1.Світогляд як духовно-практичний феномен. Структура та види світогляду.

Саме поняття „світогляд” було впроваджене у ХVIII ст. німецьким філософом І.Кантом, хоча світогляд був притаманний людству від часів його виникнення. Світогляд можна окреслити, як уявлення про світ та місце людини у світі: широкий кругозір, вміння бачити тенденції, перспективи розвитку світу, розуміти суть всього, що відбувається навколо людей, розуміти зміст та мету дій людини, життя людини, тощо. Світогляд – це багаторівневе духовне утворення, де синтезуються в єдине ціле знання, переконання, життєві позиції, погляди, оцінки, ідеали, вірування, забобони, наукові, художні та політичні погляди. У структурі світогляду важливе значення мають знання і переконання, які є свого роду, ядрами світогляду, оскільки саме вони з’єднують думку з дією, та втілюють ідеї у практичну діяльність. Немає переконань – немає і світогляду, він або не сформувався, або девальвувався. Зречення переконань, або розчарування в них – це завжди велика особиста трагедія для людини. Також виділяють такі підсистеми або рівні світогляду, як світовідчуття (настрої, почуття людини), світосприйняття (синтез окремих відчуттів з використанням наглядних уявлень) і світорозуміння (інтелектуальна сторона світогляду: мислення, аналіз, порівняння). За способом свого існування світогляд поділяється на індивідуальний та груповий, регіональний та національний (менталітет). За чіткістю самосвідомості світогляд поділяється на життєво-практичний (здоровий глузд, мудрість, досвід, прислів’я, афоризми) та теоретичний (логічно впорядковані системи знань, в основі яких лежить певний категоріальний апарат і логічні процедури доведень та обґрунтувань). Отже, світогляд є формою суспільної самосвідомості людини, центральними категоріями якої виступають поняття „світ” і „людина”. Саме через ці поняття суб’єкт світогляду (людина) усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві установки. Світогляд за своєю суттю є універсальним, оскільки інтегрує знання і почуття у переконання, а також практичним, оскільки орієнтує на вирішення найважливіших проблем людського існування та виражає імперативи поведінки дій людини.

2.Міфологія як історичний тип світогляду. Міфологія(з грецьк. „міфос” – легенда, переказ, і „логос” – слово, вчення) – вчення про легенди, сказання, оповідання, про діяння богів та героїв, у яких відображалося первинне уявлення про світ. Міфологічний світогляд можна кваліфікувати як наївний, тому що процес здобуття знань віддано на авторитет богів чи героїв, і не звертається увага на істинність чи вірогідність знань. Для міфології, як форми світогляду характерні: а) ототожнення уявного і дійсного; б) нерозривна єдність людини і природи: антропоморфізм – ототожнення природних сил з людськими; в) звідси – формування анімістичної картини світу (одухотворення всього) г) усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка – тотема; д) оберненість у минуле (тотемний предок вважався ідеалом для діяльності); е) накладання заборон на певні норми поведінки (табу). Міфологічний світогляд часто називають дитинством людства, або: міф – це мудрість у поетичній формі юного людства, чи перше повстання поезії проти прози життя. З відходом первісного способу життя в історію, міф перестає бути домінуючою формою світогляду, хоча і не зникає остаточно. На сучасному етапі розвитку людства у масовій, а часто і у теоретичній свідомості мають місце міфологеми – сучасні міфічні уявлення: комунізм, расова чи національна вищість, вищість однієї релігії над іншою, фашизм (націонал-соціалізм). Подібні міфологеми ґрунтуються не на теоретичних аргументах і обґрунтуваннях, а на певних ілюзіях якогось класу чи соціальної спільноти людей у суспільстві, а також на емоційному сприйнятті подій, фактів, навколишнього світу, тощо.

3.Релігія як історичний тип світогляду. Релігія(з лат.religio – святиня, благочестя) є формою світогляду, в якій світ розділений на земний, природний, який можна осягнути органами відчуття, та небесний, надприродний, спілкування з яким здійснюється через культ (обряди, поклоніння, молитва, тощо). Основою релігійного світогляду виступає віра. Релігія формулює світ ідеальних сутностей, положень, що у практичному плані веде до обґрунтування необхідності турботи про духовне, про пріоритет духовного над тілесним. Зв’язок з Богом через культ та релігійну організацію є критерієм наявності релігійного світогляду і належності до певної конфесії. Ще однією особливістю релігійного світогляду є його практичність, оскільки віра без справ мертва. Релігію творить народ, яка в історії часто виступала джерелом потужних змін у різних суспільствах. Якщо для міфології характерне лише світовідчуття, то в релігії поряд з цим добре розвинене також і світорозуміння, тобто є релігійна ідея, яка обґрунтовується дослідниками Біблії, теологами, тощо. Якщо у міфології обґрунтовується зв’язок індивіда з родом, то в релігії – досягнення єдності з Богом, як втіленням абсолютної цінності. Слід сказати, що іноді засилля релігійного світогляду становить певну небезпеку, оскільки часто призводить до релігійного фанатизму, чи до розпалювання ворожнечі до людей іншої віри.

4.Філософія як теоретичний світогляд. Філософія як теоретичний світогляд поряд з наукою, мораллю, мистецтвом, правом – одне з найвидатніших надбань людської цивілізації. Саме філософія була колискою, з якої виросли і наука і мистецтво і мораль і право. Термін „філософія” має давньогрецьке походження, оскільки саме Стародавня Греція є батьківщиною філософії, і означає „філео” – любити, і „софія” – мудрість. Цей термін ввів у VI ст. до. н.е. Піфагор. У IV ст. до н.е. Платон зазначив, що „філософія – це теорія взагалі, або наука”. Філософія, на відміну від міфології та релігії, спирається на знання. Їй притаманні доведення, спростування, аналіз, порівняння, дедукція, індукція, висновки, тощо. Якщо порівнювати філософію і міфологію, то можна виділити такі відмінності між цими типами світогляду: 1. міфологія формується і виникає стихійно (філософія постає усвідомленою інтелектуальною діяльністю); 2. У міфології відсутні автори, її творцем є народ (філософія є авторською формою мислення); 3. У міфології простежується нерозривна єдність людини і природи (у філософії людина виділяється з природи); 4. міф розповідає про явища навколишнього світу (філософія пояснює свої твердження). Отже, філософія є якісно новим, специфічним духовним утворенням, опорою якого виступає знання і раціональна діяльність людського мислення. Саме це відрізняє філософію і від релігії, і від міфології.

5.Відмінні риси міфології та філософії. Якщо порівнювати філософію і міфологію, то можна виділити такі відмінності між цими типами світогляду: 1. міфологія формується і виникає стихійно (філософія постає усвідомленою інтелектуальною діяльністю); 2. У міфології відсутні автори, її творцем є народ (філософія є авторською формою мислення); 3. У міфології простежується нерозривна єдність людини і природи (у філософії людина виділяється з природи); 4. міф розповідає про явища навколишнього світу (філософія пояснює свої твердження). Отже, філософія є якісно новим, специфічним духовним утворенням, опорою якого виступає знання і раціональна діяльність людського мислення. Саме це відрізняє філософію і від релігії, і від міфології.

6.Предмет та особливості філософії. Функції філософії. Предмет філософії — історично рухливий і конкретний. Він постійно вдосконалюється, уточнюється і змінюється. Наповнення предмета філософії новим змістом триває і нині, тому що філософська думка — це вчення про вічне. Об'єкт її вивчення невичерпний. Він реалізується у предметі, який включає: онтологію — вчення про буття; гносеологію — вчення про пізнання; аксіологію — вчення про природу цінностей та їх місце в реальності; методологію; логіку; соціальну філософію; етику; естетику; філософські питання науки взагалі та окремих наук. Розуміння предмету філософії історично змінювалося у спільному зв’язку з розвитком суспільства та всіх його проявів. Зокрема, на ранньому етапі розвитку філософії, мислителі розуміли предметом реальний світ, який розумівся як єдність різноманіття речей, явищ, подій. Тому філософи ранньої античності прагнули відкрити єдине джерело різноманітних явищ: Фалес вважав матеріальною причиною існування воду, Анаксімен – повітря, Геракліт – вогонь. Згодом почався процес розгляду буття людини, що найбільше відображено у філософії Сократа („Пізнай самого себе”) та суспільства (Платон, який висунув проект ідеального устрою держави та Арістотель, який вперше окреслив людину, як „політичну, суспільну істоту”, тобто спосіб життя якої окреслені суспільними факторами, політичною діяльністю, а також виділив основні форми влади у державі).

Щодо особливостей філософії, то першою її особливістю є загальність. Загальність – це ознака, що виражає закономірну форму зв’язку речей, явищ та процесів у складі цілого. Другою особливістю філософії є цілісне світосприймання. Завдання окремих наук полягає у тому, щоб у знанні було більше об’єктивного за змістом і менше особистісного, людського. Тому між людиною, що пізнає та предметом дослідження існує певна дистанція. Завдання ж філософії полягає, насамперед, у наявності в знанні об’єктивного змісту та людського, особистісного доповнення. Така позиція надає знанню значення культурної цінності, що проявляється психологічно як допитливість слухача до предмету, що вивчається. Тому, щоб зберегти за собою значення знання, філософія змушена розробляти власний метод, який згодом відокремився у самостійну „науку про правильне мислення”, тобто логіку. Третьою особливістю філософії є її особистісний характер: індивідуальні особливості філософа, особистості, спосіб життя невід’ємні від стилю і манери викладу думок. Філософ, який творчо, натхненно працює, як і справжній письменник, поет чи інший науковець є унікальний.

З метою усвідомлення предмету та особливостей філософії важливо також з’ясувати, яку роль відіграє філософія у суспільстві., тобто виділити її основні функції: світоглядна (філософія систематизує, розширює знання людей про природу, суспільство, людину, допомагає зрозуміти світ, як єдине ціле і визначити у цьому світі місце людини); методологічна (дозволяє визначити напрями, шляхи наукових досліджень, орієнтуватися у різноманітності процесів і явищ); пізнавальна (виявляється у розробці і виборі засобів пізнавальної діяльності, критеріїв істинності знань, умов достовірного знання, передумов пізнавальної діяльності); інтегративна (полягає у об’єднанні практичного, пізнавального і ціннісно-орієнтованого досвіду життя людей); ціннісна (виявляється у допомозі людини визначити цінності життя, моральні принципи, гуманістичні ідеали); критична (виявляється у критичному осмисленні явищ навколишнього світу, власної життєдіяльності, у підданні сумніву всього того, що викликає найменшу підозру у недостовірності).

7.Питання співвідношення філософії і науки є дуже важливим в контексті розуміння предмету та особливостей філософії. В стародавні часи філософія об’єднувала в собі всі без винятку науки: фізику, логіку, астрономію, математику. Це було свого роду первинне знання про людину і світ. Приблизно у XVII ст. відбувається спеціалізація знань, формування нових конкретних наук, їх відхід від сукупного знання (філософії), яка теж розвивалася як особлива галузь знання. Якщо виходити з положення про те, що в історичному аспекті релігія передує філософії, а філософія науці, то слід сказати що перехід від релігії до філософії, і від філософії до науки є трансформацією основоположного початку: здійснюється рух від віри до розуму (знання), від життя емоційно насиченого, до життя, що ґрунтується на розрахунку, аналізі, критиці. Перехід від філософії до науки призвів до того, що філософія набуває чіткості викладу думок, логічної суворості, доказовості і можливості публічного розгляду, хоча і залишається інколи на ґрунті незрозумілих сподівань чи емоційних суджень. Перехід від релігії до філософії, і від філософії до науки не слід розуміти як процеси повної заміни чи витіснення. Це свого роду розвиток, взаємозбагачення, взаємообмін європейської цивілізації, особливо через культуру. Французький філософ і соціолог Огюст Конт сформулював спостереження: закон трьох стадій інтелектуальної еволюції людства. На першій, теологічній стадії, все пояснюється міфологічними та релігійними уявленнями. На другій, філософській, надприродні сили замінюються природними, тобто, природа розуміється сама по собі, без їх втручання, і у поясненні сутності природи формуються категорії, принципи, причина, тощо. І, нарешті, на третій стадії – науковій, відбувається заміна засобів пояснення, які стають конкретними і ясними. Виникає, формується поняття „факт” і як зв’язок фактів – „закон”. На думку О.Конта, в третю стадію європейська інтелектуальна історія вступила у ХІХ ст. Саме тоді почався тріумфальний хід науки, що поступово „витісняє” релігію і філософію. („витісняє” – поняття умовне, оскільки і філософія і релігія ,тим не менше, свого значення не втратили). Що стосується відношення філософії і науки, то слід зазначити, що, на відміну від наукового, філософське знання відрізняється, насамперед, національним характером: філософія є завжди філософією окремого народу. Не може бути китайської біології, англійської хімії, чи української математики. Але цілком правомірно говорити про особливості і китайської і англійської і української філософії, оскільки народження і розвиток філософських ідей здійснюється у конкретних історичних умовах певної країни, має свій національний грунт (традиції, мова, стиль мислення, тощо).

8.Виділяють такі основні розділи філософського знання: Онтологія – вчення про буття (природу, світ, космос), найбільш загальні основи існуючого: матерію, рух, розвиток, час, простір. Філософська антропологія – вчення про людину: реальне людське існування в усій повноті, місце і ставлення людини до навколишнього середовища, оточуючого світу. Гносеологія (Епістемологія) (з гр. „гносіс” – знання, „епістеме”- наукове знання) – вивчає процеси пізнання, умови пізнавального процесу, співвідношення знання та реальності, критерії істинності знань, форми та рівні пізнання. Соціальна філософія – філософське вчення про суспільство, його виникнення і становлення, закони і тенденції розвитку, прогрес та регрес. Історія філософії – філософська діяльність від найдавніших часів і до сьогодення. Логіка – вчення про форми і закони правильного мислення. Логічне знання є дуже важливим аспектом будь-якого сучасного наукового мислення. Етика – об’єктом вивчення є мораль, моральність як форма суспільної свідомості. Естетика – вивчає сферу естетичного, як специфічний прояв ціннісного ставлення людини до світу і сферу художньої діяльності людей.

9.Слово „античний” у перекладі з латині означає „давній”, але у звуженому розумінні позначає початок європейської культури та цивілізації, греко-римський світ. Поняття „антична філософія” ширше від поняття „давньогрецька філософія”, оскільки включає в себе ще й елліністичну філософію, римську та олександрійську. Антична філософія поділяється на такі етапи: 1. натурфілософський, або рання класика (VII-V ст. до н. е.) 2. класичний, або висока класика (V-IV ст. до н. е.) 3.елліністичний, або пізня класика. (III ст. до н. е.- II ст. н. е.). У розумінні особливостей античної філософії, шляхів її формування та розвитку, слід зазначити, що давньогрецька філософія вбачала у природі не пана і не ворога свого життя, а однорідне з собою, хоча й вище буття, предмет думки, а не сили. Для античних мислителів природа (космос) поставала як чуттєво-матеріальний абсолют, довершеність, керована розумом, яка існує вічно і перебуває в стані постійних змін і становлення. Знання про природу включаються у систему спеціальної науки – натурфілософії, що вивчає природу як космос в цілому (макрокосмос), природу людини (мікрокосмос) та природу речей оточуючого світу. Тому не дивно, що античну філософію називають „космоцентричною”. Звернення до природи, наукових даних чітко означили застарілість міфологічної картини світу, адже сама антична епоха примушувала виробляти такий світогляд, який відповідав би її потребам, прогресивним прошаркам давньогрецького суспільства. Отже, відбувається процес вироблення нового мислення: світ зображається як цілісна картина, побудований на практичній діяльності людини, елементарних знаннях минулого і своїх власних, і де предмет філософії збігається з предметом теоретичного мислення загалом.

Умови, які сприяли появі античної філософії:географічно-кліматичні (сприятливий клімат, вдале розміщення Балканського півострова на перетині трьох континентів); культурно-історичні (стародавні греки контактували з давнішими цивілізаціями, вміло оцінили і використали їх здобутки); соціально-економічні (наявність демократії – суспільства вільних громадян, які мали рабів, вирішення важливих державних питань на площі – агорі, наявність міст-полісів, торгівля з іншими народами, висока правова культура: Арістотель: „Якщо народ володарює у голосуванні, він стає володарем держави”); зрозумілість античної міфології та її близькість до людини.

10.Давньогрецька філософія бере початок з Іонії, розташованої на берегах Малої Азії. Саме тут виникають перші грецькі поселення, які згодом перетворюються у великі міста-поліси: Ефес, Самос, Колофон, Хіос, Мілет. Серед них особливо виділявся Мілет – центр торгівлі, експортер кераміки, дорогого одягу, тканин, тощо. Тут виникає і перша філософська школа. Центральною проблемою, яку поставила мілетська школа, стає проблема першопричини, або першопочатку (архе) всього існуючого, ставляться питання, з чого виник світ і що лежить в його основі. Мілетську філософію представляють Фалес, Анаксімандр, Анаксімен, Геракліт. Фалес (625-548 до н.е) - родоначальник давньогрецької філософії. Вважається відомим вченим. Йому приписують відкриття річного руху Сонця на фоні нерухомих зірок, визначення часу сонцестоянь і рівнодення, розуміння того, що Місяць світить не своїм світлом, передбачення повного сонячного затемнення, яке відбулося 28.05.585 р. до н.е. Першопричиною існування всіх речей і процесів він вважав воду, яка перебуває у всьому і все пов’язане з водою. Тварини, твердить він живляться рослинами, рослини - землею, їжа всіх істот волога, тому волога є головним фактором, що підтримує життя, а вода є початок вологи. Також воду називає „розумною”, „божественною”, оскільки на ній тримається світ. Як і Фалес, Анаксімандр (610-540 до н.е.) теж вважається різнобічним вченим. За свідченнями античних джерел він був автором чисельних геометричних задач, склав першу географічну карту Землі і вперше побудував модель небесної сфери – глобус. Першопочаток світобудови він називає „апейрон” (з гр. "пейрар" нескінченне, неозначене). Апейрон є генетичним началом космосу, з нього все складається і все виникає. У своєму коловому русі апейрон виділяє протилежності – вологе і сухе, холодне і тепле. Парні комбінації цих головних якостей утворюють Землю (сухе і холодне), воду (вологе і холодне), повітря (вологе і гаряче), вогонь (сухий і гарячий) Пізніше в центрі виникає Земля як щось найтяжче. Анаксімен (585-пр.528 до н.е.) вважає, що першоелемент всього сущого перебуває у повітрі. Все у світі виникає через його розрідження і згущення. Розріджуючись, повітря стає вогнем, а потім ефіром, а згущуючись – вітром, хмарами, водою, землею. На його думку, Сонце – це Земля, що стала гарячою від свого швидкого руху, а Земля є нерухома, інші небесні світила рухаються повітряними вихорами. Геракліт з Ефесу (520-470 до н.е.) відкриває першопочаток усього у вогні, який є символом вічних перемін у світі, є активним і рухливим (спалахує і згасає, рухається вгору і вниз). На його думку, вогонь - це світло, тепло, а вони, як відомо, основа життя. Геракліта вважають засновником діалектики – філософської теорії пізнання суперечливих явищ дійсності, які перебувають у постійному русі. Геракліт вважав, що все у природі змінюється та оновлюється, кожна річ переходить у свою протилежність, боротьба протилежностей – це „батько всього”. Найсуттєвішою зміною він вважає зміну у свою протилежність (холодне нагрівається, гаряче остигає), вказує і на те, що одна протилежність виявляє цінність іншої (хвороба робить здоров’я солодким, нема зла, щоб не вийшло на добре і т ін.). Таким чином, боротьба протилежностей є основою життя, руху і веде до гармонії. У світі все абсолютно мінливе, перебуває у постійному русі. (принцип „Все тече”). Світ він уподібнив до ріки, кажучи, що не можна двічі вступити у одну і ту ж ріку, оскільки набігатимуть нові і нові води.

11. Філософія елейської та піфагорійської шкіл. Піфагорійський союз, або школа був утворений в 533 до н. е. у м. Кротон (Пд. Італія). В основу їх науки лягло визнання числової структури світобудови, космосу, де число стає основою фізичного і морального світу. Піфагор твердив, що з куба виникає земля, з піраміди – вогонь, з восьмикутника – повітря, дев’ятикутника – вода, дванадцятикутника – сфера Всесвіту. Піфагорійці вважали, що парні і непарні числа виражають співвідношення кінечного і нескінченного у природі, а весь космос є великою впорядкованою системою чисел, їх гармонією. Уособленням космічної гармонії було число 10. Піфагорійці вважають, що символ справедливості – квадрат, а також числа 7 і 9, дружба – це досконала рівність, символ досконалості – 5 і 10.

Елейська школа як і піфагорійський союз виникла у „Великій Елладі” на території сучасної Італії. Представники – Ксенофан, Парменід і Зенон. Субстанція (першооснова) в елеатів – буття. Поставлене ще одне філософське питання: про співвідношення мислення і буття. Засновник школи Ксенофан, висловив сміливу думку про те, що боги – це творіння людини. Ксенофан вводить філософське розуміння буття, як чогось єдиного. Вчення Парменіда стало основою філософії елеатів. В центрі його уваги – дві філософські проблеми: питання про співвідношення буття і мислення та відношення буття і небуття. „Буття існує, а небуття не існує”. Небуття не існує тому, що його неможливо ні пізнати, ні виразити у слові, тому він визнає існуючим лише те, що мислиться, реально сприймається і виражається у словах. Зенон Елейський абсолютизує розум, відводячи йому вирішальну роль у процесі пізнання. Логічна аргументація, доказ (апорія) стало головною метою його філософії. Апорії його діляться на дві групи:

• перша стосується проблем множинності речей і різноманітності взагалі, яку він заперечує, вважаючи буття єдиним. (Якщо буття єдине, то його не можна ділити не тільки наполовину, але і на всі інші числові операції).

• Друга група – апорії, в яких обґрунтовується неможливість наявності руху – „Ахілл і черепаха”, „Дихотомія” (поділ надвоє), „Стріла”.

Аргументи Зенона дали потужний імпульс для розвитку античної математики, логіки і діалектики, розкрили протиріччя в таких поняттях, як „простір”, „єдине” і „множинне”, „рух” і „спокій”, „безперервне” і „перервне”.

12.Філософія софістів. В другій половині V ст. до н. е. в Стародавньої Греції людей, які займалися філософією, називали софістами (мудрецями, вченими), які мали широку ерудицію, блискуче володіли словом, логікою. Софісти викладали риторику – мистецтво красномовства. Представником софістів є античний мислитель Протагор. Пізніше поняття „софіст” набуває негативного відтінку. Софісти почали видавати фальшиве, неістинне судження за істинне, вершину знання. Тому в особі софістів вбачали людей, які вміють настільки маніпулювати словом, що можуть завуалювати правильне, істинне, і довести його помилковість (видавати чорне за біле і навпаки). Незважаючи не це, софісти відіграли помітну роль у розвитку античної філософії. Вони спричинилися до формулювання основних засад:

• релятивізму (відносності, тобто думки про те, що пізнання навколишнього світу – відносне, оскільки залежить від суб’єктивного стану речей, вражень, обставин)

• сенсуалізму (чуттєвості, тобто головним джерелом пізнання є відчуття, оскільки явища, які ми пізнаємо, зазнають безупинних змін, тому ми пізнаємо речі не самі по собі, а лише те, що ми бачимо в даний момент)

• практицизму (всі погляди на речі однаково умовні і правдиві, тому слід віддавати перевагу тим поглядам, які вигідні, практичні і корисні для життя).