85. Удавання як спосіб досягнення вихованцем власних цілей

Морально-духовний розвиток особистості вимірюється здебільшого структурою відповідних цінностей, які вона постійно реалізує у своїй життєдіяльності. Це єдиний полігон, на якому особистість по-справжньому випробовується на свою духовну міцність. Тому обмеження поля морально-духовної дії лише поведінкою у її суб’єкт-суб’єктному вимірі видається недоцільним, адже мораль проявляється й у діях предметно-перетворювального змісту не меншою мірою, ніж у „чистому” вчинку.

Та якщо прийняти до уваги зв'язок моральності особистості зі всією її життєдіяльністю, то правомірно виникає проблема її цілей, у яких життєдіяльність практично реалізується. Звичайно, що життєві цілі – це психологічне утворення, яке, як і всі інші складові внутрішнього ладу особистості, підлягають тенденції до розвитку як з огляду складності їх змісту, так і з перспектив досягнення. Тут важливим видається часовий параметр цілі: буде вона близькою за досягненням чи тривалою за відтермінуванням.

У виховному плані доцільно ставити питання про цільову диференціацію у контексті більшої чи меншої вихованості особистості. Йдеться перш за все про кількісно-якісний діапазон цілей. Логічно було б передбачити, що менш морально розвинена особистість задовольняється й меншим обсягом цілей, які вона перед собою ставить і навпаки – розвиненіша особистість претендує на більший цільовий фонд, оскільки має більші внутрішні резерви для їх досягнення.

Однак виховна практика дає підстави констатувати, що ступінь моральної вихованості особистості не корелює з цільовою диференціацією. У межах того чи іншого вікового періоду спостерігається цільова тотожність: і вихована особистість, і особистість з певними моральними вадами однаковою мірою проявляють бажання до досягнення єдиних цілей. При цьому засоби їх досягнення у них об’єктивно різні. Тому недостатньо вихована особистість нерідко вдається до, так би мовити, „недозволених прийомів”, тобто до морально несхвальних дій. Основним серед них виявляється удавання як неправдива мотивація своєї активності. У цьому зв’язку доцільно виділити ситуацію, пов’язану з фальшивим вираженням почуттів чи певного фізичного стану. Все ж і в першому, і другому випадках особистість хоче ввести іншу людину в оману для досягнення власних цілей.

Вже в ранньому онтогенезі дитина неправдиво сповіщає батькам про свій фізичний стан, щоб вони позбавили її виконання певних вимог, які їй не до вподоби; вона на даний час не схильна до їх реалізації. Спостерігається також і штучна демонстрація дитиною перед батьками позитивних почуттів (хоча насправді вони відсутні) з метою задоволення якихось своїх потреб. Згодом феномен удавання може стати ознакою міжособистісних взаємин. Вихованець може удавати себе за друга своєму ровесникові, але це явище диктується його якоюсь егоїстичною метою. Таке фальшиве ставлення не буде постійним, а триватиме доти, доки вихованець перебуватиме у залежності від ровесника. Коли ж його соціальне положення змінюється, такий вихованець повністю розкривається, стає викривачем ровесника, звинувачуючи його у всіх реальних і нереальних погрішностях. У такого вихованця повністю зникають нещирі лестощі, він відкрито демонструє щодо ровесника неприязне ставлення. При цьому, щоб бути правдоподібним у своєму справжньому ставленні до ровесника, вихованець видає його незначні вади великими, і з цієї позиції звинувачує його.

Явище удавання, особливо у сфері міжособистісних взаємин, надзвичайно небезпечне з виховної точки зору. Особистість, у якої удавання ввійшло у стійкий внутрішній досвід, набуває соціальної ролі – симулянта, і це стає стилем його життя, самостійно позбавитися якого йому досить важко.

Тож потрібне раннє розпізнання цього особистісного феномену. Далі необхідні педагогічні дії, які б активізували свідомість вихованця з метою позбутися цієї поведінкової схильності, а отже й формування внутрішнього імунітету до неї.

Близькими до удавання за способами досягнення вихованцем власних цілей є навмисне приниження, за якого вихованець дозволяє іншим ображати чи обманювати себе. Але така позиція виправдовує себе: він в результаті цього задовольняє певні свої потреби. Таким чином, вихованець, який терпить образу, тим самим втягує інших в контакт, з якого у результаті взаємообміну він дістає для себе користь.

Другий спосіб досягнення вихованцем власних цілей визначається як „пошук співчуття”. Вихованець за цього способу вдається до розкриття перед іншими своїх проблем (часто надзвичайно перебільшених) з метою викликати почуття жалю до себе. Цим самим він ставить іншого у трудне становище і таким чином реалізує ті бажання, які, як він розуміє, неможливо здійснити прямим зверненням.

Корекція способів досягнення вихованцем цілей за допомогою „навмисного приниження” та „виклику жалю до себе” здійснюється тими ж виховними діями, що і за блокування удавання.