93. Почуття обтяжливості у міжособистісному спілкуванні вихованців

Прийнято вважати, що міжособистісне спілкування є соціальним джерелом формування особистості, яке проявляється лише у відносинах з іншими людьми, при цьому з різними людьми по-різному. Незалежно від цієї особливості й людська поведінка генерується в процесі спілкування з іншими індивідами.

У міжособистісному спілкуванні як взаємодії завжди розгортається процес взаєморозуміння, встановлюються ті чи інші взаємовідносини між його учасниками. Для такого спілкування типовою є ситуація, коли його учасники, вступаючи у контакти, переслідують стосовно один одного більш чи менш значущі для них цілі, які можуть співпадати за своїм змістом, а можуть і відрізнятися.

У соціальній взаємодії кожна людина постійно виступає у ролі об’єкта і суб’єкта спілкування. Як суб’єкт вона пізнає інших учасників спілкування, виявляє до них інтерес, а може бути, байдужість чи неприязнь.

Така подвійність у емоційних ставленнях має особливо насторожувати педагога. Адже він бажає, щоб у міжособистісному спілкуванні вихованців формувалися й функціонували добрі почуття, які приносять обопільну користь. Підстави для розгортання якраз позитивної емоційної тенденції у психологічній організації учасників спілкування маються. Так, уже на ранніх стадіях психічного розвитку дитини у неї виникає емпатія як розподілене почуття, якщо вона осягає душевний стан іншої людини. Співпереживання включає два пізнавальних компоненти – це здатність виділити і назвати почуття, які переживають інші люди і здатність прийняти чужу точку зору. Емоційний компонент – це здатність до душевного відгуку. За достатньої сили співпереживання може виступати реальною спонукою допомоги іншій людині, і за сприятливих умов спроможна перейти у альтруїстичну поведінку особистості.

Все ж хоча у всіх дітей розвивається здатність до співпереживання, деякі з них виявляють його у більшій мірі, ніж інші. Розвиток почуття співпереживання у дітей залежить від досконалого виховного впливу дорослих (батьків і педагогів).

Якщо виховний вплив не відзначається науковою обґрунтованістю і постійністю, почуття емпатії у вихованця згасає й втрачає свою морально-розвивальну функцію.

Натомість у його особистісному досвіді може з’явитися почуття обтяжливості, коли інший вихованець виступає у ролі психологічного тягаря для нього. Істотно, що таке емоційне ставлення тепер не пов’язується з задоволенням якоїсь матеріальної потреби, яку очікує вихованець від іншого. Тут не йдеться про здійснення альтруїстичного вчинку, як це буває за розгортання почуття співпереживання.

Вихованець, для якого ровесник виявляється обтяжливим, прагне уникнути зустрічі з ним, реагуючи на цей контакт як на неприємний для себе. І це при тому, що ровесник перебуває не лише у пасивній позиції щодо вихованця, виразно переживаючи сум, журбу чи тугу, а спрямовано звертається до нього за розрадою. Він шукає емоційної підтримки, висловлюючи вихованцю своє горе і зі скорботою описуючи лихо, що його спіткало. Однак вихованець залишається повністю глухим: нещастя ровесника не зачепило його. У результаті того, що такий вихованець повністю відвернувся від свого ровесника, у останнього ще з більшою силою погіршується негативний емоційний стан. Тож у такій ситуації потрібні дії психотерапевтичної спрямованості.

Корекційна робота педагога щодо байдужого вихованця має спрямовуватися на зміну Его-позиції, на його емоційну відкритість іншій людині, використовуючи методи драматизації, тренінгу, моделювання ситуацій емоційної допомоги іншому.