25. Тенденція виходу особистості за межі нормативних приписів у виховному процесі

Ставлення людини до вимог іншої людини – явище багатогранне. У ньому задіюються різні змінні: зміст запропонованих вимог, ступінь їх суспільної та індивідуальної значущості, характер взаємин суб’єктів, що об’єднуються ситуаціями вимоги тощо. Педагог у своїй діяльності не може обійти такі ситуації; вони не поодинокі, а в буквальному сенсі заповнюють виховний процес, особливо, коли вихованець первинно долучається до певної суспільної цінності.

Виходитимемо з того, що вимога це веління, імператив, директива, яка формулюється як певний мовленнєвий конструкт, і в такій формі пропонується для виконання. У суб’єктивному сприйнятті вимоги суттєву роль відіграє якраз мовленнєвий спосіб її постановки. Тому у випадку, коли даний спосіб найбільш сприятливий для досягнення мети вимоги, говорять про припис. У ньому фокусується чітка суспільна позиція стосовно того чи іншого явища: спілкування, діяльності, поведінки людини. Точніше, у приписі завжди наявні чіткі параметри як міра (норма), зміст якої залежить від змісту припису.

Не розкриваючи особливостей припису як методичного засобу, наголосимо, що у суб’єкта (цим ми зауважуємо, що це стосується і вихованця, і дорослого), завжди проявляється стремління виходу за межі певного припису. Так, коли вихованцеві пропонується з’явитися в дім рівно о восьмій годині вечора – він вийде за межі цього часу і повернеться, припустимо, о чверті на дев’яту. У такій ситуації дорослі “б’ють тривогу”, адже йдеться про дисципліну дитини як важливий атрибут моралі. Не знаючи усіх тонкостей психології дитини, вони звинувачують її у неслухняності. Інший приклад. Вихованець на думку дорослих забезпечений усім необхідним (йдеться про матеріальні речі побутового призначення), але він щодо цього висуває свої претензії у сторону їх збільшення. На мові моралі – це розвиток у людини непомірного користолюбства. Подібні явища спостерігаються і у сфері спілкування та діяльності. Як пояснити такі поведінкові феномени?

Річ у тім, що у кожному приписі, якщо він навіть методично досконалий, присутній елемент підкорення, який осмислюється суб’єктом як зазіхання на його свободу. Припис як дія завжди обумовлена, адже вона зовнішня стосовно суб’єкта, якому вона пропонується. Отже, це не сповна вільне його діяння з яким асоціюється свобода волі суб’єкта. Все ж воно виконується ним за умови розширення нормативних меж. Якраз у цьому нормативному додатку й утримується рівень свободи як “можливості бути і стати собою”. Тому припис і виконується через те, що тут проявляється у єдності рівень волі як “усвідомленої необхідності” і рівень волі як “особистісної самодіяльності”. Враховуючи психологічну специфіку реалізації суб’єктом припису, педагогу слід діяти двома способами. Перший – полягає у тому, щоб наднормативна складова припису мінімально спотворювала його суспільно значущу мету. Йдеться про допустиме коливання межі тієї чи іншої норми, коли вона не трансформується у іншу якість. За другого способу педагог організовує виховний вплив таким чином, що мета припису формулюється не ним, а вихованцем як його виконавцем. Цей спосіб досить складний, але з ним пов’язується повноцінний особистісний саморозвиток вихованця.