66. Самозадоволеність вихованця: необхідність запобігання

Самозадоволеність як структурна складова системи ставлень людини до самої себе (наприклад, самоповаги, самовпевненості тощо) виступає конструктивним засобом її особистісного розвитку. У такій ролі самозадоволеність фокусує узагальнене позитивне емоційне переживання особистістю своїх суспільно значущих якостей, які трансформувалися у компоненти її морального образу Я завдяки багаторазовому втіленню у відповідних вчинках як їхні реальнодіючі мотиви.

У даному ж випадку мова йтиметься про таку форму самозадоволеності, яка виявляється специфічним захистом особистості від згадок про минулі неприємні для неї моральні події. Таке згадування може викликати у особистості переживання суму чи більш сильні негативні емоції. Вона ж прагне зберігати емоційний спокій, який має поширюватись на всі сегменти власної душі. Цей бажаний для людини психічний стан нагадує поверхню водойми за відсутності будь-яких її коливань чи наявності хвиль. Звичайно, що така форма задоволення непродуктивна з позиції моральнодуховного вдосконалення підростаючої особистості, оскільки заперечує внутрішню динаміку, зіткнення полярних за змістом та емоційним забарвленням утворень, саму діалектику морально-психологічних змін.

Організовуючи виховний процес, педагог має враховувати, що вихованцеві неприємно згадувати про свої минулі моральні негаразди; і якщо він навіть здійснює цей акт, то робить це, по-перше, нещиро, кваліфікуючи себе негативно. Його лицемірство у цьому плані розкривається тоді, коли негативна кваліфікація визначається іншими. Тоді вихованець гнівається, дратується, називає таку оцінку образою.

По-друге, якщо вихованець відтворив у пам’яті минулу моральну колізію, то думка про неї виявляється швидкоплинною (він немов би навмисно “стирає” її), що не призводить до глибокого та критичного осмислення і переоцінки себе як особистості. Тож перебуваючи у стані самозадоволеності, коли власне минуле вихованця не бентежить, він не взмозі здійснити моральну саморефлексію як неодмінну умову особистісного саморозвитку. За такої внутрішньої ситуації у вихованця не формуються психологічні механізми як стримувачі його асоціальних дій.

Для запобігання описаної нами форми самозадоволеності потрібні широкоохоплювальні виховні дії педагога. Він має, зокрема, прагнути, щоб моральне минуле вихованця було присутнє у його особистісному теперішньому, оскільки за такої представленості минулі моральні прорахунки можуть активізувати у нього процес морального розмірковування у добродійному напрямі.

67. Заздрість вихованця у чорно-білому спектрі

Заздрість – надзвичайно морально руйнівне почуття, яке переживає досить велика кількість людей у різні періоди свого існування. Вона є емоційною реакцією людини на певні переваги іншої людини, які стосуються її матеріальних цінностей, особистісних якостей, здібностей, успіху, статусу. Особливість цієї реакції полягає в тому, що вона неемпатійна за своєю сутністю. За прояву заздрості у людини зовсім відсутня оз ототожне за успіхи іншої людини, навпаки – вона демонструє ворожість, а то й ненависть до неї.

Крайня форма вираження заздрості – „чорна заздрість” – негативна емоція, що спонукає здійснювати спрямовано злі дії з усунення чужого успіху, благополуччя, радості. При цьому мотиви блокування чужого успіху чи його дискредитація, а інколи і пряма агресія на адресу об’єкта заздрості, що виникають у суб’єкта, справляють деструктивний вплив на самого його, призводять до розвитку невротичної симптоматики.

В онтогенезі заздрість як ситуативна реакція проявляється в результаті морального егоцентризму дитини, конкурентного характеру ігор, оз отото потреби у визнанні.

Розумовим механізмом, який робить можливість переживання заздрості, виступає операція порівняння людини з людиною, точніше, порівняння себе з іншою, „такою ж, як я”. Якщо таке порівняння не оз ототожнен („вона така ж, як я, але у неї краще, ніж у мене”), то результатом цієї операції і буде емоційна реакція заздрості. При цьому об’єктом порівняння мусять бути ті особистісні характеристики, які для неї значущі: в іншому випадку людина індиферентно ставитиметься до переваг іншої людини.

Поряд з „чорною заздрістю” вичленяють „білу заздрість”, за якої відсутні ознаки першої, а натомість відбувається визнання чужого успіху як спонуки до особистісного самовдосконалення і прагнення до змагання. Тож можна стверджувати, що головним мотивом „білої заздрості” виступає потяг до досягнення особистості. Зазначимо, що перехід від „чорної заздрості” до „білої заздрості” психологічно надзвичайно важкий.

За спонтанійного характеру цього процесу він однозначно не призводить до успіху. Така трансформація швидше виключення з правила, ніж саме правило. Часто людина самостійно не долає цього психологічного рубежу і залишається в межах дії „чорної заздрості”. Головною причиною такої ситуації є те, що свій розумово-емоційний процес вона центрує виключно на об’єкті заздрості, виступаючи, так би мовити, його тінню. Це й не дає їй змоги змінити свою внутрішню позицію щодо цього феномену.

Процес переходу від „чорної” до „білої” заздрості у тої чи іншої особистості полегшується, якщо вона відчула дію перехідної форми заздрості. Йдеться про ситуації, коли ми сильніше почуваємо власні негаразди, коли бачимо, що інші, які зазнали таких же негараздів, звільнилися від них. Бідна людина тоді особливо відчуває свою бідність, коли бачить іншу багатою; і хвора більше страждає, коли бачить, що багато з хворих позбавились від своєї недуги, а у неї немає на це доброї надії. Серед благополуччя інших ми яскравіше бачимо власні нещастя.

Володіючи знаннями про феноменологію заздрості, педагог має відповідно методично правильно організовувати процес виховання „білої заздрості” у своїх підопічних.

По-перше, педагог повинен сформувати у вихованця прийом оз ототожнення. Вербалізуючи ситуацію заздрості, вихованець формулює наступні судження:

– Я той, що заздрить.

– Він той, кому я заздрю.

– Я йому заздрю, так як він володіє здібністю до стрибків у висоту, якої я не маю.

По-друге, педагог викликає у вихованця почуття незадоволення собою у зв’язку з відсутністю даної здібності. З цією метою він повинен включитися у реальну дію, що вимагає цієї здібності. Недосягнення успіху у ній і викликатиме у нього емоцію незадоволення. Педагог своїми емоційними оцінками лише підсилює цю емоцію.

По-третє, за допомогою педагога, вихованець складає індивідуальну програму свого особистісного зростання (набуття психо-фізичних рис, які забезпечать у нього формування бажаної здібності).

По-четверте, педагог організовує сумісну діяльність, де б вихованці (і суб’єкт, і об’єкт заздрості) вправлялися у позитивних емоційних переживаннях, долали недружні почуття, насолоджувалися гуманно-особистісним спілкуванням.

Після такої виховної роботи між суб’єктом і об’єктом заздрості може розгортатися обопільно ощадливе і корисне змагання.