Бюджетно-податкова політика. Державний бюджет.
Фінанси - це система економічних відносин, які склалися в суспільстві між економічними суб'єктами з приводу створення, формування та використання фондів грошових коштів на основі розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту. Створення фінансової моделі економіки полягає у визначенні способу розподілу та перерозподілу ВВП, опосередкованого рухом фінансових ресурсів держави.
Фінансова модель економіки базується на первинному розподілі ВВП між власниками факторів виробництва. У ній основне значення надається доходам домашніх господарств і підприємницького сектора, а не доходам держави. Усуспільнення ВВП відбувається через механізм прямого та непрямого оподаткування. На відміну від фінансової моделі адміністративної економіки, дана модель створює стимули для продуктивної діяльності, оскільки саме вона може сприяти формуванню доходів фізичних та юридичних осіб.
Характерні риси сучасних фінансів:
o грошова форма, на відміну від натуральних (бартерних) відносин;
o розподільчий характер, розподіл ВВП через реальні грошові фонди, на відміну від цінового розподілу (тобто відсутній еквівалентний обмін).
Фінанси за походженням - це грошові відносини, однак не всі грошові відносини стають фінансовими. Це відбувається тоді, коли в процесі виробництва і реалізації товарів формуються і використовуються грошові доходи учасників процесу відтворення, тобто коли рух грошей набуває певної самостійності.
Фінансові відносини за природою є розподільчими, причому цей розподіл вартості відбувається насамперед між економічними суб'єктами. Економічні суб'єкти власне формують грошові фонди цільового призначення залежно від того, яку роль вони виконують у суспільному відтворенні загалом: чи є вони безпосередньо учасниками виробництва, чи лише здійснюють регулювання процесу виробництва.
Якщо за основу об'єктивного критерію класифікації фінансових відносин взяти роль суб'єкта в суспільному відтворенні, то
відповідно до цього в загальній сукупності фінансових відносин можуть бути виділені три сфери: фінанси підприємств, установ і організацій; фінанси населення; державні фінанси.
Названі сфери фінансових відносин взаємопов'язані, утворюючи в сукупності єдину фінансову систему (рис. 5.1).
Рис. 5.1. Структура фінансової системи
Державні фінанси - це система грошових ресурсів, які зосереджені в руках держави і призначені для виконання притаманних державі економічних, соціальних І політичних функцій, та сукупність форм та методів, за допомогою яких ці фонди формуються. Економічну політику держави можна відобразити через систему державних фінансів, а саме:
o державний бюджет;
o місцеві фінанси;
o державний кредит;
o державне страхування;
o фінанси державних підприємств, організацій;
o централізовані та децентралізовані фонди цільового призначення.
Фінанси приватних підприємств і корпорацій - це грошові ресурси, що забезпечують процес виробництва та відтворення в межах даного виробництва (фірми), а також сукупність форм і методів їх витрачання. Фінанси приватних підприємств і корпорацій об'єднують:
o всіх суб'єктів господарської діяльності та індивідуальних власників;
o кооперативних підприємств;
o підприємств партнерства;
o акціонерних компаній;
o приватних фірм, підприємств.
Фінанси населення - це грошові фонди, що формуються з доходів, отриманих громадянами шляхом трудової, господарської та іншої діяльності або спадщини.
Мета функціонування фінансової системи:
а) регулювати економічні процеси розвитку виробництва;
б) розв'язувати соціальні проблеми;
в) розв'язувати проблеми окремих регіонів;
г) розвивати зовнішньоекономічні відносини. Основними завданнями фінансової системи в ринковій економіці є, зокрема:
а) створення умов для функціонування ринкового механізму;
б) виправлення недоліків цього механізму через систему розподілу ресурсів та перерозподілу доходів.
Державні фінанси представляють собою центральну підсистему фінансової системи країни, через яку здійснюється вплив держави на економічний та соціальний розвиток країни. Крім того, їх можна визначити також як сукупність економічних відносин, пов'язаних з первинним та вторинним розподілом ВВП з метою утворення грошових фондів, необхідних для виконання державою властивих їй функцій. Функціонування підсистеми державних фінансів здійснюється завдяки сукупності фінансових інститутів, за допомогою яких держава здійснює свою фінансову діяльність.
Державний бюджет — це система грошових відносин, яка виникає між державою, з одного боку, і підприємствами, фірмами, організаціями танаселенням, з іншого, з метою формування та використання централізованого фонду грошових ресурсів для задоволення суспільних потреб. Іншими словами, це — щорічний баланс надходжень та видатків, який розробляють державні органи для активного впливу на економічний процес та підвищення його ефективності.
У кожній країні основу державних фінансів становить бюджет, а точніше — бюджетна система, яка включає державний бюджет і бюджет відповідних адміністративних одиниць.
Джерела доходів
Кожен бюджет має свої власні джерела доходів. Джерелами доходів державного бюджету є податок на прибуток підприємств, об'єднань і організацій; податок на додану вартість; акцизні податки; доходи від зовнішньоекономічної діяльності; прибутковий податок з громадян та ін., згідно з нормативами, що визначаються законодавчими актами. Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок різних місцевих податків та стягнень.
Державні видатки
Державні видатки — це сукупність грошових відносин, які складаються в процесі розподілу і використання централізованих і децентралізованих грошових ресурсів для фінансування основних витрат суспільства. Відповідно до законодавства України видатки республіканського бюджету спрямовуються на фінансування:
виробничого й невиробничого будівництва, геологорозвідувальних, проектно-пошукових та інших робіт;
заходів у галузі освіти, науки, культури, охорони здоров'я, фізичної культури, соціального забезпечення;
загальнореспубліканських програм підвищення життєвого рівня та заходів соціального захисту населення;
загальнореспубліканської програми охорони навколишнього середовища та ресурсозбереження;
утримання органів державної влади й державного управління, судів, прокуратури;
утворення резерву коштів для ліквідації наслідків стихійних явищ, аварій і катастроф;
створення республіканських матеріальних резервів і резервного фонду та ін.
Механізм грошово-кредитної політики.
Сучасна економіка є грошовою економікою, оскільки всі економічні операції проводяться за участю грошей. Грошима називається – сукупність фінансових активів, які використовуються для проведення розрахунків при здійсненні операцій. Сучасні платіжні засоби випускаються центральним та комерційними банками і представлені двома видами грошей: символічними та кредитними. Символічні або декретні гроші – засоби обміну, що є формами боргових зобов’язань держави і не мають власної цінності (готівкові гроші). Вартість таких гро¬шей перевищує витрати на їхнє виробництво, а цінність визначається їхньою здатністю обмінюватися на товари та послуги. Монопольне право емісії готівкових грошей закріплене за центральним банком і підпорядковане певним вимогам: державна гарантія обігу; здатність підтримувати стабільність їх купівельної спроможності тощо. Купівельна спроможність грошей – це кількість товарів та послуг, які можна придбати за грошову одиницю. Кредитні, або депозитні гроші – засоби обміну, які є борговими зобов'язаннями депозитних інститутів (безготівкові гроші). Вартість депозитних грошей визначається їх купівельною спроможністю. Депозити – це грошові кошти, вкладені в комерційні банки в готівковій чи безготівковій формі для зберігання на певних умовах. Державне регулювання ринку грошей здійснює центральний банк за допомогою грошово-кредитної політики. Проведення грошово-кредитної політики передбачає зв'язок між інструментами цієї політики та її цілями. Цілі ділять на кінцеві (економічне зростання, повна зайнятість, стабільність цін) та проміжні (процентна ставка, грошова маса, валютний курс). Розглянемо варіанти грошово-кредитної політики. Гнучка грошово-кредитна політика – політика центрального банку, за якої проміжною ціллю є фіксація процентних ставок на певному рівні. Пропозиція грошей у моделі грошового ринку в цьому випадку характеризується горизонтальною кривою. За гнучкої грошово-кредитної політики підвищення попиту на гроші супроводжується зростанням їх пропозиції. І навпаки, скорочення попиту веде до зменшення пропозиції грошей, оскільки центральний банк регулює пропозицію грошей таким чином, щоб підтримати процентну ставку на фіксованому рівні. Жорстка грошово-кредитна політика спрямована на фіксацію або підтримку стабільного обсягу грошової маси в економіці. У моделі грошового ринку їй відповідає вертикальна крива пропозиції грошей. Вибір варіантів грошово-кредитної політики залежить від причин зміни попиту на гроші. Якщо зростання попиту на гроші пов'язане з інфляційним зростанням цін, то найкращою буде жорстка грошово-кредитна політика, яка стримує зростання грошової маси. Якщо зміна попиту на гроші спричинена нестабільною швидкістю обігу грошей, то для стабілізації грошового ринку пропозиція грошей повинна змінюватися обернено до змін швидкості обігу грошей – гнучка грошово-кредитна політика. Політика, спрямована на обмеження пропозиції грошей і стримування інфляційного тиску в економіці, має назву стримувальної політики, або політики дорогий грошей. Стимулювальна, або політика дешевих грошей – це політика, спрямована на збільшення пропозиції грошей для стимулювання сукупних витрат і зайнятості. У довгостроковому періоді ефективність грошово-кредитної політики визначається її спроможністю підтримувати стале економічне зростання при стабільних цінах і повній зайнятості. Щоб зробити цю політику послідовною, економісти пропонують дотримуватися певних правил. Ці правила грунтуються на визначених номінальних показниках: пропозиції грошей, номінальному ВВП, рівневі цін. Прихильники монетаризму вважають, що грошово-кредитна політика мусить бути підпорядкована монетарному правилу – в економіці має підтримуватися постійність темпів зростання пропозиції грошей відповідно темпам зростання ВВП. Але монетарне правило не враховує мінливості швидкості обігу грошей та чутливості попиту до зміни процентної ставки. Альтернативним правилом грошово-кредитної політики є підтримка стабільного рівня цін – регулювання кількості грошей в обігу. Пропозиція грошей повинна зростати, коли рівень цін знижується, і навпаки, пропозиція грошей має зменшуватись, коли ціни починають підвищуватися. Але така політика супроводжується значним падінням реального випуску в економіці, якщо ціни зростають внаслідок шоків пропозиції.