57. Внесення змін до нотаріально посвідчених договорів або розірвання такого договору

Нотаріусами посвідчуються правочини, стосовно яких законодавством установлено обов’язкову нотаріальну форму, а також ті, яким сторони бажають надати таку форму, хоча за законом вона не є обов’язковою.

Договір сторін про зміну або розірвання нотаріально посвідченого договору має посвідчуватися тим нотаріусом, який посвідчив основний договір. Договір сторін про зміну або розірвання нотаріально посвідченого договору оформляється шляхом складання окремого договору. Договір про зміну або розірвання договору підписується сторонами і посвідчується нотаріусом. На всіх примірниках основного договору робиться відмітка про його зміну або розірвання, у якій зазначаються номер за реєстром та дата посвідчення договору про зміну або розірвання. Відмітка підписується нотаріусом і скріплюється його печаткою. Про зміну або розірвання договору робиться запис у реєстрі для реєстрації нотаріальних дій, де зареєстровано основний договір.

Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України передбачає випадки, коли договір сторін про зміну або розірвання нотаріально посвідченого договору може посвідчуватися іншим нотаріусом. Так, такий договір може бути посвідчений тільки у випадку, якщо нотаріус, який посвідчив основний договір, позбавлений можливості посвідчити договір про його зміну або розірвання (у разі смерті, заміщення приватного нотаріуса, у разі неможливості виконання ним своїх обов’язків, призупинення нотаріальної діяльності, передачі документів до державного нотаріального архіву тощо). При цьому таким нотаріусом складається додатковий примірник договору, який направляється ним за місцем зберігання договору, що змінюється або розривається, для долучення до нього. Одночасно сторонам договору нотаріус роз'яснює можливість повернення правовстановлювальних документів за місцем зберігання примірника договору, що розірваний.

При посвідченні договорів про зміну або розірвання нотаріально посвідчених договорів нотаріус вимагає згоду другого з подружжя або перевіряє факт неперебування у шлюбі сторін, або належність майна на праві особистої власності.

Якщо договір про розірвання договору про відчуження житлового будинку, садиби, споруди, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна посвідчується після державної реєстрації договору відчуження, нотаріус вимагає подання витягу з Реєстру прав власності на нерухоме майно, а також перевіряє відсутність (наявність) заборони на відчуження або арешту за даними Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна та відсутність або наявність податкової застави та інших застав за даними Державного реєстру обтяжень рухомого майна.

Про зміну або розірвання договору, що підлягає державній реєстрації, нотаріус повідомляє відповідний орган, який здійснює державну реєстрацію, якщо такий договір до його зміни або розірвання був цим органом зареєстрований.

58. Стаття 598. Підстави припинення зобов'язання

Зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, вста­новлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випад­ках, встановлених договором або законом. 1. Коментована стаття, як і інші норми глави 50 ЦК, поширюється на усі види зобов'я зань незалежно від підстав їхнього виникнення, тобто норми цієї глави є загальними стосовно зобов'язань з договорів, унаслідок заподіяння шкоди та інших позадоговірних зобов'язань. Слід зазначити, що додаткові підстави для припинення зобов'язань містяться в главах про окремі види зобов'язань, у тому числі договорів. Ці ж питання регулюються і за межами ЦК — іншими законами й правовими актами. Припинення — остання стадія існування зобов'язання, із завершенням якої первісний юридичний зв'язок між сторонами, виражений у конкретному зобов'язанні, втрачається. Ця поняття, яке охвачує як випадки, коли припинення здійснюється за волею сторін (на­приклад, за домовленістю сторін — ст. 604 ЦК та ін.), так підстави, які не залежать від волі сторін (припинення зобов'язання смертю фізичної особи — ст. 608 ЦК). Припинення зо­бов'язання не виключає того, що в прямого зв'язку з ним між сторонами виникає нове зо­бов'язання, ціль якого за загальним правилом — усунути виниклий дисбаланс у взаєминах сторін (див. главу 83 ЦК). Коментована стаття розрізняє два види припинення зобов'язань: повне і часткове. Пер­ше може мати місце при будь-якому зобов'язанні, тоді як часткове — лише в окремих ви­падках. Наприклад, у договорі постачання передбачена доставка товарів на склад покупця транспортом постачальника. Тим самим у наявності два зобов'язання постачальника: по-перше, передати, по-друге, доставити. Якщо сторони прийдуть до угоди, по якій умову про доставку буде замінено передачею товару безпосередньо на складі постачальника («само­вивозом»), з первісного зобов'язання збережеться тільки перше, що складала раніше час­тина зобов'язання поставити товар.

Припинення зобов'язання є останньою стадією його існування. Під припиненням зобов'язання розуміють припинення правового зв'язку між його сторонами, звільнення їх від прав та обов'язків, що становлять зміст зобов'язання. Тобто кредитор втрачає право вимагати від боржника виконання передбачених у зобов'язанні дій, а боржник звільняється від обов'язку виконувати такі дії під загрозою застосування до нього мір відповідальності. Припинення зобов'язання слід відрізняти від закінчення строку дії договору. Закінчення строку дії договору означає, що між його сторонами у майбутньому не будуть виникати взаємні права та обов'язки, що випливали із цього договору. Але ті зобов'язання, які вже існують на момент закінчення строку дії договору, будуть існувати і після його закінчення доти, доки вони не будуть припинені на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов'язань можна поділити на договірні та законні. Договірні підстави визначаються добровільно суб'єктами цивільних правовідносин в договорах. Сторони є вільними у виборі будь-яких підстав припинення їх зобов'язань, в тому числі домовитися про можливість припинення зобов'язання в односторонньому порядку за бажанням будь-якої сторони. Законні підстави припинення зобов'язань в свою чергу можна поділити на загальні та спеціальні. Загальні підстави припинення зобов'язань визначені у Главі 50 ЦКУ, до них відносяться виконання, передання відступного, зарахування, новація, неможливість виконання, поєднання боржника та кредитора в одній особі та ін. Загальні підстави припинення зобов'язань стосуються будь-яких цивільно-правових зобов'язань, якщо дотримуються умови їх настання. Спеціальні умови припинення зобов'язань містяться у главах ЦК, присвячених регулюванню окремих видів зобов'язань. Так ст. 559 ЦКУ встановлює спеціальні випадки припинення поруки. Частина 3 ст. 1126 ЦКУ передбачає підстави припинення договору комерційної концесії, а стаття 1149 ЦКУ - підстави припинення зобов'язання у зв'язку з публічною обіцянкою винагороди тощо. 2. Частина 2 коментованої статті передбачає можливість припинення зобов'язань на вимогу однієї із сторін. Однак необхідною умовою для цього є визначеність в законі підстав для однобічного припинення зобов'язання. Згідно зі ст. 615 ЦК у разі порушення зобов'язання однією стороною друга сторона має право частково або в повному обсязі відмовитися від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом (наприклад, п. 4 ч. 1 ст. 708 ЦК — у разі виявлення покупцем протягом гарантійного або інших строків, встановлених обов'язковими для сторін правилами чи договором, недоліків, не застережених продавцем, або фальсифікації товару покупець має право відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми). Внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання частково або у повному обсязі відповідно змінюються умови зобов'язання або воно припиняється. Право сторін стосовно припинення повністю або частково договірних зобов'язань виражається в принципі «воля договорів» (див. ст. 627 ЦК і коментар до неї), що не виключає можливості встановлення в законі заборони припиняти визначені зобов'язання за згодою сторін. Отже, ця заборона відноситься і до їх часткового припинення (наприклад, у відношенні припинення виплати відсотків). Коментована стаття містить відкритий перелік підстав припинення зобов'язання. Зо­крема, такі додаткові підстави виділяються в главах, присвячених окремим видам догово­рів. Наприклад, ст. 1008 ЦК передбачене припинення договору доручення, крім іншого, у випадку визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмеження його цивільної діє­здатності або визнання безвісно відсутнім. Крім того, і сторонам надана можливість у мо­мент укладення договору доповнити зазначений перелік підстав для однобічного розірван­ня. Частина друга статті, що коментується, охоплює дві ситуації припинення договору з волі однієї зі сторін. При першій воля сторони має потребу в санкції з боку суду. Інша си­туація пов'язана з визнанням за стороною права відмовитися від виконання зобов'язання і тим самим самостійно припинити зобов'язання. Розходження між зазначеними ситуаціями виявляються, крім іншого, у визначенні часу, з якого зобов'язання визнається припиненим: з моменту винесення рішення — при першій ситуації і з моменту, коли контрагенту стало відомо про відмовлення сторони від виконання, — при другій.

Частина 2 коментованої статті встановлює, що зобов'язання може припинятися також на вимогу однієї із його сторін, але виключно у випадках, встановлених договором або законом. Законодавчі норми, які надають право стороні зобов'язання в односторонньому порядку вимагати його припинення, містяться в Цивільному кодексі, а також в інших актах цивільного законодавства. В якості прикладу можна навести ст. 773 ЦК, яка надає наймодавцеві право вимагати розірвання договору найму та відшкодування збитків в разі, якщо наймач користується річчю не за призначенням або з порушенням умов договору найму. Крім того, сторони вправі визначити додаткові умови одностороннього припинення зобов'язання в договорі.

Стаття 214 ЦК. Відмова від правочину

Особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Якщо такою відмовою від правочину порушено права іншої особи, ці права підлягають захисту. Особи, які вчинили дво- або багатосторонній правочин, мають право за взаєм­ною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть і в тому разі, якщо його умови повністю ними виконані. Відмова від правочину вчиняється у такій самій формі, в якій було вчинено пра­вочин. Правові наслідки відмови від правочину встановлюються законом або домовленістю.сторін. 1. Оскільки правочин є однією з головних підстав виникнення цивільних прав і обов'яз­ків, положення ст. 214 ЦК слід розглядати у комплексі з правилами, які містяться у главах,присвячених зобов'язанням взагалі і договірним зобов'язанням, зокрема (ст.ст. 615,651,653,1149, 1153 та ін. ЦК). Наслідки відмови від правочину залежать від того, чи є він одностороннім правочином, чи договором. Відмовитися від одностороннього правочину достатньо просто. Це поясню­ється тим, що за особою, яка вчинила правочин, зберігається свобода волі, у тому числі, право відмовитися від одностороннього правочину, але за умови, що ця відмова не пору­шує права інших осіб (ст. 13 ЦК). Порушені відмовою від односторонньо­го правочину цивільні права іншої особи підлягають захисту згідно з правилами глави третьої ЦК (ст. 16-23 ЦК). Відмова від договору допускається за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом. Але слід враховувати, що згідно зі ст. 651 ЦК відмова від договору (розірвання договору) можлива й на інших підставах. Зокрема, у самому договорі можуть бути передбачені підстави, за яких договір може бути припинений в односторонньому по­рядку за ініціативою однієї з сторін. Наприклад, у договорі може бути застережене право особи відмовитися від договору, якщо він не виконується відповідно до встановлених стро­ків, боржник не виконує окремих умов договору тощо. У випадку розбіжностей оцінки сторонами достатності підстав для односторонньої відмови від договору спір вирішується судом (ст. 651 ЦК). Варто звернути увагу на те, що свобода відмови від договору зберігається і в тому разі, якщо його умови повністю сторонами виконані. Дана стаття також передбачає процедурні (процесуальні) та матеріальні га­рантії для усіх учасників відносин, пов'язаних з відмовою від правочину. Процедурною гарантією є вимога вчинення відмови від правочину у такій самій формі, в якій було вчи­нено правочин. Частина 4 коментованої статті вказує на матеріальні гарантії прав учасників відно­син, пов'язаних з відмовою від правочину, встановлюючи, що правові наслідки відмови від правочину визначаються законом або домовленістю сторін. Отже, сторони можуть самі визначити наслідки відмови від договору (це має місце, зазвичай, у випадках припинення договору за взаємною згодою). У деяких випадках наслідки відмови визначаються безпо­середньо у законі. Це, передусім, стосується відмови від одностороннього правочину. Крім того, зазначене правило застосовується, якщо сторони правочину не визначили їх у догово­рі (ст. 653 ЦК).