- •1.Світогляд як духовно-практичний феномен. Структура та види світогляду.
- •13.Етичний раціоналізм Сократа.
- •14.Проблема пізнання та вчення про ідеї у філософії Платона
- •15.Вчення Платона про державу.
- •16.Філософське вчення Арістотеля. Вчення про матерію та форму
- •17.Вчення про буття Арістотеля (практично те саме, що попереднє)
- •18.Суспільно-політичні погляди Арістотеля.
- •19.Логіка Арістотеля
- •20.Особливості середньовічної філософії. Апологетика
- •21.Відмінні риси античного та середньовічного світоглядів
- •22.Патристика. Філософська теологія Августина.
- •23.Схоластика. Філософія Томи Аквінського.
- •24.Європейський гуманізм Відродження
- •25.Натурфілософія Ренесансу та її головні риси. Філософія Дж. Бруно
- •26.Основні поняття та головні риси світогляду філософії Нового часу.
- •27.Філософія Нового часу та її головні риси в контексті наукової революції XVII ст.
- •28.Три можливі шляхи пізнання у філософії ф. Бекона.
- •29.Вчення про метод та „примари” людського розуму у філософії ф.Бекона
- •30.Раціоналістичний метод у філософії р.Декарта.
- •31. Основні риси та напрямки філософії сучасного Заходу хіх-хХст
- •32. Ірраціоналізм філософських поглядів ф.Ніцше
- •33. Психоаналіз з.Фройда
- •34. . Філософія прагматизму
- •35. Особливості української філософської думки
19.Логіка Арістотеля
Логіка Арістотеля розглядає в однаковій мірі як зміст мислення, так і його форми. У зв'язку з цим її предметом є основні закони мислення, яких філософ виділяє чотири:
Закон виключення суперечностей (два протилежні судження про одне і те ж не можуть бути водночас істинними, і тим самим одне з них обов'язково має бути хибним);
Закон виключного третього (наявність у мові або стверджувального, або заперечного судження, і між ними не може бути чогось проміжного чи альтернативного);
Закон тотожності (одне і те ж саме судження не може позначати одночасно двох предметів);
Закон достатньої підстави (при визначенні предмету необхідна повнота причин. Наприклад. стосовно скульптури: а) матеріальна причина, тобто матеріал – "з чого це?"; б) формальна, тобто форма, –"що це?"; в) цільова – "для чого це?"; г) дієва – "хто це зробив?"
Заслугою Арістотеля є дослідження ним форм мислення : поняття, судження, умовиводу.
Вченням про силогізм.
Слово "силогізм" означає "лічити", "рахувати". Для Арістотеля силогізм - це "висловлювання, в якому при стверджуванні чого-небудь із нього необхідно випливає дещо відмінне від стверджуваного і (саме) в силу того, що це і є". Арістотелівське вчення про силогізм - це перша логічна теорія дедукції. Силогізм є доказ, що складається з трьох частин: велика посилка, менша посилка і висновок.
Усі люди смертні (велика посилка).
Сократ - людина (менша посилка).
Отже, Сократ смертний (висновок).
Арістотель виділяє серед логічних помилок паралогізми і софізми. Паралогізм - це такий уявний силогізм, який характеризується правильним без бажання ввести співбесідника в оману. Софізмом називається такий уявний силогізм, який застосовується з метою ввести співбесідника в оману.
20.Особливості середньовічної філософії. Апологетика
Античність |
Середньовіччя |
політеїзм (багатобожжя) |
монотеїзм (однобожжя) |
боги – частина природи |
Бог – духовна сутність, який є за межами світу |
боги впорядковують та оздоблюють світ |
Бог творить світ з нічого |
людина спирається у своїх вчинках на знання |
в усьому покладається на віру |
головне життєве завдання людини - здійснення подвигу |
гол. завдання - спасіння душі |
люди поділяються за етнічними та родовими ознаками |
всі люди – рівні перед Богом |
У середині ІІ ст. розпочинається період середньовічної філософії, який має назву апологетика – діяльность богословів-полемістів, які захищали християнство (апологет – захисник) в умовах репресій офіційної влади та нападок з боку язичників, які переслідували християн за те, що вони відмовлялися поклонятися імператору, як божеству і дотримуватись державної міфології. Апологети розробляли та обґрунтовували догмати християнського віровчення („догма” – з гр. думка, положення, які приймаються без доказів, як вічні і незмінні істини). Разом з тим, вони рішуче відкидали античну філософію. Ситуація змінилася лише після 324 р., коли імператор Костянтин запровадив християнство як державну релігію на всій території Римської імперії. Одним з перших захисників нового віровчення був Юстин (100-166), який намагався довести, що все краще грецькі філософи взяли у біблійного Мойсея і інших християнських пророків. Його учень Таціан (125-175) ставився до античності більш агресивно, ніж його вчитель, зазначаючи, що антична філософія і християнський світогляд непримиримі. Вказує також на непотрібність і шкідливість античного мистецтва, зокрема скульптури, яка увіковічнює в камені гріх і розпусту, тому він навіть закликає „винищувати пам’ятники нечестивству”. Найбільш яскравим представником апологетики був Квінт Тертуліан (160 – 230). Основна теза, яку він відстоював – несумісність філософії і релігійної віри. Він протиставляє язичництво – християнству, філософію – релігії, стверджуючи, що між вірою і розумом немає жодної дотичності. Наукові дослідження стають зайвими, коли стає відомим Євангеліє – єдине авторитетне джерело будь-якого знання. Принцип віри Тертуліана виражений у його вислові „Вірю, тому що абсурдно” (Credo, quia absurdum est).
|
|