21.Відмінні риси античного та середньовічного світоглядів

Антична доба (VIІ ст.до н.е.-VI ст.н.е) – орієнтована на зовнішній світ (космоцентризм). Людина займає в античному світогляді центральне місце в силу центрального положення Землі в структурі світобудови. Середньовічна філософія (II–XІVст.) безпосередньо пов’язана з християнством. Має теоцентричний характер, тобто Бог визнається джерелом і основою всього існуючого, на відміну від античності, де домінувало розуміння космосу, як впорядкованого світу, в якому вміщалися і боги, і люди, і ідеї. У середньовічному світогляді, світ вперше набуває часового спрямування – час втрачає циклічність, світ рухається від створення його Богом до майбутнього "страшного суду". Історія набуває направленості. Центральне місце людини в світі обумовлене тим, що вона є вищим творінням Бога, створена за образом і подобою його. Вирішення проблеми відношення "бог – світ" привело до нового розуміння причинності порівняно з античним. Причинність в середньовічній філософії розуміється як спосіб породження світу Богом. А в Арістотеля причина не породжує річ, а лише структурує матерію, надає їй форму. Причина тут – фактор, що визначає, а не той, що породжує.

Античність Середньовіччя

політеїзм (багатобожжя) монотеїзм (однобожжя)

боги – частина природи Бог – духовна сутність, який за межами світу

боги впорядковують та оздоблюють світ Бог творить світ з нічого

людина спирається у своїх вчинках на знання в усьому покладається на віру

головне життєве завдання людини - здійснення подвигу гол. завдання - спасіння душі

люди поділяються за етнічними та родовими ознаками всі люди – рівні перед Богом

22.Патристика. Філософська теологія Августина.

У 324 р. імператор Костянтин запровадив християнство як державну релігію на всій території Римської імперії, а після Нікейського собору 325 р., коли були сформульовані основні догмати віри і християнства, християнство вже не переслідувалося, а, навпаки, перетворилося в ідеологічну систему по всій Європі. Проблема співвідношення віри та розуму стає актуальною для них: постало питання: починати від віри до розуміння, чи навпаки? За цю справу взялися „отці церкви” які репрезентують патристику. Вони поділялися на східних (грекомовних) – Василій Великий, Григорій Ніський; та західних (латиномовних) – Амвросій, Ієронім, Ансельм, і найбільш відомий представник цього напрямку – Августин Аврелій (354-430), який якраз і засвідчив принцип „Вірю, щоб розуміти”. Філософія Августина виникла як симбіоз християнських і античних доктрин. З давньогрецьких філософських вчень головним джерелом для нього був платонізм. Ідеалізм Платона в метафізиці, визнання відмінності духовних принципів у структурі світу (добра і погана душа, існування окремих душ), наголос на містичних факторах духовного життя - все це вплинуло на формування його власних поглядів. Розвиваючи християнську основу своєї філософії, Августин трактує Бога, як центр філософського мислення, стоячи на позиції теоцентризму. Тільки Богові притаманне незалежне та самостійне існування, все інше існує лише завдяки Божій волі. Він не лише створив світ, а й постійно зберігає і творить його, тобто Августин стверджує, що Бог створив світ з нічого, але світ не розвивається далі сам, а Бог проявляє і надалі свою творчу активність. В етиці Августина важливе місце займає питання оцінки добра і зла у світі. Він виходить з того, що світ, як витвір Бога не може бути недобрим. Але зло все ж існує. Звідси перша теза: оскільки витвір Бога досконалий, то зло не належить природі, а є продуктом вільної творчості людей. Друга теза: зло не є абсолютною протилежністю добра, воно лише брак, недостатність добра. Зло є там, де не твориться добро.

Соціально-політична доктрина Августина відображена у його творі „Про град Божий”. Він проголошує думку, що людство складає в історичному процесі два „гради” – світську державу – царство зла та християнську церкву – царство боже на землі. Земне царство створене любов’ю людини до самої себе, а боже царство – любов’ю до Бога.

Августинівська традиція тривалий час вважалась єдиною ортодоксальною філософією, аж до XIII століття - до часу, коли Тома Аквінський створює нову модель ортодоксального філософського вчення.