42.Порядок укладення та нотаріального посвідчення договору управління майном.

Договори управління нерухомим майном підлягають нотаріальному посвідченню і посвідчуються нотаріусами за місцезнаходженням нерухомого майна.

Установником управління може бути лише власник майна, яке передається в управління.

У разі якщо власником майна, яке передається в управління, є фізична особа, місцеперебування якої невідоме, або особа, визнана безвісно відсутньою, установником управління є орган опіки та піклування за останнім відомим постійним місцем проживання такої особи. У цьому разі для посвідчення договору нотаріусу подається рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою, рішення відповідного органу виконавчої влади про встановлення управління майном, яке належить таким особам із зазначенням всіх істотних умов, які необхідно включити до договору, довіреність про уповноваження представника органу виконавчої влади або органу опіки та піклування на підписання договору управління майном.

Управителем майна за договором управління може бути суб'єкт підприємницької діяльності. На підтвердження цього нотаріусу подається відповідне свідоцтво та/або витяг з Державного реєстру фізичних осіб - для фізичних осіб, витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців – для юридичних осіб. Дані про документи, що підтверджують статус осіб як суб'єктів підприємницької діяльності, указуються нотаріусом у тексті договору. Засвідчені в установленому порядку фотокопії цих документів долучаються до примірника договору, що залишається у справах нотаріуса.

Не можуть бути управителями майна за договором управління вигодонабувач (особа, яка має право за умовами договору набувати вигоди від майна, переданого в управління), органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим або органи місцевого самоврядування, якщо інше не встановлено законом.

Договір управління майном повинен містити такі істотні умови:

перелік майна, що передається в управління;

розмір і форма плати за управління майном.

Договором управління майном може бути передбачений строк його дії. При цьому нотаріус роз'яснює сторонам договору, що в разі невизначення строку, на який він укладається, договір вважається укладеним на п'ять років.

Установник управління може також надати управителю право доручати іншій особі (замісникові) вчиняти від його імені дії, необхідні для управління майном, про що зазначається в тексті договору.

Припинення дії договору управління майном на бажання сторін здійснюється на підставі укладеного між ними відповідного договору. У цьому випадку сторонами договору нотаріусу повертається примірник договору управління майном, який долучається до примірника договору, що зберігається у справах нотаріуса.

У разі відмови однієї із сторін від договору управління майном (відмови вигодонабувача від одержання вигоди за договором, відмови управителя або установника управління від договору управління майном у зв'язку з неможливістю управителя здійснювати управління майном) до припинення його дії нотаріусу подаються докази про повідомлення іншої сторони договору про намір припинити дію договору. У такому випадку дія договору припиняється після спливу трьох місяців з дня одержання другою стороною відповідного повідомлення. Повідомлення другої сторони про відмову від договору може бути вчинено шляхом передачі заяви за правилами пункту 275 цієї Інструкції.

Якщо від договору управління майном відмовляється установник управління з іншої причини, ніж неможливість управителем здійснювати управління майном, припинення дії договору відбувається лише за письмовою згодою управителя за умови виплати йому плати, передбаченої договором.

Одержавши повідомлення однієї із сторін або рішення суду про закінчення строку дії договору, про загибель майна, переданого в управління, про смерть фізичної особи – вигодонабувача або ліквідацію юридичної особи – вигодонабувача, якщо інше не встановлено договором (у разі якщо особа вигодонабувача збігається з особою установника управління (власника майна)), визнання управителя недієздатним, безвісно відсутнім, обмеження його цивільної дієздатності або смерті, визнання установника управління банкрутом, нотаріус на підставі відповідних документів припиняє договір управління майном, про що робить відповідні відмітки на всіх примірниках договору та відмітку в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій.



45. Порядок укладення та нотаріального посвідчення договору доручення.

Стаття 1000. Договір доручення

1. За договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя. 2. Договором доручення може бути встановлено виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій, передбачених договором. У договорі можуть бути встановлені строк дії такого доручення та (або) територія, у межах якої є чинним виключне право повіреного.

1. Договір доручення є універсальною підставою виникнення відносин договірного представництва За договором доручення повірений, вчиняючи юридичні дії, створює, змінює та припиняє права та обов'язки для іншої сторони (довірителя). Функція договору доручення полягає в тому, що він покликаний врегулювати відношення між представником і тим, кого представляють, як внутрішню сторону представництва. Зовнішня ж сторона відносин представництва відображається в повноваженнях представника, зазначених у довіреності та /або договорі. Предметом договору доручення є надання нематеріальних посередницьких послуг. По­вірений зобов'язується здійснити зазначені дії, що є юридично значущими, тобто тягнуть виникнення, зміну або зупинення прав і обов'язків у довірителя. Однак ці дії повинні бути правомірними, а також не пов'язаними з діями суто особистого характеру. Доручені дії можуть бути як разовими одночасними, так і періодичними. Фактичні дії не включені за­конодавцем у предмет договору, оскільки вони не є його основною метою та носять супут­ній характер. Спеціальних норм стосовно форми договору доручення ЦК не встановлює, тому застосовуються загальні положення щодо форми правочину (див. ст.ст. 205-208 ЦК та коментар до них). На підставі договору доручення довіритель, як правило, видає пові­реному довіреність, у якій зазначено обсяг повноважень повіреного, і тим самим повірений легалізується як представник перед третіми особами. 2. Коментована стаття передбачає можливість встановлення виключних прав, зокрема в договорі доручення може бути передбачено право повіреного на вчинення частини юридичних дій від імені та за рахунок довірителя; встановлені строк дії доручення та (або) територія, у межах якої є чинним виключне право повіреного.   У договорі доручення на укладення договору дарування обов'язково вказується ім'я обдаровуваного. Якщо ця вимога не виконана, договір доручення є нікчемним. Стаття 1001. Строк договору доручення

1. Договором доручення може бути визначений строк, протягом якого повірений має право діяти від імені довірителя. 1. Оскільки договір доручення є консенсуальним, то він набирає чинності з моменту досягнення згоди сторонами по всіх умовах договору. Разом з тим, з урахуванням характе­ру доручення строк дії договору доручення може бути як визначений, так і невизначений сторонами в момент укладання договору. Коментована стаття встановлює, що строк може визначатися в будь-якому періоді часу, протягом якого повірений повинен виконати надане йому доручення або визначитися конкретною датою. Строк дії договору доручення пов'я­заний зі строком дії довіреності, що видається повіреному. Строк дії договору не може бути меншим за строк дії довіреності. Строк договору повинен або співпадати зі строком дії до­віреності, або перевищувати його. В останньому випадку, якщо строк дії договору біль­ший, ніж три роки, довіритель повинен після спливу строку дії першої довіреності видати нову довіреність. Укладення безстрокового договору означає, що сторони не визначили в договорі граничний строк його дії, але довіреність, яка видається, обов'зково повинна містити вказівку про строк. Якщо строк довіреності спливе, а нова довіреність не видана, тс договір доручення припиняється.

Стаття 1002. Право повіреного на плату 1. Повірений має право на плату за виконання свого обов'язку за договором доручення, якщо інше не встановлено договором або законом. 2. Якщо в договорі доручення не визначено розміру плати повіреному або порядок її виплати, вона виплачується після виконання доручення відповідно до звичайних цін на такі послуги.

Навіть у випадку відсутності узгодженого в договорі розміру плати повірений має право на плату. В такому випадку вона виплачується відповідно до звичайних цін на такі послуги. Тобто безоплатним цей договір буде лише тоді, коли це буде прямо передбачено договором або законом.

Стаття 1003. Зміст доручення 1. У договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними. Коментованою статтею передбачена обов'язкова вимога щодо чіткого визначення кола дій, які належить вчинити повіреному, тобто договір доручення повинен містити чіт­кий перелік необхідних для вчинення дій. Крім того, вони мають бути правомірними, кон­кретними та здійсненними. Здійсненність та правомірність вчинюваних дій є своєрідною конкретизацію частини 5 ст. 203 ЦК, що встановила вимоги щодо чинності правочину. Крім того, це необхідно для того, щоб довіритель міг контролювати, чи належним чином і в належному обсязі виконав повірений своє доручення, або перевірити, чи не вийшов пові­рений за межі повноважень, наданих йому довіреністю та укладеним договором. Усі доручення можна поділити на такі види:

 доручення, які можуть існувати в простій письмовій формі; 

 доручення, що прирівнюються до нотаріально посвідчених;

 доручення, які потребують обов'язкової нотаріальної форми.

У простій письмовій формі можуть існувати доручення на отримання заробітної плати та інших платежів, пов'язаних із трудовими відносинами, на одержання винагород авторів і винахідників, пенсій, допомог і стипендій, грошей з ощадних кас, а також на одержання кореспонденції, в тому числі грошової та посилкової. Ці доручення можуть бути посвідчені організацією, в якій довіритель навчається чи працює, житлово-експлуатаційною організацією за місцем його проживання, адміністрацією стаціонарного лікувально-профілактичного закладу, в якому він перебуває на лікуванні. Це положення регулюється ст. 65 ЦК. Згадані доручення не потребують якогось установленого посвідчувального напису. Відповідна посадова особа підприємств, установ чи організацій встановлює особу громадянина, який звернувся до них за посвідченням доручення, і вчиняє в довільній формі напис на документі про те, що вона доручення посвідчує.

До доручень, оформлених у простій письмовій формі, відносяться доручення, видані юридичними особами з прикладанням печатки цієї юридичної особи. Для доручень, що видаються державними, кооперативними та іншими громадськими організаціями, ст. 66 ЦК передбачає наявність певних реквізитів і передбачених підписів посадових осіб.

До нотаріально посвідчених доручень прирівнюються:

 -довіреності військовослужбовців та інших осіб, які знаходяться на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах, посвідчені начальниками, їхніми заступниками з медичної частини, старшими і черговими лікарями цих госпіталів, санаторіїв та інших віиськово-лікувальних закладів;

 -довіреності військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ і військово-навчальних закладів, де немає державних нотаріальних контор та інших органів, що вчиняють нотаріальні дії, - також довіреності робітників і службовців, членів їхніх сімей і членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ і закладів;

 -довіреності осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, посвідчені начальниками місць позбавлення волі.

Посадові особи, які мають право посвідчувати доручення, що за значенням прирівнюються до нотаріально посвідчених, посвідчують доручення лише громадян, а не юридичних осіб. Спершу встановлюється особа громадянина, який звертається за посвідченням такого доручення, перевіряється його дієздатність. Від імені неповнолітніх чи осіб, визнаних у встановленому порядку недієздатними чи обмежено дієздатними, посадова особа посвідчує доручення з дотриманням усіх умов, що передбачаються законодавством як загальні правила посвідчення угод.

Доручення посвідчуеться посадовою особою в одному примірнику. Воно вручається особі, яка його видала або на її прохання, та її рахунок відсилається за вказаною нею адресою особі, на чиє ім'я видано таке доручення.

Після підписання доручення особою, яка його видає, посадова особа повинна його посвідчити. Посвідчення доручення провадиться проставлянням посвідчувального напису на дорученні. Форми посвідчувальних написів:

-ким посвідчено доручення, тобто прізвище, ім'я, по батькові та посада особи, яка посвідчує доручення; 

 -ким підписано доручення;

 -якщо доручення підписується не особисто довірителем, то зазначаються причини підписання іншою особою з посиланням на те, що таке підписання відбулося на прохання довірителя та в присутності цієї посадової особи;

 -встановлення особи довірителя та, у необхідних випадках, особи громадянина, який підписався за іншого;

 -перевірка дієздатності особи.

Дублікати таких доручень не видаються, ніякої спеціальної реєстрації у вихідних документах чи інших книгах вони не проходять.

Чинне законодавство містить перелік доручень, для яких установлено обов'язкову нотаріальну форму.

Чинне законодавство містить певні вимоги до посвідчуваного в нотаріальному порядку доручення. Так, зокрема, у тексті доручення повинні бути зазначені:

 -місце його складання (підписання);

 -дата його складання (підписання);

 -прізвища, імена та по батькові (повне найменування юридичної особи) і місце проживання (місцезнаходження юридичної особи) представника і особи, яку представляють;

 -у необхідних випадках - посада як представника, так і особи, яку представляють.

Після бесіди з громадянином, який звертається за посвідченням доручення, нотаріус складає проект такого доручення.

Доручення посвідчуються з використанням бланків суворої звітності.

Проект доручення складається в двох примірниках, один із яких буде виданий довірителю для передачі своїй повіреній особі, а інший залишається у справах приватного нотаріуса чи державної нотаріальної контори.

У тексті доручення прізвища, імена, по батькові громадян вказуються відповідно до поданих документів, що встановлюють їхню особу; назви юридичних осіб вказуються без скорочень згідно з поданими свідоцтвами про реєстрацію цих юридичних осіб в органах виконавчої влади; дата має хоча б раз зазначатися прописом.

Змістом доручення є чіткий виклад тих дій, виконання яких довіритель покладає на свою повірену особу, повноважень, надаваних повіреній особі, та прав, що їх вона має для виконання цих повноважень.

За обсягом повноважень посвідчувані доручення можна поділити на такі види:

- для вчинення однієї дії (разове);

- для вчинення тих самих дій протягом певного строку;

- для вчинення різноманітних дій упродовж певного строку.

Під час посвідчення доручення на ведення справ у суді нотаріус роз'яснює, що уповноважена особа зможе вчиняти дії, перелічені у ст. 115 Цивільного процесуального кодексу, лише тоді, коли вони будуть спеціально обумовлені в цьому дорученні.

Доручення може бути складене від імені як однієї особи, так і кількох осіб в одному документі, причому видане на ім'я як однієї особи, так і кількох осіб.

Стаття 62 ЦК містить положення про те, що не допускається укладення через представника угоди, яка за характером може бути укладена лише особисто. 

Фізична особа, яка виступає повіреною особою, може бути зазначена як посадова особа певної юридичної особи. Коли доручення видається на ім'я адвокатів, то зазначаються їхній статус і членство в адвокатському об'єднанні, якщо адвокат є членом адвокатського об'єднання. Водночас на момент посвідчення доручення нотаріус не вимагає надання доказів зняття повіреною особою певної посади, вказуючи всі необхідні відомості зі слів довірителя.

Складене і виготовлене доручення подається на підпис особі, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії. Підписуються всі примірники доручення -як той, що зберігається у нотаріуса, так і той, що видається особі, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії. Після цього нотаріус його посвідчує. Посвідчення доручення полягає у вчиненні на всіх примірниках посвідчуваль-ного напису за зазначеною формою, підписання цього напису нотаріусом і проставлянням печатки. Посвідчене доручення реєструється нотаріусом у реєстрі нотаріальних дій, йому присвоюється порядковий номер як учинення цим нотаріусом нотаріальної дії; номер зазначається у тексті посвідчу-вального напису. Про отримання примірника доручення довіритель проставляє свій підпис у реєстрі вчинених нотаріусом нотаріальних дій.

45. Розкрийте співвідношення понять «доручення» та «довіреність».

Доручення - договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя. Договором доручення може бути встановлено виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій, передбачених договором. У договорі можуть бути встановлені строк дії такого доручення та (або) територія, у межах якої є чинним виключне право повіреного.

1) двосторонній характер, оскільки кожна із сторін договору має права та виконує обов'язки, які кореспондують відповідним обов'язкам та правам другої сторони (ст. ст. 1002, 1004 - 1007 ЦК). Даний договір є двостороннім незалежно від того, чи є він відплатним чи безоплатним. Так, повірений зобов'язаний вчинити дії відповідно до змісту даного йому доручення, повідомляти довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання доручення і має право вимагати від довірителя негайного прийняття всього одержаного у зв'язку з виконанням доручення. Довіритель, зі своєї сторони, має право вимагати від повіреного належного виконання дій за дорученням, надання інформації про хід їх виконання і зобов'язаний негайно прийняти від повіреного все одержане останнім у зв'язку з виконанням доручення; 2) консенсуальний, оскільки вважається укладеним з моменту досягнення між сторонами згоди по усіх істотних умовах (ч. 1 ст. 638, ч. 1 ст. 640 ЦК). Для юридичної дійсності договору доручення не вимагається передання майна або вчинення іншої дії контрагентами. Договір доручення не вимагає державної реєстрації. Істотними умовами договору доручення є умови про предмет договору доручення, а також інші умови, визначені ст. 638 ЦК. Зокрема, як встановлено у ст. 720 ЦК, у договорі доручення на укладення договору дарування обов'язково вказується ім'я обдаровуваного. Якщо ця вимога не виконана, договір доручення є нікчемним; 3) може бути відплатним або безоплатним (ст. 1002 ЦК); 4) має яскраво виражений характер фідуціарного договору, оскільки ґрунтується на взаємній довірі сторін. Особисто-довірчий характер договору доручення зумовлює припинення договору у разі смерті однієї зі сторін, а також свідчить про неможливість правонаступництва (спадкування) прав та обов'язків за ним. Разом з тим, на спадкоємців померлого повіреного, а також на ліквідатора юридичної особи - повіреного покладається обов'язок повідомити довірителя про припинення договору доручення та вжити заходів, необхідних для охорони майна довірителя, зокрема, зберегти його речі, документи та передати їх довірителеві (ст. 1010 ЦК); 5) може бути строковим або безстроковим (ст. 1001 ЦК). В контексті віднесення договору доручення до підстав виникнення представницьких відносин постає питання про співвідношення інститутів договору доручення та довіреності. Цілком очевидно, що перший є договором, тобто погодженою конклюдентною дією двох сторін, а довіреність є одностороннім правочином, що встановлює повноваження однієї особи вчинити певні дії від імені іншої особи і засвідчує повноваження цієї особи перед третіми особами. Незважаючи на те, що повноваження повіреного могли б визначатися не тільки довіреністю, але й випливати з договору доручення, закон передбачає, що довіритель зобов'язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій за договором доручення (ч. 1 ст. 1007 ЦК). Таким чином, практично повірений може діяти від імені довірителя лише за наявності довіреності. Відмінністю, яка випливає з двостороннього характеру договору доручення і одностороннього характеру довіреності, могло б бути те, що договір є двосторонньо зобов'язуючим, а дія довіреності як одностороннього правочину може бути скасована в односторонньому порядку довірителем або повіреним (ст. ст. 248 - 250 ЦК). Проте ч. 2 ст. 1008 ЦК надає безумовне право сторонам договору доручення відмовитися від договору. Аналіз правових конструкцій договору доручення та довіреності дає підстави для висновку про існування між ними наступних відмінностей: 1) формально предмет договору доручення є ширшим, ніж предмет довіреності - юридичні дії (предмет договору) вчинення правочину (предмет довіреності). Разом з тим сучасною конструкцією "правочину" охоплюються усі без винятку юридичні дії, що робить практично неможливим розмежування предметів цих правочинів; 2) довіреність видається винятково довірителем, а для укладення договору доручення необхідна згода обох сторін; 3) відмова довірителем від безвідкличної довіреності, а представником - від вчинення невідкладних дій та інших дій, визначених ч. 3 ст. 250 ЦК, не допускається, а відмова за договором доручення можлива завжди; 4) внаслідок відмови представника від довіреності на нього можуть покладатися обов'язки щодо відшкодування збитків (ч. 4 ст. 250 ЦК), а відмова повіреного від договору доручення зумовлює виникнення у довірителя права на відшкодування збитків, якщо повірений діяв як комерційний представник або якщо довіритель позбавлений можливості інакше забезпечити свої інтереси (ч. 2 ст. 1009 ЦК). Про відшкодування збитків або сплату винагороду довірителем за довіреністю закон не згадує, в той час як відповідні норми щодо договору доручення існують (ч. 1, 2 ст. 1009 ЦК). В кінцевому підсумку законодавча невизначеність у питанні розмежування договору доручення та довіреності призводить до того, що довіреності видаються на підставі договору доручення (ст. 1003 ЦК); довіреності можуть видаватися в іншій формі, ніж форма, в якій укладений договір доручення; невідомі наслідки припинення договору доручення щодо виданих довіреностей (у ст. 248 ЦК серед підстав припинення довіреності немає такої підстави, як припинення договору доручення); в нормах про договір доручення відсутні згадки про реквізити договору, на відміну від відповідних норм, що регулюють видачу довіреностей. Таким чином, реалізація сторонами повноважень за договором доручення є вельми ускладненою, якщо на його підставі видана одна або кілька довіреностей. Водночас уникнути здійснення дій щодо оформлення довіреностей на виконання договору сторони не можуть, адже відповідний обов'язок на довірителя покладає закон (ч. 1 ст. 1007 ЦК). Представництво, яке ґрунтується на договорі доручення, може здійснюватися за довіреністю. Проте довіреність не тотожна договору доручення. Співвідношення між ними таке: договір доручення є підставою видачі доручення. Наприклад, матеріально відповідальній особі може бути видана довіреність для вчинення дій, пов'язаних безпосередньо з виконанням нею трудових обов'язків. Якщо доручення є договором про представництво, який визначає внутрішні взаємовідносини між представником і тим кого він представляє, і сторони своїми підписами підписують, які саме дії і яким саме чином повинен виконувати представник, який розмір винагороди його чекає (якщо це передбачено договором), то довіреність як документ підписує лише особа, яка видає її. Довіреність адресується насамперед третім особам і має на меті довести до їх відома те, що між представником і тим, кого він представляє, є домовленість, згідно з якою виконання всіх правочинів, що буде вчиняти представник, у межах довіреності, бере на себе той, кого він представляє.

Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин.

Довіреність сама по собі не є підставою виникнення відносин представництва, а лише дозволяє їх суб'єктам зручніше оформити ці відносини. Центральною функцією довіреності є інформаційна функція щодо третьої особи - учасника правочину, адже сама з її змісту вона переважно дізнається про зміст, обсяг, строк та характер повноважень представника. Не випадково у частині третій коментованої статті підкреслюється, що довіреність видається для представництва перед третіми особами. Безумовно, представник може підтверджувати свої повноваження і самою підставою виникнення представництва - договором або актом органу юридичної особи. Але договір доручення як головна підстава представництва за нормами глави 68 ЦК може укладатися в усній формі, що перешкоджає представникові у доведенні третій особі своїх повноважень. Актів органу юридичної особи, що породжують представницькі відносини, надзвичайно багато, і якогось чіткого переліку їх не існує. Крім того, сам по собі цей акт має бути нерозривно пов'язаний з необхідністю його підтвердження іншими документами. Наприклад, призначення на певну посаду, пов'язану з вчиненням від імені юридичної особи правочинів, в багатьох випадках має бути підтверджено статутом юридичної особи, де викладені відповідні повноваження посадової особи. Пред'явлення нотаріусу статуту або витягів з нього не завжди є зручним з практичної точки зору. З іншої сторони, чіткість і стабільність законодавчих норм про довіреність сприяють широкому застосуванню останнього інституту на практиці. Відтак, саме довіреність наразі вважається найзручнішою формою підтвердження повноважень представника.