2. Правові наслідки невиконання або неналежного виконання батьками обов’язків по вихованню дітей

Кожна дитина має право жити та виховуватись у сім’ї, на пріоритетну та першочергову турботу з боку батьків і держави. Сімейне законодавство України, наділяючи подружжя правом на виховання дітей, не може допустити, щоб батьки зловживали цим пра­вом, завдавали моральну чи матеріальну шкоду своїм дітям. Батьківські права повинні здійснюватися, ґрунтуючись на повазі до прав дитини та її людської гідності.

Процес виховання - це процес безперервного, систематичного впливу на дітей, котрий може бути здійснений лише за умов керівництва виховним процесом з боку батьків. На жаль, у житті трапляються випадки неналеж­ного здійснення батьками своїх прав, невиконання покла­дених на них обов'язків.

З метою забезпечення належного виховання батьками своїх дітей в сучасному українському законодавстві передбачено низку положень охоронного та виховного характеру. У випадку, якщо батьки зловживають або ухиляються від здійснення своїх обов’язків, жорстоко поводяться з дітьми, шкідливо впливають на дітей своєю аморальною поведінкою, до них можуть бути застосовані законні заходи впливу, сімейно-правова відповідальність (адміністративний штраф та ін.).

Відповідно до Конвенції про права дитини дитина не повинна розлучатися з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини[17, ст 9].

Перш ніж застосовувати передбачені чинним законодавством України засоби до батьків, які не виконують покладених на них обов’язків, можуть бути застосовані інші засоби впливу. Наприклад, за Законом України «Про попередження насильства в сім’ї» уповноважені державні органи, громадські організації за наявності підстав вживають заходи з попередження насильства [6]. До спеціальних заходів із попередження насильства в сім’ї належать:

1) винесення офіційного попередження члену сім’ї, який вчинив насильство, про неприпустимість насильства в сім’ї;

2) винесення захисного припису, який може бути винесений осудній особі, що досягла 16 років. Захисним приписом може бути заборонено особі, котрій він винесений, чинити певні дії стосовно жертви насильства.

Чинне законодавство передбачає, що батьків або одного з них при встановленні факту невиконання або не належного виконання ними своїх обов’язків щодо виховання дітей, у випадку, якщо батьки є хронічними алкоголіками або наркоманами, при жорстокому поводженні з дітьми, при застосуванні будь – яких видів експлуатації дитини, при засудженні щодо вчинення умисного злочину щодо дитини, а також у випадку, коли батьки не забрали дитину з пологового будинку без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування, суд може позбавити їх батьківських прав. [2,ст. 164]. Звичайно, такий захід є крайнім засобом і тому він застосовується тоді, коли вичерпані всі інші можливості впливу на поведінку батьків.

Кожна з перерахованих у законі підстав позбавлення батьківських прав має свої особливості, хоча їхньою основою є подібні за своєю суттю дії, факти, які є зовнішнім вираженням ставлення до батьківських обов’язків. Деякі з них тісно пов’язані з процесом виховання дитини, інші мають пряме відношення до умов розвитку дитини [32, c.53].

Однією з підстав позбавлення батьків батьківських прав є жорстоке поводження з дітьми. Жорстоке поводження з дитиною може виявлятися у психічному або фізичному насильстві, застосуванні неприпустимих методів виховання, приниженні людської гідності дітей тощо.

Проблема насильства та жорстокого поводження з дітьми є проблемою не тільки нашого суспільства; навіть у країнах Європейського союзу, тобто в країнах із досить високим рівнем розвитку демократичних інститутів, фахівці (соціологи, психологи, юристи) стверджують про існування цієї проблеми. При жорстокому поводженні у дітей виникає низка захворювань як психічного, так і фізичного характеру. Спеціалісти спостерігають значну затримку в розвитку дітей при жорстокому поводженні з ними. Такого роду відхилення роблять їх непрацездатними, що в подальшому призводить до значних витрат на їхнє лікування.

Науковці стверджують, що особливе місце серед підстав позбавлення батьківських прав займає хронічний алкоголізм батьків [56, с.77]. При позбавленні батьківських прав батьків, хворих на хронічний алкоголізмом або наркоманію, їх вина очевидно не простежується. Проте у зв'язку з тим, що алкоголізм і наркоманія виникають в результаті свідомого доведення батьками себе до такого стану, то в даному випадку можна говорити про винну поведінку батьків. Хоча на практиці при розгляді даної категорії справ питання про вину батьків не обговорюється. Важливо те, що хронічний алкоголізм і наркоманія батьків створюють реальну загрозу для дитини, її фізичного, психічного і морального розвитку.

Медики зазначають, що хронічний процес будь-якого захворювання, як правило, є невиліковним і характеризується стадіями ремісії та загострення. Зловживання алкоголем значною кількостю населення призводить до розпаду сімей, захворювань психічного характеру. Хронічний алкоголізм батьків і захворювання їх на наркоманію мають бути підтверджені відповідними медичними висновками[15, п.16].

Позбавити батьків (одного з них) батьків­ських прав може лише суд. Із заявою до суду мають право звернутися державні або громадські організації (органи опіки і піклування, будинки дитини, інші дитячі заклади, служби у справах неповнолітніх), а також про­курор.

У науковій літературі була висунута пропозиція, що «позбавлення батьківських прав стосується прав батьків щодо всіх його дітей, тоді як його неправомірна поведінка показує, що він негідний користуватися батьківськими правами взагалі» [40, с.103].

На нашу думку, така позиція є не зовсім правильною, адже існують випадки, коли в багатодітній сім’ї батьки ставляться до своїх дітей по-різному, наділяючи необхідною увагою та піклуванням одних і грубо порушуючи права інших. Якщо порушення прав дитини набуває загрозливого характеру для її життя, психічного та фізичного розвитку – в такому разі батьки або один із них можуть бути позбавлені батьківських прав стосовно саме цієї конкретно визначеної дитини.

Цієї ж позиції дотримувався Свердлов Г.М., він вказував на те, що позбавлення батьківських прав поширюється на тих дітей, стосовно яких батьки здійснюють протиправні дії [48, с.74].

На нашу думку, позбавлення батьків батьківських прав стосовно всіх дітей можливе, але тільки у виняткових випадках. Правильною є позиція З.В.Ромовської, яка стверджує, що позбавити батьків (одного з них) батьківських прав стосовно всіх дітей можливо лише у випадку наявності у батьків або одного з них ознак хронічного алкоголізму, наркоманії [97, c.145].

Велику допомогу у виявленні батьків, які не виконують своїх обов’язків, надають громадяни. За чинним законодавством громадяни, котрим стало відомо про порушення батьками своїх обов’язків, не можуть безпосередньо звернутися до суду з позовом про позбавлення батьківських прав. Вони мають право звернутися до державної або громадської організації чи до прокурора, перш ніж ставити питання про позбавлення батьків, які не виконують своїх обов'язків щодо виховання дітей, батьківських прав.

Показовим є наступний випадок. До прокуратури Оболонського району м. Києва звернулася громадянка Г.А., яка є бабусею неповнолітньої А.В. У заяві бабуся вказала на те, що дитина знаходиться на її вихованні понад два роки, мати дитини гр. О.Г. зникла майже три роки тому. Батько дитини самоусунувся від виховання доньки і живе окремо, створив нову сім’ю. Бабуся просила прокурора звернутися до суду з позовом про позбавлення батьків батьківських прав. Прокурор звернувся до суду з позовом про позбавлення батьківських прав. Суд позов задовольнив, призначив опікуном дитини гр. Г.А.[18].

Для позбавлення батьківських прав достатньо однієї з вказаних підстав (тобто форм винної протиправної поведінки батьків), хоча на практиці можливе поєднання декількох підстав. Якщо позов про позбавлення батьківських прав заявлений із декількох підстав, суди повинні перевіряти та обґрунтовувати в рішенні кожну з них.

Позбавлення батьків батьківських прав можливе тільки відносно конкретної дитини (дітей), не можна позбавити батьківських прав відносно дітей, яких ще немає (тобто на майбутнє). Батьківських прав можуть бути позбавлені тільки самі батьки, а не інші особи, що їх замінюють (опікуни, піклувальники, патронатні вихователі, прийомні батьки, батьки-вихователі). Втім, закон допускає позбавлення батьківських прав для усиновителів. Рішення суду про позбавлення батьківських прав після набрання ним законної сили суд надсилає державному органу реєстрації актів цивільного стану за місцем реєстрації народження дитини [23,с.232].

У разі позбавлення батьків батьківських прав вони втрачають усі права, що ґрунтуються на факті родинності з дитиною, насамперед позбавляються права на виховання дітей і всіх пов'язаних із цим правом правомочностей.

Слід особливо підкреслити, що позбавлення батьківських прав не звільняє батьків від обов'язків по утриман­ню своїх дітей, такі батьки повинні продовжувати сплачувати аліменти на утримання своїх дітей, а якщо раніше цього не робили, то суд при вине­сенні рішення про позбавлення батьківських прав одно­часно вирішує питання про стягнення аліментів. Сплата аліментів - єди­ний обов'язок, що зберігається за таким батьком.

Для підтвердження, наведемо такий випадок. Так, у позові органу опіки і піклування про позбавлення батьківських прав громадянина Ф.Я. і громадянки Н.П. стосовно їхніх неповнолітніх дітей – Ганни, Володимира, Оксани, Сергія – було вказано, що діти постійно голодують, деякі з них не відвідують школу. Батьки дітей розлучені, під час виховання дітей застосовують нецензурні вирази, в сім’ї постійні сварки, бійки. Батько дітей інвалід, який ніде не працює, постійно зловживає спиртними напоями, мати ніде не працює, сподівається на отримання державної допомоги. Орган опіки і піклування в позовній заяві просить позбавити батьків батьківських прав стосовно всіх дітей та призначити стягнення аліментів із батьків на користь осіб, установ, на яких буде покладено піклування дітьми. Суд позов задовольнив, позбавив батьків батьківських прав і призначив виплату аліментів [19].

СК України чітко вказує, що суд у разі позбавлення батьківських прав батька, який проживає з дитиною в одному помешканні, вирішує питання про можливість подальшого їхнього спільного проживання, що повністю відповідає принципу забезпечення інтересів дітей [, ст. 167].

Держава гарантує батькам, позбавленим батьківських прав у разі зміни ними поведінки, можливість побачення з дитиною, а у випадку повного виправлення, позбавлення від алкогольної залежності, поновлення в батьківських правах [2 ,ст. 169]. Право батьків на побачення з дитиною, стосовно якої вони позбавлені батьківських прав, передбачено в СК України [2,ст. 168] «Мати, батько, які позбавлені батьківських прав, мають право на звернення до суду із заявою про надання їм права на побачення з дитиною. Суд може дозволити разові, періодичні побачення з дитиною, якщо це не завдасть шкоди її життю, здоров’ю та моральному вихованню, за умови присутності іншої особи»[2, ст. 168]. Але, на нашу думку, дана норма , яка передбачає можливість побачення з дитиною батьків, позбавлених стосовно неї батьківських прав, не досить вдала, тому що:

по-перше, ст. 168 не передбачає умови, за наявності якої у батьків виникає право на звернення до суду, органів опіки і піклування із заявою про надання їм права на побачення з дитиною. Відсутність такої умови призведе до безпідставних звернень батьків до суду;

по-друге, на нашу думку, надавати право на побачення батькам, позбавлених батьківських прав, із дитиною необхідно віднести до компетенції органів опіки і піклування. Судовий розгляд цього питання може розтягнутися на значний термін, оскільки на сьогодні суди перевантажені розглядом справ, що, на нашу думку, не зовсім позитивно вплине як на стан дитини, так і на стан батьків, які змінили свою поведінку;

по-третє, ч. 2 ст. 168 СК України встановлює, що під час побачення батьків, позбавлених батьківських прав із дитиною, необхідна обов’язкова присутність іншої особи. Законодавець не зазначає, хто саме повинен бути присутнім під час побачення батьків із дитиною, службова особа органу опіки та піклування, чи вихователь або співробітник дитячої установи, де перебуває дитина.

На жаль, останнім часом після застосування до батьків сімейно-правових санкцій, відібрання дітей без позбавлення батьків батьківських прав, вони (батьки) продовжують вести аморальний спосіб життя, не намагаються позбутися хронічних захворювань (алкоголізм, наркоманія), а іноді сприймають позбавлення батьківських прав як можливість позбутись «обузи».

Наведемо наступний випадок із судової практики. Орган опіки і піклування звернувся до суду з позовом про позбавлення батьківських прав подружжя С., громадянина В.Г, та громадянки К.Ф. стосовно їхньої неповнолітньої дитини. Під час судового розгляду представник органу опіки і піклування пояснив, що громадяни В.Г та К.Р. ведуть аморальний спосіб життя, були засуджені за ст.229 КК України. Орган опіки і піклування два роки тому звертався до суду з позовом про відібрання дитини без позбавлення батьківських прав, цей позов суд задовольнив. Дитина була направлена на виховання та навчання до школи-інтернату для дітей-сиріт і дітей, які страждають психоневрологічними захворюваннями. Під час перебування дитини в школі-інтернаті батьки дитину не відвідували, не цікавилися станом її здоров’я. Батько дитини повторно засуджений до позбавлення волі, мати продовжує вести аморальний спосіб життя, стала наркоманкою, хворіє на важку стадію туберкульозу. Виходячи з обставин справи та інтересів дитини, суд задовольнив позов [20].

На практиці трапляються випадки, коли батьки з об’єктивних причин не в змозі здійснювати покладені на них батьківські обов'язки, наприклад, унаслідок душевної хвороби, фізичних недоліків, економічної скрути, або ж вони допускають хиби у вихованні дітей, але повний розрив дітей з ними був би недоречним.

Як зазначалося вище, позбавлення батьків батьківських прав є найсуворішим заходом впливу, який потрібно застосовувати в крайньому разі, але і залишати дітей у батьків, які не виконують своїх обов’язків, також не можна. У цьому випадку можна застосувати до таких батьків інші заходи впливу, наприклад, – відібрання дітей без позбавлення батьківських прав [2,ст. 170].

Відібрання дітей без позбавлення батьків батьківських прав, як і позбавлення батьківських прав, носить насамперед виховний характер, і має на меті забезпечення інтересів дітей. Відмінність між відібранням дітей без позбавлення батьківських прав і позбавленням батьківських прав лежить у площині суб’єктивних критеріїв поведінки батьків, таким критерієм є ступінь вини батьків [38, с.63]. Такої ж думки і А.М. Нечаєва, котра вказує на те, що єдиним критерієм, який дає змогу розмежовувати позбавлення батьківських прав і відібрання дітей без позбавлення батьківських прав, є ступінь вини батьків [39, c.35].

Дійсно, суд може ухвалити рішення про відібрання дитини в батьків у разі, якщо батьки не виконують своїх обов’язків щодо виховання дітей, ухиляються від виконання цих обов’язків, жорстоко поводяться з дітьми. За таких самих підстав суд може ухвалити рішення і про позбавлення батьківських прав. Під час вирішення справ про відібрання дітей без позбавлення батьківських прав та про позбавлення батьківських прав суд виходить, перш за все, з того, свідомо чи несвідомо батьки завдають шкоди своїм дітям.

Однією із умов, необхідних для застосування санкції, передбаченої нормою ст. 170 СК України, є наявність небезпеки для життя та здоров’я дитини, для її фізичного та морального розвитку. У чинному СК України немає закріпленого визначення поняття небезпеки.

Визначення поняття “небезпеки” дає Словник С. І. Ожегова: небезпека - можливість настання чого-небудь поганого, якої-небудь загрози [54, c. 451].

Досить вдале юридичне визначення поняття “небезпеки” робить А.Е. Косенко, він зазначає, що під небезпекою слід розуміти будь-яку загрозу здоров’ю, моральному і фізичному розвитку дитини. Небезпека може виникнути внаслідок хвороби або ухилення батьків від виконання батьківських обов’язків, збігу тяжких сімейних обставин тощо [34, c.79].

Так, наприклад, батьки через складний графік роботи не можуть надавати дитині необхідної уваги, піклуватися про неї, вимушені залишати дитину вдома без догляду (наприклад, їхнє перебування в тривалих відрядженнях). Якщо в такій ситуації батьки не переглянуть свою поведінку або не віддадуть дитину на піклування певній особі, освітньому закладу, суд може ухвалити рішення про відібрання дитини та передати дитину під опіку органам опіки і піклування.

За наявності у одного з батьків душевної хвороби, виникає питання, чи може такий батько (мати) повноцінно здійснювати свої обов’язки, чи не буде душевна хвороба робити не­стерпним життя дітей? Якщо органи опіки і піклування дійдуть висновку, що хвороба одного з батьків створює небезпеку для повноцінного розвитку дитини, її фізичного та психічного здоров’я, суд повинен ухвалити рішення, як обмежити спілкування хворого батька з дитиною.

Законодавець не передбачає позбавлення батьківських прав осіб, які не ви­конують своїх батьківських обов'язків унаслідок душевної хвороби, недоумкуватості або іншого хронічного захворю­вання. Але якщо обстановка, що склалась у сім’ї, потребує негайного вилучення дитини з сім’ї, рішення про відібрання дитини може прийняти орган опіки і піклування [2,ст. 170]. У цих випадках органи опіки і піклування повинні негайно повідомити прокурора. Якщо не існує безпосередньої загрози життю дитини, а залишення її в сім’ї може зашкодити її здоров'ю, то рішення про відібрання дитини приймає суд, а орган опіки і піклування повинен надати обґрунтовані висновки.

Слід зазначити, що наявність душевної хвороби, як і наявність хронічного алкоголізму та наркоманії, повинна бути підтверджена медичним висновком. Суд, як правило, виносить рішення про відібрання дітей без позбавлення батьківських прав на підставі раніше прийнятого судового рішення про визнання громадянина, в якого відбирається дитина, недієздатним. У Цивільному кодексі України вказано, що «суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними»[3,ст. 36].

У разі відібрання дітей у батьків без позбавлення останніх батьківських прав необхідно визначити місце тимчасового або постійного проживання дитини. Ідеальною є ситуація, коли дітей беруть на виховання бабуся (дідусь) або інші родичі, які проживають окремо, адже дитина, по-перше, перебуває на вихованні в сім’ї, по-друге, перебуває на вихованні осіб, з якими, як правило, має сталий емоційний зв’язок. Але останнім часом, через скрутне матеріальне становище значної частини населення України, випадки передачі дітей на виховання родичам трапляються все рідше. Тому дітей, як правило, передають у дитячі установи або передають на виховання іншим особам (опікунам).

На відміну від позбавлення батьківських прав, у випадку відібрання дітей, права батьків піддаються певним обмеженням, оскільки вони тимчасово не здатні здійснювати права в інтересах дітей. У батьків зберігається право на побачення з дітьми, право брати участь у вихованні дитини. У батьків тимчасово припиняється право на визначення місця перебування, проживання дитини. За нормами СК України дитина передається другому з батьків, іншим родичам за їхнім бажанням або органові опіки та піклування.

У СК передбачено, що у виняткових випадках орган опіки та піклування або прокурор мають право ухвалити рішення про негайне відібрання дитини від батьків [3, ст. 170], але це можливо тільки в тій ситуації, коли органу опіки та піклування стали відомі дані існування реальної загрози життю та здоров’ю дитини. При ухвалі рішення про негайне відібрання дитини від батьків орган опіки і піклування повинен негайно повідомити про це прокурора, а прокурор, у свою чергу, має право звернутися до суду у семиденний термін.

Дитині, яка залишилася без батьківського піклування внаслідок позбавлення батьків батьківських прав, відібрання дитини без позбавлення батьків батьківських прав, або які залишилися без батьківського піклування через інші обставини, необхідно створити всі умови для здобуття освіти, належного виховання.

Сьогодні в усьому світі гостро стоїть проблема захисту дитини від протиправних посягань, від будь-яких проявів насильства щодо неї. Намагання світового співтовариства вирішити ці проблеми зумовило появу у багатьох країнах інституту Дитячого Омбудсмена – уповноваженого по захисту прав дитини.

Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою, утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу[1, ст. 51,52].

Держава створює для дітей, які позбавлені батьківського піклування та для дітей, які не мають необхідних умов для виховання і навчання в сім’ї, розгалужену систему освітньо-виховних установ. До системи таких установ належать: загальноосвітні школи – інтернати для дітей сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків; школи – інтернати, дитячі будинки, в тому числі і дитячі будинки сімейного типу. Для дітей, які потребують особливих умов виховання, створюються загальноосвітні школи і професійно–технічні училища соціальної реабілітації [7,ст. 37].

Держава, визнаючи пріоритетність сімейного виховання та усвідомлюючи, що природним навколишнім середовищем для дитини є сім’я, всіляко сприяє усиновленню дітей. Діти, які залишилися без піклування батьків, повинні бути передані, якщо це можливо, на виховання в сім’ю, на всиновлення (удочеріння), під опіку (піклування) або в спеціалізовані установи для дітей-сиріт.

Усиновлення, як соціальне явище за всіх часів було однією з найпоширеніших правових форм влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування. Усиновлення завжди вважалось актом гуманності як стосовно дітей, так і стосовно усиновителів, які намагаються знайти в усиновленні задоволення своїх духовних потреб, батьківської турботи про дитину (адже усиновителі під час усиновлення можуть реалізувати свої батьківські якості: турботу, любов і т.д.). Як правова форма прийняття дітей, позбавлених батьківського піклування, на виховання, усиновлення є одним із найдавніших і тра­диційних інститутів сімейного права.

РОЗДІЛ 3. МАЙНОВІ ВІДНОСИНИ БАТЬКІВ ТА ДІТЕЙ

1. Правовідносини батьків та дітей з приводу майна

Майнові взаємини батьків та дітей є взаєминами, що мають вартісний характер щодо приналежності майна (речей і прав) сторонам, щодо відповідальності батьків за зобов'язаннями перед дітьми. Піддаючись регулюванню нормами цивільного та сімейного законодавства, ці відносини приймають форму правовідносин.

Окрему групу сімейних правовідносин становлять майнові правовідносини батьків та дітей. У сімейно-правовій літературі вони поділяються на дві групи:

1) правовідносини з приводу май­на;

2) аліментні правовідносини.

Перш за все необхідно розг­лянути перший вид правовідносин — ті, що виникають між бать­ками та дітьми стосовно належного їм майна. Такі правовідноси­ни поділяються на три види залежно від джерела набуття майна. До них, зокрема, належать правовідносини щодо майна: а) набу­того батьками і призначеного для потреб усієї сім’ї; б) набутого за рахунок спільної праці чи спільних коштів батьків і дітей; в) май­на, що набувається самими неповнолітніми на різних правових підставах[24, с.164].

Кожна сім’я має певний обсяг майна, яке призначене для за­доволення побутових та інших потреб її членів. Сімейне законо­давство послідовно закріплює принцип роздільності майна батьків і дітей. Згідно з ч. 1 ст. 173 СК батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власника­ми майна. Це означає, що незалежно від тривалості спільного проживання та спільного користування роздільним майном, яке належить батькам або дитині, воно зберігає свій первісний пра­вовий режим. СК уводить також презумпцію права власності батьків на спірне майно. Відповідно до ч. 2 ст. 173 СК при вирі­шенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вва­жається, що воно є власністю батьків. Виняток з цього правила стосується речей, які придбані батьками чи одним із них для за­безпечення розвитку, навчання і виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо). СК прямо закріплює право влас­ності дитини на таке майно [2,cт. 174].

Батьки при визначенні порядку володіння та користування майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, а також роздільним майном зобов’язані враховувати інтереси своїх неповнолітніх дітей. Майно, що забезпечує виховання і розвиток дитини, вони зобов’язані передавати їй у користування [2, ч. 1 ст. 59, ч. 1 ст. 176 ]. Відповідно до ч. 2 ст. 176 СК права батьків і дітей на користування житлом, що є власністю когось із них, встанов­люються законом. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов’язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім’ї, які відповідно до закону мають право користуватися ним [2,ст. 59]. Майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності [2,ст. 175].

Батьки вирішують спільно питання про управління майном дитини. Порядок вчинення батьками правочинів щодо майна дитини визначається законодавством [2, ст. 177]. За загальним правилом, продукція, плоди і доходи від майна, що належить влас­никові речі, є його власністю [3,ст. 189]. Це правило поширюєть­ся на випадки, коли власником речі є неповнолітня особа. Саме вона набуває прав щодо плодів та доходів від належного їй майна. Однак управляють таким майном і доходами від нього батьки дитини. Крім того, закон надає батькам право використовувати доходи від майна, що належить малолітній дитині, на виховання та утримання інших дітей, а також на невідкладні потреби сім’ї [2, ч.1 ст. 178]. Неповнолітня дитина розпоряджається дохо­дом від свого майна відповідно до цивільного законодавства [2,ст. 178].

Батьки управляють майном своєї дитини до досягнення нею повноліття та набуття повної цивільної дієздатності [3,ст. 34, 35]. Після припинення управління батьки зобов’язані повер­нути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від ньо­го [2,ч. 4 ст. 177]. У випадку неналежного виконання батьками своїх обов’язків щодо управління майном дитини на них може бути покладений обов’язок відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду [2,ч. 5 ст. 177].

Законом урегульований правовий режим майна, одержаного як аліментні виплати. Аліменти виплачуються на ім’я того з батьків, з ким проживає дитина. Разом із правом власності на алі­менти за батьками закріплюється й обов’язок використовувати їх строго за цільовим призначенням, тобто для задоволення фізичних, духовних й інших потреб дитини, її навчання і розвитку [2,ч. 1 ст. 179]. СК закріплює право неповнолітньої дитини брати участь у розпорядженні аліментами, отриманими для неї. Непов­нолітня дитина, тобто особа, яка досягла 14 років, має право на самостійне одержання аліментів і розпорядження ними відповід­но до ЦК.