

У вихователя має бути сформоване досить чітке і диференційоване поєднання моральних рис. Він повинен бути поважним і негордовитим, суворим і прихильним, владним і комунікабельним, безпристрасним і послужливим, лагідним і неулесливим, щоб вміло долати всі перепони, які супроводжують його діяльність. Вихователю не властиво підкорятися тиску виховної групи стосовно того чи іншого її члена, а мати свою власну думку і в першу чергу орієнтуватися на неї у своєму ставленні до нього.

Серйозним гальмом для діяльності вихователя виявляється порожність і безпечність, як своєрідна завіса власної непридатності, якою він прикривається від багатьох своїх недоліків і не допускає їх виявлення. Якщо вихователь звик знаходитися у бездіяльності і жити у спокої, то хоча б він мав великі здібності, вони зрештою слабнуть через відсутність вправ у ній.

Вихователю доводиться у певній мірі відчути прояв таких своїх природно зумовлених пристрастей як марнославності, яка підтримується почестями і похвалами; гордині, для якої підґрунтям є влада і велич владарювання; заздрості, що підтримується прославленням ближніх; непомірного користолюбства, яке стимулюється щедрістю тих, хто дає. Тому для приборкання цих пристрастей він повинен уникати дії перелічених факторів, що їх актуалізують.