2. Здійснення батьками прав і виконання ними обов’язків по вихованню дітей

Законодавство України визначає, що батьки зобов'язані виховувати дитину у дусі поваги до прав і свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, зобов'язані поважати дитину, готувати її до самостійного життя [2,ст. 150].

Виховання та внутрішньосімейні відносини завжди були в центрі уваги спеціалістів – психологів, соціологів, юристів, педагогів. Особливості відносин в галузі сімейного виховання дітей передбачають специфіку правового регулювання. Виходячи з важливості виховання дітей та для задоволення людських почуттів (батьківських почуттів), закон створює відповідні гарантії прояву цих почуттів, надаючи батькам право на особисте виховання дітей. Держава бере під свій захист найважливіші інтереси дітей та батьків, серед яких відповідне (правильне) виховання дітей, і право на особисту участь батьків у процесі виховання.

Сьогодні на всій території України настала кризова ситуація в сім’ї, яка позначена особливо гостро: є домінуючою, всеохоплюючою і досі важкозрозумілою в країні з традиційним християнським віросповіданням, народною родинною виховною практикою [37, c.142].

Шлюб і сім’я гостро реагують на зміни і соціально-економічні перетворення, які відбуваються в Україні. За кризового становища суспільства сім’я забезпечує охорону здоров’я і виживання людей. Вона виконує й захисну функцію, є своєрідним буфером, амортизатором, який полегшує адаптацію особистості жінки і чоловіка до нових умов і пом’якшує напруженість у суспільстві. Водночас ці процеси мають і зворотний бік – зменшується кількість дітей у сім’ях.

Суспільно-політичні умови, в яких функціонує сучасна українська сім’я, характеризуються досить різкою зміною соціально-економічних відносин у суспільстві, за яких пріоритети надаються особистості людини, її практичній діяльності в усіх галузях господарювання і духовної культури. Найчастіше з духовною культурою сім’ї пов’язана її виховна функція. Таким чином, сучасна сім’я все більше стає головною ланкою у вихованні дитини. Вона має забезпечити їй достатні матеріальні та педагогічні умови для інтелектуального, фізичного, морального та духовного розвитку [55, c.93].

Виховання, як одна із форм взаємозв’язку між суспільством і особою, реалізується у свідомій діяльності суспільства і спрямована на одержання визначених передбачуваних правил поведінки індивідів. Така діяльність складає вторинний рівень виховання і має соціальний зміст і значення.

Вторинний рівень виховання не передбачає зміни об'єктивного соціального творіння, заперечення його визначального впливу на життєдіяльність і поведінку особи, на її виховання та формування. Такий рівень передбачає виявлення в хаотичному стихійному процесі життєдіяльності таких факторів і механізмів, що найсприятливіші і найраціональніші з погляду кінцевої мети і соціальних цінностей для формування особи та її виховання. Вторинний рівень виховання дає можливість пом’якшити, нейтралізувати небажані, а інколи негативні впливи, що трапляються в процесі виховання і гальмують формування та розвиток особи. Суть виховання особи – врахування її взаємодій з об’єктивними конкретно – історичними умовами і соціальними інститутами, що здійснюють цілеспрямований свідомий вплив на особу.

Говорячи про правове регулювання прав та обов’язків батьків щодо виховання дітей, необхідно починати з положень Конституції України як основного закону держави. У Конституції України зазначено, що діти рівні в своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Батьки зобов’язані утримувати дітей. Наділяючи громадян конституційними обов’язками, держава зберігає за собою відповідні права, які безпосередньо здійснюють різні державні органи. Ці державні органи уповноважені державою здійснювати контроль сімейного виховання та застосовувати до батьків, які не виконують або неналежно виконують свої обов’язки, відповідні заходи впливу [1, ст. 51, 52].

Правовідносини щодо виховання дітей належать до регулятивних. Сторони цих правовідносин завжди чітко визначені. У правовідносинах щодо виховання дітей найактивнішими суб’єктами, звичайно, є батьки.

Для того щоб батьки виконували свої обов’язки та права, законодавство надає їм відповідну правомочність. Право на виховання дітей включає в себе два різновиди прав залежно від того, хто виступає носієм цих прав – батьки чи діти. Обов’язок батьків щодо виховання дітей кореспондується праву самих дітей на отримання необхідного правильного сімейного виховання.

Існування права батьків на виховання своїх дітей належить до безспірних у сімейно-правовій науці положень [26, c.186]. Звертаючи увагу на існування правомочностей громадян як батьків, які випливають із їхнього права на виховання, потрібно сказати і про те, яке велике значення має для батьків і для дитини можливість безпосередньої участі дорослого у вихованні неповнолітніх [39, c.39].

Цивільно-правові, сімейно-правові гарантії забезпечення безпосередньої участі батьків у житті своїх дітей закладені в правилах, нормах, які закріплюють спільне проживання батьків і дітей.

Звичайно, для нормального сімейного оточення дитини потрібне спільне проживання її батьків. Дитина, виховуючись у повній сім’ї, має можливість повноцінно спілкуватись із обома батьками, але в житті бувають ситуації, коли батьки дитини проживають окремо один від одного, за таких умов батьки мають визначитися, з ким із них буде проживати дитина. За наявності спору про місце проживання дитини цей спір вирішується в судовому порядку. Закон і під час вирішення цього питання гарантує цілковиту рівність батьківських прав та обов’язків.

Недоліки сімейного виховання, як зазначає В.П. Шахматов, містяться у безпосередньому зв’язку з динамікою правопорушень підлітків, а дані про злочинність серед неповнолітніх аж ніяк не дають підстав для надмірного оптимізму [56, c.158].

Як показують дослідження сімей неповнолітніх, які скоїли протиправні діяння, в більшості з них мають місце сімейні розлади, пияцтво батьків, сварки [38, c.50]. За статистичними даними, понад 80% неповнолітніх злочинців росли в неблагополучних сім’ях, як наслідок розлучень, впливу кримінальних “сімейних традицій” [36, с.56].

Такі ситуації можуть виникати через низький рівень внутрішнього сімейного взаєморозуміння, низької виховної та особистої культури батьків. Усе це не тільки ускладнює виховання в подібних сім’ях, але і послаблює, а то й повністю нейтралізує позитивний вплив школи, трудових колективів. Несприятлива атмосфера в неблагополучних сім’ях формується поступово, як правило, носить стійкий характер.

У зв’язку з цим справедливі висновки тих авторів, які вважають, що ефективність боротьби з правопорушеннями неповнолітніх перебуває в прямій залежності від оздоровлення сімейної обстановки в неблагополучних сім’ях, від дієвості та інтенсивності загальних і спеціальних заходів, що вживаються для усунення обставин, які сприяють виникненню негативних явищ у сім’ї [55, c.57-58].

У законодавстві зафіксовано положення, за яким батьки повинні узгоджувати всі питання виховного характеру [2,ст.157]. Звичайно, у кожній окремій сім’ї, навіть у цілком забезпеченій, повній та благополучній, участь батьків у вихованні дітей неоднакова. При окремому проживанні батьків у безпосереднього вихователя набагато більше можливостей для спілкування, виховання, впливу на дитину, ніж у батька, який проживає окремо від дитини. Держава гарантує тому батькові, який проживає окремо, можливість брати участь у вихованні своєї дитини. Право батьків на виховання своїх дітей одночасно виступає їхнім обов’язком.

Забезпечення можливості спілкуватись із дитиною, брати участь у її вихованні зафіксовано у ст.158 СК України. На нашу думку, закріплення в ч. 2 ст.158 СК настання відповідальності батька, який не підкоряється рішенню органу опіки і піклування та продовжує перешкоджати спілкуванню дітей з батьком, який мешкає окремо, має прогресивний характер. Настання негативних наслідків, передбачених ч. 2 ст.158 СК надасть змогу дієвіше впливати на поведінку батьків, які перешкоджають спілкуванню дитини та іншого батька, перетворюючи можливість побачення з дитиною на шантаж, маленьку помсту.

Виходячи з пріоритетності сімейного виховання та збереження сімейних зв’язків навіть у випадку позбавлення батьків батьківських прав, законом передбачена можливість спілкуватися батькам зі своєю дитиною. Держава надає можливість батькам, позбавленим батьківських прав, які змінили свою поведінку, своє ставлення до дитини, спілкуватися з нею. Але держава не може допустити, щоб дитина під час спілкування з батьками отримувала моральну, психологічну шкоду. Побачення дитини з батьками, які позбавлені стосовно неї батьківських прав, можливе лише за умов, що побачення не впливають шкідливо на емоційний, психічний стан дитини.

У СК України право дітей і батьків на спілкування закріплено в ст.153, однак, на нашу думку, норма, закріплена в ст.153, не зовсім вдала, тому що, закріплюючи право батьків і дітей на безперешкодне спілкування, в ній не міститься застереження, яке б встановлювало обмеження спілкування батьків із дітьми в разі шкідливого впливу такого спілкування. “Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування, зокрема якщо хтось із них перебуває у надзвичайній ситуації (лікарні, місці затримання та позбавлення волі тощо)”.

Крім того, за СК неповнолітніх батьків неможливо позбавити батьківських прав у випадку, коли вони вдаються до будь-яких видів експлуатації своїх дітей, примушують їх (її) до жебракування, бродяжництва [2,ч.2 ст.164]. Звичайно, органи опіки і піклування можуть ухвалити рішення про відібрання дітей (дитини) без позбавлення батьків батьківських прав, якщо стане відомо про порушення батьками обов’язків щодо виховання дитини. У батьків у цьому випадку залишається право спілкуватись із дитиною, що в певних умовах може здійснювати негативний вплив на дитину. Проблема сімейно-правової охорони дитинства виникає не тільки при невиконанні обов’язків догляду за дитиною, а й при розв’язанні спорів про дітей.

Спори батьків про дітей належать до найскладніших категорій. Складність такого роду спорів пояснюється тим, що спір виникає між особами, які мають рівні права на спілкування, виховання, піклування про дітей. Рівність батьківських прав та обов’язків належить до принципових положень сімейного права України. У спорах про дітей немає презумпції на користь батька або матері в зв’язку зі статтю дитини або її віком [49, c.52].

Спори батьків про дітей виникають, як правило, між батьками, які не проживають разом (розлучені, фактично припинили шлюбні стосунки), з приводу виховання, місця проживання дітей. Але бувають ситуації, коли батьки, подаючи позов до суду «Про зміну місця проживання дитини», керуються не бажанням спілкуватися, виховувати дитину, а намагаються уникнути сплати аліментів на дитину.

До Подільського районного суду міста Києва звернувся громадянин Ю.С. з позовом «Про зміну місця проживання дитини». У позові гр. Ю.С. просив суд визначити місце проживання дитини разом з ним і звільнити його від сплати аліментів на користь Н.В. на утримання сина. Позивач стверджував, що мати дитини веде аморальний спосіб життя, син бажає проживати разом з гр. Ю.С. Позивач доказів своїх тверджень не надав. Висновок органу опіки та піклування однозначно вказував на те, що дитина перебуває в спокійній сімейній обстановці, порушень з боку матері дитини не зафіксовано, характеристики з середньої школи позитивні, мати дитини входить до батьківського комітету школи. Суд узяв до уваги висновки органу опіки та піклування і заради інтересів дитини залишив позов без розгляду [21].

Отже, законодавець, закріплюючи за батьками право вимагати повернення дитини від осіб, у яких дитина перебуває на вихованні, вказує на те, що при розв’язанні такого спору суду необхідно враховувати передусім інтереси дитини, за яких умов стався розрив батьків із дитиною, характер взаємовідносин батьків із дитиною, можливість батьків забезпечити належні умови виховання дитини та інші конкретні обставини справи. При вирішенні такого спору суд повинен враховувати також і характер взаємовідносин дитини із вихователями, емоційний зв’язок між ними.

Якщо суд установить, що обидві сторони спору не в змозі забезпечити дитині необхідних умов, дати належне виховання, то за позовом органу опіки і піклування або прокурора передає дитину на піклування цим органам. Якщо такої вимоги не буде пред’явлено, суд окремою ухвалою звертає на це увагу зазначених органів.