30. Від вчинку вихованця за механізмом наслідування до вчинку за механізмом усвідомлення

Долучення дитини до моральних взаємин, які вона сприймає у найближчому для неї людському оточенні відбувається через механізм наслідування, найпростіший у її майбутній поведінці. Відіграючи позитивну роль у моральному становленні дитини, даний механізм не може вважатися оптимальним у цьому відношенні. Адже на його основі у моральне життя підростаючої особистості входять різні за суспільною значущістю зразки поведінки. Однак в силу свого психічного розвитку вона не може їх диференціювати за цим соціальним критерієм. У цей час у центрі первинної свідомості дитини виявляється ЛЮДИНА, що діє. І цим вирішуються всі її моральні проблеми.

Тому традиційна виховна стратегія полягає у якомога швидшому переході підростаючої особистості від вчинку за наслідуванням, до вчинку за усвідомленням. Та цей шлях виявляється для неї досить важким. Тут дається взнаки те, що вчинки дитини за наслідуванням у результаті тривалих перетворень перетворюються у моральні звички як досить стійкі психологічні утворення, що стають для неї значущими, і які вона не хоче втрачати. Моральне життя вихованця, що ґрунтується на таких звичках, втрачає гнучкість; він перебуває у стані психологічного застою, за якого відсутні підстави для подальшого особистісного зростання.

Отже, переходу вихованця до вчинку за механізмом усвідомлення має передувати педагогічно організований процес, так би мовити, розхитування цього стану. Це можливо за умови, коли вихованець ставиться у ситуацію, за якої усталені способи поведінки не досягають суспільно схваленої мети, оскільки не приносять користі ні суб’єкту, ні об’єкту того чи іншого вчинку.

Відтепер вихованець має зробити предметом усвідомлення ДІЮ людини. При цьому важливо, щоб моральні дії аналізувалися вихованцем не лише у її виконавській (зовнішній) частині, а безпосередньому усвідомленню має підлягати їхня мотиваційна складова: ієрархія спонук за їх суспільною і суб’єктивною значущістю. Звичайно, вихованцеві, коли він робить лише перші кроки у опануванні вчинком за механізмом усвідомлення, нелегко змінити свою моральну позицію на основі її усвідомлення у формі науково-етичних понять. Тому такий моральний перехід розуміється ним як зміна на краще, і таке визначення вихователь має вводити у моральний словник вихованця.

Подальше завдання педагога полягає в тому, щоб у вихованця не відбулося повернення до попередніх (за механізмом наслідування) моральних дій. З цією метою вихователь формує у нього новий, більш досконалий психологічний стан, якому властивий динамізм, створення і зняття моральних протиріч як основи подальшого морально-духовного розвитку.

31. Незадоволеність собою як імпульс до необмеженості особистісного зростання вихованця

Філософсько-методологічна теза про безмежний розвиток особистості є відображенням її сутності, що визначає всі життєві смисло-ціннісні устремління. Ця ідея сформульована на основі тих психологічних можливостей, які невід’ємні від входження особистості у людську культуру і оволодіння нею. Лише за цієї умови такий вектор особистісного зростання стає реальністю для людини. Здебільшого художня література розкриває перипетії життя людини, коли вона живе як біологічний індивід і вмирає як особистість. Для сучасної психолого-педагогічної науки положення про необмеженість розвитку особистості залишається далеко не опанованих на теоретичному, а отже, і на технологічному рівнях, що збіднює реальний процес виховання. Враховуючи на його гуманістичну орієнтацію, наукове просування у цьому напрямі видається надзвичайно актуальним.

На яку ж ключову ідею, тепер уже психолого-педагогічного рівня, має спиратися вихователь, щоб прагнути до бодай часткової реалізації даного положення? На нашу думку, нею має бути категорія незадоволеності собою, що фіксує в собі як ситуативне емоційне переживання, так і стійкий психологічний стан особистості. Це вище емоційне утворення, для якого характерна стабільність, повинно мати місце у внутрішньому житті особистості, оскільки його відсутність заперечує й прагнення особистості до необмеженості зростання.

У психічному розвитку дитини переживання незадоволеності виникає надто рано; це є її природною реакцією на незабезпечення дорослим її елементарних потреб. З віком сфера потреб підростаючої особистості розширюється, а отже, й збільшуються прецеденти для такої її активності. Тоді ж і формується особистість, що незадоволена всім світом, окрім самої себе.

Тож, щоб такого не трапилось, слід вчасно переключати підростаючу особистість з тотального ставлення до її оточення на ставлення до самої себе, звичайно, у зв’язку з пристрасним світом речей і людей. Іншими словами, педагогічно правильною дією буде доцільне керування процесом незадоволеності. Тут важливо враховувати, що енергетична складова переживання незадоволеності зовнішніми агентами і переживання незадоволеності собою єдина, відмінність лише у об’єкті, з яким пов’язується дана емоція. Але шлях емоційного переключення з зовнішнього вектора на внутрішній досить важкий і вимагає постійного педагогічного впливу. Його загальна стратегія – розвиток особистісної самосвідомості, на якій, власне, й ґрунтуються всі процеси, що пов’язані з самонезадоволеністю вихованця.

У методичній проекції це може бути представлено так. Вихованець здійснив певну дію, навіть виражено предметно-технічну (хоча і в ній є аспект моральний, пов’язаний з її мотиваційним компонентом), не говорячи вже про спрямовано моральне діяння як вчинок. Звичайно, що його дії (особливо ті, що не увійшли у внутрішній досвід) є далекими від досконалості, враховуючи певні соціальні нормативи, яким вони мають відповідати. Недосконалою в результаті цього може бути й певна діяльність, що складається з системи таких дій. Це може бути різноманітна предметно-перетворювальна діяльність, або ж моральна поведінка особистості. Враховуючи рівень психологічної готовності вихованця до того чи іншого виду діяльності, педагог не докоряє вихованцю, тим більше суворо не карає його. Однак він попереджає пошук вихованцем зовнішніх причин недосконалості його діяльності і спрямовує його думку на власні можливості. Вони мають бути усвідомленими не лише на рівні самопізнання, а й на рівні самопереживання. Тут потрібна особлива майстерність вихователя, щоб вихованець у роботі з самоусвідомленням не залишився на першому рівні.

Застосовуючи прийом психологічної підтримки, віри у його внутрішні можливості, які зростатимуть у процесі майбутніх зрушень у психічному розвитку, педагог прагне, щоб у самосвідомості вихованця виникло протиріччя між його теперішнім і майбутнім. Якщо це відбудеться, то у нього і виникне відповідна емоційна реакція у формі роздратування, тобто розгорнеться процес незадоволеності собою за ситуацію „тут і тепер”. Стан незадоволеності собою може виявитися психологічно тяжчим, ніж те чи інше покарання вихователя. Такий стан і буде емоційним поштовхом для ставлення вихованцем нових цілей, які практично є безмежними, а отже, й нескінченим буде розвиток його як особистості.