Іменник (лат. substantivum) – самостійна частина мови, що має категоріальне значення предметності, виражене класифікаційними категоріями роду й істоти/неістоти, словозмінними категоріями числа і відмінка та власними словотвірними суфіксами, і виконує своєрідні синтаксичні функції [Горпинич, С. 34].

Серед категорій відмінка, роду і числа іменника провідна роль належить категорії відмінка, особливе місце якого вмотивоване кількома причинами. Відмінок охоплює усю систему номінацій, тому кожна його словоформа є носієм якогось значення, а отже, наділена відповідною функцією. Повна семантична навантаженість відмінка відрізняє його від категорії роду, де семантика форм слів простежується тільки у назвах осіб, і категорії числа, де числове розрізнення стосується тільки рахованих предметів, пор.: стіна – стіни і молоко.

Лексико-граматичну основу категорії становлять первинні іменники – назви предметів (речей) та похідні іменники – найменування осіб, які одночасно є центром категорії іменника. Вони об’єднуються в один ряд на основі спільної для цих імен ознаки – семи конкретної предметності. Виділення цієї риси в семантиці імен диктується потребою виділити первинні значення відмінків, які утворюють ядро категорії відмінка і базуються на конкретній предметності реальних об’єктів. Сюди належать значення суб’єкта, об’єкта, адресата, інструмента та локатива, напр.: «Дзвенять пташки в садах рясних» (О. Олесь); «Розквітлу папороть шукаєш ти в лісах» (О. Олесь); «Хто зберіг любов до краю І не зрікся роду, Тільки той віддав всю душу, Все, що зміг, народу» (О. Олесь); «Вже й у човнах вантаж пересушили. Подерті лікті голкою зашили» (Л. Костенко); «Тут на воді співає очерет» (Л. Костенко). Кожне з цих значень є семантико-синтаксичною ознакою реального речення; у формально-граматичній (поверхневій) структурі ці ознаки передані формою відмінка та присудком, що семантично співвідноситься з предикатом.

Зв'язок з предикатом виділяє відмінок з-поміж інших категорій іменника, відмінкова форма не існує сама по собі, а зумовлюється дієсловом-предикатом. Також лише відмінкові властива обов’язкова і постійна участь у побудові речення, він є елементом, який не може бути поданий іншим компонентом морфологічної категорії.

Відмінок як виразник одного з типів конкретної предметності (суб’єкт, об’єкт, адресат та ін.) впливає на семантико-синтаксичну структуру речення, чого не здійснюють категорії роду та числа.

Категорія відмінка становить систему морфологічних форм слів, які поділяються на сім компонентів, або відмінкових грамем називного, родового, давального, знахідного, орудного, місцевого і кличного, кожна з яких має свої морфологічні засоби вираження.

1. Називний відмінок (Н. в.). Його зміст вказує на наявність, буття предмета: «А понад берегом походжає старий Половець… виглядає вітру чи хвилі» (Ю. Яновський). Він є початковою формою, що протиставляється всім іншим відмінкам.

2. Родовий відмінок (Р. в.). Його зміст вказує на предмет, який є об’єктом дії або носієм атрибутивності: «Я вам завтра сушеної суниці і липового цвіту принесу» (М. Стельмах).

3. Давальний відмінок (Д. в.). Його зміст вказує на предмет, якому адресується дія: «Директор сидить окремо… Я йому голосно читаю» (Ю. Яновський).

4. Знахідний відмінок (Зн. в.). Його зміст вказує на предмет як на об'єкт дії: «І вітер листя розгортає, бо хоче сонце з вільх зірвати» (Б.-І. Антонич).

5. Орудний відмінок (О. в.). Його зміст вказує на предмет як на діючий об'єкт: «Бабуся знов постукала ціпком» (М. Коцюбинський).

6. Місцевий відмінок (М. в.). Його зміст вказує на предмет як на місце дії: «Живемо, як горох при дорозі: хто не йде, то смикне» (І. Котляревський).

7. Кличний відмінок (Кл. в.). Його зміст вказує на адресата: «Покохай мене, мій раю!» (Леся Українка). Від статусу категорії відмінка він має лише відмінкове закінчення, парадигматичні засоби вираження (закінчення -е, -о, -у), числові форми.

Семирядна система відмінків не охоплює всіх словоформ, що утворюються в мовленні. Наприклад, нерідко вживаються словосполучення мітить в генерали, вийти в люди, попасти в начальники та ін. в них словоформи в генерали, в люди, в начальники не належать ні до називного, ні до знахідного. Можливо, це восьмий відмінок. Тому семичленну систему не можна вважати ідеальною, оскільки виникають такі словосполучення, на базі яких може сформуватися новий відмінок.

І. Вихованець за семантико-синтаксичними ознаками виділив лише шість відмінків, поділяючи їх на центральні, напівпериферійні та периферійні. Центральні (Н. в., Зн. в.) означають суб’єкт та сильнокерований об'єкт дії і разом з дієсловом утворюють граматичну структуру речення. Периферійні виражають слабо керовані (О. в., Р. в.) або некеровані (Кл. в.) компоненти речення. Напівпериферійним є давальний відмінок, оскільки він виражає напівсильнокерований додаток. Місцевий відмінок, на думку І. Вихованця, разом з прийменником перетворює іменникову словоформу на прислівник місця.

Значення відмінкових форм узагальнено подані на схемі (дод. 1 «Значення відмінкових форм»).

Іменникові парадигми

Іменники змінюються за відмінками, виразником чого є різні закінчення у формах цих слів. На основі єдності відмінкових форм для певних груп іменників визначено окремі типи зміни за відмінками – так звані відміни.

Наукова класифікація типів відмінювання іменників має враховувати продуктивність тієї чи іншої парадигми і відповідати практичним потребам як наукових досліджень, так і шкільного навчання.

У сучасній українській мові іменники мають чотири типи відмінювання – чотири відміни.

До І відміни належать іменники:

- із закінченням -а (після м'якого приголосного -я) чоловічого роду (вітрюга, тесля), жіночого (ткаля, суша) та чоловічо-жіночого (лівша, задира);

- із закінченням -е в аугментативних (збільшуваних) іменниках жіночого роду (хмарище, ручище).

До ІІ відміни належать іменники:

- чоловічого роду з нульовим закінченням: сталевар, ріг, пень, трамвай;

- чоловічого роду із закінченням -о: батько, чудило, Степаненко, Федько;

- середнього роду із закінченням -о, -е, -а (-я): стегно, майно; деревце, слівце; збіжжя, підпілля, гілля, звучання.

До ІІІ відміни належать:

- іменники жіночого роду з нульовим закінченням: мідь, сталь, кров, жовч, любов;

- іменник мати.

До ІV відміни належать:

- іменники середнього роду на -а (-я), які в родовому, давальному, місцевому відмінках однини і в усіх формах множини в онові мають морф -ат (-ят): курча – курчати, курчаті, курчатам; лоша – лошати, лошаті, лошатам;

- іменники середнього роду на -я, які в непрямих відмінках однини і множини набувають морф -ен: ім'я – імені, плем’я – племенем.

Кожна відміна має систему тільки їй властивих закінчень в однині і множині, зокрема І відміна: -а, -и, -і, -у, -ою, -і, -о (вода); -и, -0, ам, -и, -ами, -ах, -и (води); ІІ відміна: -0, -а, -у/-ові, -0, -ом, -і, -е (стіл); -и, -ів, -ам, -и, -ами, -ах, -и (столи) і т.д. Система таких закінчень у словоформах називається парадигмою. (дод. 2 «Парадигми І відміни»; дод. 3 «Парадигми ІІ відміни»; дод. 4 «Парадигми ІІІ відміни»; дод. 5 «Парадигми ІV відміни»).

Уваги до відмінкових форм першої відміни

І. Іменник пані з закінченням -і потрібно розглядати як запозичення з польської мови, що не відмінюється. Проте цей іменник відомий також у формі однини паня, що є впливом інших іменників на -я; у цій формі він відмінюється за зразком іменників першої відміни. У літературній мові цей іменник може мати подвійні форми. Зрідка цей іменник зустрічається також у формі панія.

ІІ. У давальному та місцевому відмінках однини іменників твердої групи кінцеві приголосні основи [г], [к], [х] перед закінченням -і переходять у [з'], [ц'], [с']: вага – ваз'і, рука – руц'і, свекруха – свекрус'і.

ІІІ. Паралельне закінчення -ю у кличному відмінку однини мають іменники, що належать до м'якої групи і позначають пестливі назви: бабус-ю, мамун-ю, Вал-ю, Тон-ю, Тол-ю. Воно з'явилося за аналогією до іменників другої відміни.

IV. Іменник жіночого роду першої відміни дівчина у множині має форму, спільну з формою множини іменника четвертої відміни середнього роду дівча, і відмінюється за зразком іменників четвертої відміни.

V. Іменники людина, дитина, курка, гуска у множині втрачають суфікси (люди, діти, кури, гуси ) і відмінюються за зразком іменників pluralia tantum.

VІ. Особливості форм іменників родового відмінка множини.

1. Відбувається чергування останнього голосного основи [о] з [і]: особа – осіб, сирота – сиріт, нога – ніг.

Немає чергування найчастіше в односкладових іменниках, особливо у словах іншомовного походження (мод, норм, нот, доз), а з багатоскладових у тих, що характеризуються нерухомим наголосом (долонь, колод, розмов, нагород, установ).

Окремі іменники можуть мати подвійні форми: лоз і ліз, нор і нір, коз і кіз, голов і голів, коров і корів, панчох і панчіх.

2. У деяких іменниках кінцевий [е] закритого складу чергується з [і]: береза – беріз, череда – черід.

3. Якщо в кінці основи збігаються два приголосних звуки, то між ними з'являються голосні [о] або [е] (відбувається чергування [о],[е] з 0).

а) Вставний [о] характерний для іменників з твердим кінцевим – переважно задньоязиковим – приголосним (думка – думок, жінка – жінок, казка – казок).

б) Вставний [е] характерний для іменників з м'якими кінцевими приголосними (вишня – вишень, земля – земель) і для іменників з твердими сонорними (зрідка губними) приголосними основи (весна – весен, борозна – борозен, царівна – царівен).

в) Багато іменників, передусім іншомовного походження, не мають вставних звуків (у сполученнях сонорних, або щілинного і проривного приголосних): банд, барв, битв, бірж, бомб, букв, варт, веранд, верб, верст, вільх, жертв, карт, клятв, ламп, мавп, тайн, фарб, фірм, шахт.

г) Ряд іменників може мати паралельні форми зі вставним голосним і без нього: крихот (крихіт) і крихт, іскор і іскр, служеб і служб.

ґ) У родовому відмінку множини іменник сосна має форми сосон і сосен, іменник дошка – дощок.

4. Нетипові закінчення:

- -ей мають іменники стаття (статей), сім'я (сімей), миша (мишей), свиня (свиней);

- -ів мають іменники тесля (теслів), сусіда (сусідів); староста (старостів і старост), баба (бабів і баб), губа (губів і губ), легеня (легенів і легень).

VІІ. У знахідному відмінку множини

1. іменники, які позначають осіб, мають форму, спільну з родовим відмінком: бачу жінок, сестер, робітниць;

2. для назв неживих предметів використовуються переважно форми називного відмінка: беру книжки, статті, груші;

3. для назв деяких свійських тварин, комах у знахідному відмінку множини вживаються обидві форми родового і називного відмінків: пасу свиней і cвині, овець і вівці, корів і корови, кіз і кози, гусей і гуси; маю бджіл і бджоли.

VІІ. В орудному відмінку множини деякі іменники під впливом іменників третьої відміни мають паралельне закінчення -ми: свинями і свиньми, сльозами і слізьми.