87

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………….3 РОЗДІЛ 1. Встановлення походження дітей та його правові наслідки 1.1. Встановлення батьківства та реєстрація дитини…………6 1.2. Поняття і види правовідносин між батьками та дітьми…………………14 РОЗДІЛ 2. Особисті немайнові права та обов’язки дітей та батьків

2.1. Особисто – правовий статус дітей…………………….…………21 2.2. Здійснення батьками прав і виконання ними обов’язків по вихованню дітей………………………………………………………………………….……28

2.3. Правові наслідки невиконання або неналежного виконання батьками обов’язків по вихованню дітей…………………………………………………34

РОЗДІЛ 3. Майнові відносини батьків та дітей

3.1. Правовідносини батьків та дітей з приводу майна……………………..46 3.2. Обов'язок батьків утримувати повнолітніх дітей та його виконання………………………………………………………………………….48 3.3. Обов'язок повнолітніх дітей утримувати батьків та його виконання……………………………………………………………….………..57 РОЗДІЛ 4.Охорона праці та безпека у надзвичайних ситуаціях

4.1. Порядок розробки та затвердження, а також складові правил внутрішнього трудового розпорядку об'єкту господарювання…………………...……………66

4.2. Правове забезпечення та координація дій транспортних служб під час ліквідаціїї надзвичайної ситуації………………………………………75 ВИСНОВКИ……………………………………………………………….……..81 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………….………84

ВСТУП

Актуальність теми. Зміна соціально-економічного укладу, негативні демографічні процеси у нашій країні призвели до суттєвих змін, щодо становища особи в суспільстві. Звичайно, особа стала вільнішою, менш залежною від держави та водночас вона втратила свою значимість соціальної одиниці. Економічний стан розвитку нашої держави не дає можливості громадянам жити у достатку, через що загострюються і сімейні стосунки, зростає кількість сімейних конфліктів, унаслідок чого страждають діти, як найбільш вразлива категорія громадян. Сім’я не в змозі реалізувати належною мірою свої можливості життєзабезпечення та виховання дітей, їх матеріальне і духовне благополуччя, зазнає негативної трансформації виховна функція сім’ї. Масштаби поширення багатьох соціально-негативних явищ таких як зменшення народжуваності, дитяча безпритульність, дитяча смертність, збільшення кількості осіб позбавлених батьківських прав, проституція та соціальне сирітство створює загрозу для національної безпеки нашої держави.

Кожна держава, здобувши незалежність, намагається якомога швидше створити своє законодавство. Саме тому сьогодні в Україні відбувається активний процес створення та пристосування вітчизняного законодавства, яке відповідало б вимогам сучасного життя. За останні роки з метою забезпечення реалізації прав громадян, а особливо прав дітей, як більш вразливої категорії громадян, в Україні було прийнято багато нормативних актів, які встановлюють основні принципи, на яких будуються взаємозв’язки між батьками та дітьми, визначаються засоби захисту прав дітей, а також основні засади державної політики у цій сфері.

Об’єктом дослідження є правовідносини між батьками та дітьми, підстави їх виникнення, зміни та припинення.

Предметом дослідження є система нормативних актів, що регулюють даний вид правовідносини, особливості правового регулювання майнових та особистих немайнових відносин між батьками та дітьми.

Мета і завдання дослідження. Основна мета дослідження полягає у комплексному аналізі законодавства України про майнові та особисті немайнові права та обов’язки між батьками та дітьми, практики застосування чинного законодавства.

Для досягнення поставленої мети визначені такі основні завдання дослідження:

1. Дослідити види, особливості та сутність правовідносин, що виникають між батьками та дітьми, проаналізувати їх нормативно – правове регулювання;

2. Розкрити сутність особистих прав та обов’язків батьків і дітей, охарактеризувати особисто-правовий статус дітей;

3. Проаналізувати законодавство України стосовно особистих прав та обов’язків членів сім’ї, підстави їх виникнення;

4. Охарактеризувати правові наслідки невиконання батьками обов’язків по вихованню дітей;

5. Дати загальну характеристику майновим відносинам батьків та дітей, зокрема взаємним обов’язкам батьків та дітей щодо утримання;

6. Дослідити новели Сімейного кодексу України та їхню доцільність, які стосуються питання особистих прав та обов’язків членів сім’ї;

7. Розробити і теоретично обґрунтувати конкретні пропозиції щодо вдосконалення законодавства України у сфері відносин між батьками та дітьми.

Методи дослідження обрані з врахуванням поставленої в роботі мети та сформульованих задач, його об’єкта та предмета. Методологічною основою дипломної роботи є закономірності суспільно-економічного розвитку соціальних систем, сукупність методів та прийомів наукового пізнання. На основі діалектичного методу розглянуті положення досліджуються в єдності їх соціального змісту та юридичної форми.

У дослідженні було застосовано історико-порівняльний метод, за допомогою якого вивчено динаміку розвитку майнових та особистих немайнових прав та обов'язків членів сім'ї. Не менш важливу роль відіграв системно-структурний метод, який покладено в основу при класифікації сімейних правовідносин.

Статистичний метод запроваджено для узагальнення окремих найважливіших питань, відповідно до мети даного дослідження. За допомогою аналізу і синтезу була сприйнята багатогранність сімейних правовідносин, були зроблені пропозиції по вдосконаленню окремих норм законодавства.

Науково-теоретичною базою дипломної роботи є теоретичні розробки, праці вітчизняних учених, учених-правознавців XIX – XX ст., радянського та сучасного періодів, які досліджували сімейні правовідносини, зокрема С.С. Алексєєва, В.Р. Веберса, А. Годеса, В.С. Гопанчука, Р.А. Дзиби, О.В. Дзери, П.В. Дорно, І.В. Жилінкової, С.П. Індиченко, Ю.А. Корольової, Г.К. Матвєєва, В.Ф. Маслова, І.Б. Новицького, М.Т. Оридороги, М.М. Окаринського, І.А. Покровського, О.Й. Пергамента, Н.В. Рабиновича, З.В. Ромовської, В.І. Синайського, Г.М. Свердлова, Л.А. Савченко, Ю.К. Толстого, В.М. Шаповала, В.П. Шахматова, Г.Ф. Шершеневича та ін.

Структура та обсяг дипломної роботи зумовлені логікою й об’єктом дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, які охоплюють десять підпунктів, розділу з охорони праці, висновків і списку використаних джерел. За загальним обсягом дипломна робота складається з 88 сторінок друкованого тексту.

РОЗДІЛ 1. ВСТАНОВЛЕННЯ ПОХОДЖЕННЯ ДІТЕЙ ТА ЙОГО ПРАВОВІ НАСЛІДКИ

1. Встановлення батьківства та реєстрація дитини

В усьому світі визнано, що діти – це майбутнє кожної держави, перспективи її економічного, соціального і демографічного розвитку. Дитина, перш за все, істота біологічна, вона не має достатнього соціального та економічного досвіду, його набуття відбувається у ході розвитку і виховання. Етапи процесу виховання багатоманітні. Причому цей процес проходить паралельно духовному, фізичному формуванню дитини, її розвитку, соціалізації. Він полягає і в пізнанні життя в усіх інших проявах, що і творить основу становлення дитини як особистості. Суспільство повинно забезпечити дитину не тільки всіма необхідними засобами існування для її повного та всебічного розвитку. Природним середовищем первинної соціалізації дитини за всіх часів була і залишається на сьогодні сім’я. Для всебічного і гармонійного розвитку особистості, діти мають рости в сімейних умовах, в атмосфері любові та розуміння. Головною і найнеобхіднішою функцією сім’ї є виховання майбутнього громадянина, члена суспільства, людини, саме від сім’ї залежить, яким громадянином, членом суспільства буде дитина.

Проблема правового захисту дитинства тривалий час перебуває в центрі уваги світового співтовариства. Особливе значення надається забезпеченню прав дітей як частині населення, що внаслідок своєї фізичної та розумової незрілості потребує особливої опіки та турботи з боку батьків і суспільства [35, c.235].

Дитина має бути зареєстрована відразу ж після народження, чим підтверджується її походження[17, ст.7]. Цей принцип дотримується і в законодавстві України. Піклуючись про стабільність та ясність відносин між батьками та дітьми, законодавство України визнає батьками лише тих осіб, походження дітей від яких підтверджене відповідними документами або встановлене у визначеному порядку і зареєстроване у державних органах реєстрації актів цивільного стану.

Материнство й батьківство є основою усієї системи родинних відносин, від встановлення яких залежить можливість встановлення будь-якого іншого ступеня спорідненості (наприклад, між братом і сестрою, дідом та внуком), і оскільки факти материнства й батьківства є самим близьким ступенем родинних відносин, з яким найчастіше пов'язане виникнення сімейних, цивільних та інших прав та обов'язків [26, с.76].

Права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану. Відповідно походження дітей, не засвідчене у встановленому законом порядку, не може бути підставою виникнення взаємних прав та обов'язків батьків та дітей, і тому, наприклад, релігійні обряди з приводу народження та видані на їх підтвердження документи не мають правового значення. Серед підстав створення сім'ї законодавець виділяє кровне споріднення: «Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства» [2, ст. 3]. Кровна спорідненість є нічим іншим як родинністю, тобто відносинами, які ґрунтуються на походженні одної особи від іншої.

Наявність родинних зв'язків між особами є тією рисою, яка може дати однозначну відповідь про наявність чи відсутність між особами сімейних правовідносин. Проте саме поняття родинності є неоднозначним і досить дискусійним у юридичній науці, оскільки вчені вкладають у нього різний зміст. Переважно родинність розглядається як кровний зв'язок між особами, що походять одна від одної або ж від спільного предка. Зрозуміло, що родинність є біологічною категорією, але у той же час вона набуває правової форми, коли розглядається як підстава виникнення сімейних прав та обов'язків між суб'єктами, які нею пов'язані. Набуваючи правової форми, родинність, поряд із біологічними ознаками, поповнюється і соціальними [45, с. 128].

Родинність слід розглядати як зв'язок осіб, які мають лише кровну спорідненість, тобто відносини родинності будуть мати місце лише у разі біологічного зв'язку між особами, що походять один від одного чи спільного предка. Значення кровної спорідненості полягає в тому, що її наявність є вирішальним чинником у встановленні факту наявності між суб'єктами сімейних правовідносин. Можна вести мову про наявність специфічної правової презумпції в сімейному праві - презумпції кровної спорідненості. Її сутність полягає у тому, що не потрібно доводити факт наявності між особами сімейних правовідносин, якщо доведено між ними біологічний зв'язок, тобто наявність кровної спорідненості.

Важливість встановлення походження дитини полягає в тому, що саме це є підставою виникнення прав та обов’язків батьків та дітей. Таке походження засвідчується державним органом реєстрації актів цивільного стану в порядку встановленому чинним законодавством. Саме така реєстрація і є юридичним фактом, з настанням якого пов’язується виникнення прав та обов’язків батьків та дітей.

Тобто, правовідносини між батьками і дітьми виникають на основі фактичного складу, який утворюють два юридичних факти: народження дитини (подія) і державна реєстрація народження органом реєстрації актів цивільного стану (дія)[44, с. 242].

За загальним правилом дитина, яка зачата або народжена у шлюбі, походить від подружжя. Тобто, в сімейному законодавстві діє так звана презумпція батьківства, яка означає, що батьком дитини є чоловік, а матір’ю – є дружина. У такому випадку походження дитини підтверджується свідоцтвом про шлюб та документами медичного закладу про народження жінкою дитини.

Однак, на сьогоднішній день непоодинокими є випадки, коли у подружжя народжується дитина, а батьком цієї дитини є не чоловік матері дитини, а інша особа, тобто, мова йде про виняток із загального правила. Розглянемо порядок та умови встановлення батьківства у випадку, якщо батьком дитини є колишній чоловік та інша особа.

1. Біологічним батьком дитини є колишній чоловік матері дитини.

Перш за все, слід зазначити, що навіть якщо дитина народилась до спливу десяти місяців від дня припинення або визнання недійсним попереднього шлюбу, але після реєстрації повторного шлюбу її матері з іншою особою, вважається що батьком дитини є чоловік її матері у повторному шлюбі.

Однак, законодавець закріплює випадки, коли може бути встановлене батьківство попереднього чоловіка. Отже, батьківство попереднього чоловіка може бути визначене на підставі спільної заяви з чоловіком у повторному шлюбі або за рішенням суду [2, ст. 124].

Тобто, чинним законодавством передбачено два порядки встановлення батьківства попереднього чоловіка: добровільний та примусовий.

Добровільний порядок встановлення батьківства полягає у наступному. Колишній чоловік та чоловік матері дитини у повторному шлюбі за спільною згодою між собою подають до державного органу реєстрації актів цивільного стану (надалі – державний орган РАЦСу) заяву про те, що батьком дитини є колишній чоловік. Після чого державний орган РАЦСу вносить відповідні дані у Книгу реєстрації народжень та видає нове Свідоцтво про народження, в якому батьком дитини записується колишній чоловік матері дитини [23, с. 364].

Проте, добровільний порядок не завжди може бути застосований, адже для цього обов’язковою є згода чоловіка у повторному шлюбі. У тому разі, коли відсутня така згода, чинне законодавство наділяє колишнього чоловіка правом звернення до суду. Тобто, у разі виникнення спору, походження дитини може бути встановлено за рішенням суду.

Важливим є те, що позовна давність при зверненні до суду у цьому випадку не застосовується. А отже, біологічний батько дитини може звернутись до суду з позовом про встановлення батьківства у будь-який час.

2. Біологічним батьком дитини, народженої у шлюбі є особа, яка не пов’язана з матір’ю дитини жодними правовими відносинами.

Як вже було зазначено, загальне правило встановлює, що дитина, яка народжується у шлюбі походить від подружжя, тобто, матір’ю дитини є дружина, батьком – є чоловік.

Однак, відповідно до чинного законодавства, дружина може оспорити батьківство свого чоловіка, пред’явивши позов про виключення запису про нього як батька дитини з актового запису[2, ст. 138].

Предметом доказування у цьому випадку буде відсутність кровного споріднення між особою, записаною батьком, і дитиною. Важливим є положення, що стосується позовної давності у цій категорії справ. Так, для вимог матері про виключення з актового запису відомостей про її чоловіка як батька позовна давність становить один рік. Перебіг позовної давності починається від дня реєстрації народження дитини.

Крім того подружжя має право подати до державного органу РАЦСу спільну заяву про невизнання чоловіка батьком дитини [2, ст. 122]. Така вимога може бути задоволена лише у разі подання іншою особою та матір’ю дитини заяви про визнання батьківства.

У такому разі, коли немає спільної заяви батьків, заяви батька чи рішення суду, походження дитини буде визначатися відповідно до ч. 1 ст. 135 СК України, тобто запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень проводиться за прізвищем матері, а ім'я та по батькові батька дитини записуються за вказівкою матері.

Як свідчить судова практика, у тих випадках, коли батьком дитини записано конкретну особу, вимоги про визнання батьківства мають розглядатись одночасно з вимогами про виключення відомостей про цю особу як батька з актового запису про народження дитини [16, п.6].

Безперечно, позитивним є закріплення на законодавчому рівні положення, відповідно до якого можливим є звернення справжнього батька дитини до суду з метою встановлення батьківства, однак, на сьогоднішній день, на жаль відсутня як така практика застосування ст. 129 СК України, яка закріплює таке право. Зазвичай із позовами про встановлення батьківства звертаються саме матері дітей з метою в подальшому отримувати аліменти на дитину від їхнього батька.

Що стосується питання реєстрації дитини, то Конвенція про права дитини вказує на те, що дитина має бути зареєстрована зразу після народження [17, ст. 7]. Чинний СК України передбачає, що дитина повинна бути зареєстрована не пізніше одного місяця з дня народження. Реєстрація народження дитини провадиться державним органом реєстрації актів цивільного стану з одночасним визначенням її походження та присвоєнням прізвища, власного імені та по батькові [14,п.12].

Порядок реєстрації походження дитини від своїх батьків регулюється не лише нормами СК України. Процедурні питання реєстрації народження дитини регламентуються Законом України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану», Постановою Верховної Ради України "Про затвердження зразків книг реєстрації актів громадянського стану та свідоцтв, що видаються на підставі записів у цих книгах"; постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку ведення Державного реєстру актів цивільного стану громадян", наказом Міністерства юстиції України "Про затвердження Правил реєстрації актів громадянського стану в Україні", наказом Міністерства юстиції України "Про затвердження Правил заповнення бланків актових записів цивільного стану та свідоцтв, що видаються на підставі вчинених актових записів, у державних органах реєстрації актів цивільного стану в Україні".

Підставами для проведення державної реєстрації народження дитини є:

а) медичне свідоцтво про народження відповідної форми, що видається закладами охорони здоров'я. У разі народження дитини поза закладом охорони здоров'я державна реєстрація народження проводиться на підставі медичного свідоцтва про народження або медичної довідки про перебування дитини під наглядом лікувального закладу;

б) медичне свідоцтво про народження, медична довідка про перебування дитини під наглядом лікувального закладу. Ці документи подаються для державної реєстрації народження дитини, яка досягла одного року і більше. Медична довідка про перебування дитини під наглядом лікувального закладу заповнюється лікарем, під наглядом якого перебуває новонароджений, і засвідчується підписом керівника закладу охорони здоров'я та круглою печаткою закладу;

в) акт, складений відповідними посадовими особами (капітаном судна, командиром, начальником потяга тощо) за участю двох свідків і лікаря або фельдшера (якщо лікар або фельдшер були на транспортному засобі), у випадку народження дитини на морському, річковому, повітряному судні, у потязі або в іншому транспортному засобі. У разі відсутності лікаря або фельдшера державна реєстрація народження проводиться на підставі вказаного акта та медичної довідки про перебування дитини під наглядом лікувального закладу;

г) лікарське свідоцтво про перинатальну смерть відповідної форми[14,п.22].

Наведемо випадок із судової практики. Під час розгляду справи суду стало відомо, що громадянин Олег А. проживав з гр. Іриною В. однією сім’єю (у фактичному шлюбі) в одному помешканні з батьками гр. Олега А., у них народилася дитина Юлія. У 2000 р. гр. Олег А. загинув. Позивачка стверджувала, що за своє життя гр. Олег А. визнавав себе батьком дитини, піклувався про неї. Доказами того, що гр. Олег А. визнавав за життя себе батьком дитини є особова справа, у якій в графі «діти» записано «дочка Юлія». Факт визнання батьківства підтвердили також свідки, серед яких мати гр. Олега А. [18].

Державна реєстрація народження дитини відбувається за місцем її народження або за місцем проживання батьків чи одного з них за їх усною чи письмовою заявою, а в разі хвороби, смерті батьків або з інших причин неможливості зареєструвати народження - за заявою родичів, інших осіб, уповноваженого представника закладу охорони здоров'я, в якому народилася дитина або в якому на цей час вона перебуває.

При цьому якщо реєстрація народження дитини провадиться за місцем проживання батьків чи одного з них, то місцем народження дитини в записі акта про народження, на бажання батьків, може бути зазначено фактичне місце народження дитини, яке підтверджується документом, що посвідчує факт її народження або місце проживання батьків. Під час реєстрації народження дитини за місцем її народження у записі акта вказується фактичне місце народження[52, с.166].

Народження дітей, які народилися у місцях, де немає органів РАЦС (в експедиціях, у літаках тощо), реєструється за бажанням батьків - за їх місцем постійного проживання (одного з них) чи у найближчому до фактичного місця народження дитини органі РАЦС. При цьому у Свідоцтві про народження місцем народження вказується місце державної реєстрації народження дитини.

Таким же чином розв'язується питання реєстрації народження дитини, яка народилася за кордоном і її народження не було зареєстроване в консульській установі, дипломатичному представництві України чи в компетентному органі іноземної держави. У цих випадках документ, який підтверджує народження дитини, повинен бути відповідним чином легалізований, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України[53, с.88].

У разі народження дитини поза закладом охорони здоров'я і без надання медичної допомоги при пологах народження зареєструється на підставі медичної довідки про перебування дитини під наглядом лікувального закладу, а також показах двох свідків, присутніх при пологах.

Реєстрація народження знайденої дитини, батьки якої невідомі, провадиться за письмовою заявою представника органів опіки і піклування, адміністрації дитячого лікувального закладу, куди влаштована дитина, органів внутрішніх справ або особи, у якої перебуває дитина.

Дитина, яка народилася мертвою, записується в книзі реєстрації актів про народження на підставі лікарського свідоцтва про перинатальну смерть. Свідоцтво про народження в цьому разі не видається. На прохання батьків (одного з них) видається документ, що посвідчує факт державної реєстрації народження мертвої дитини.

Слід зазначити, що для забезпечення права дитини бути зареєстрованою одразу після народження, на медичні заклади покладено обов’язок щомісяця, до п’ятого числа наступного місяця, надсилати до органів реєстрації актів цивільного стану за місцем знаходження цього закладу списки дітей, які народилися в ньому, із зазначенням місця проживання матері. Однак іноді неможливо визначити місце проживання матері дитини, це трапляється, якщо вагітність була небажаною і мати має намір залишити дитину в пологовому будинку. Л.А.Савченко стверджує, що жінка, яка має намір покинути дитину в пологовому будинку, як правило, прибуває до медичного закладу без відповідних документів (паспорт, амбулаторна картка) [47, с.94].

1.2. Поняття і види правовідносин між батьками та дітьми

У суспільстві існує багато різних відносин: економічні, політичні, юридичні, духовні, культурні та ін. Саме людське суспільство є сукупністю відносин, продуктом взаємодії людей один з одним, груп людей. Якщо ці зв’язки не будуть певним чином упорядковані, тобто не здійснюватимуться за певними правилами, законами (встановленими у цьому суспільстві), то сучасна система не зможе ефективно функціонувати та розвиватися, що неодмінно призведе до розпаду цієї системи. Таких правил поведінки людей у суспільстві, так званих соціальних норм, існує велика кількість – норми моралі, звичаї, норми права та інші [55, с.183].

Звичайно, що юридичну науку, перш за все цікавлять юридичні або правові відносини, тобто такі суспільні відносини, які органічно поєднані з правом, урегульовані ним.

Доцільно зауважити, що за визначенням П.М. Рабіновича, правове відношення – це передбачене юридичною нормою ідеологічне суспільне відношення, яке виражається у взаємних юридичних правах і обов’язках суб’єктів права [41, с.82]. Визначення правовідношення міститься також і у тлумачному словнику юридичних термінів, який вказує, що правовідношення – це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких є носіями взаємних суб’єктивних прав та обов’язків, і далі правовідношення індивідуалізовані відносини між окремими особами, пов’язаними між собою правами та обов’язками, які визначають забезпечені законом межі можливої й необхідної поведінки [59, с.219].

Отже, правовідносини – це юридичний зв’язок між суб’єктами цих правовідносин. Саме через правовідносини здійснюється регулювання фактичних обставин відносин. Правовідносини – це не фактичні, а юридичні суспільні відносини. Існує тісний зв’язок між юридичними і фактичними суспільними відносинами [27,с.9]. Змістом цих суспільних відносин є поведінка його учасників, отже, якщо поведінка відхиляється від вимог правової норми, то і самі суспільні відносини відхиляються від своєї моделі – юридичних відносин.

Правовідносини мають низку ознак, що відрізняють їх від інших видів суспільних відносин:

1. Правовідносини виникають, змінюються та припиняються на підставі правових норм, які безпосередньо породжують правовідносини та реалізовуються через них.

2. Суб’єкти правових відносин пов’язані між собою юридичними правами та обов’язками. У правовідносинах одна сторона має право вимагати певної поведінки, а інша – має обов’язок задовольняти вимогу іншої сторони.

3. У правовідносинах реалізація суб’єктивних прав і здійснення юридичних обов’язків забезпечується можливістю застосування заходів державного примусу.

4. Правовідносини є результатом свідомої діяльності людини, тобто правовідносини містять вольовий та інтелектуальний елемент. Інтелектуальний елемент – це здатність самого суб’єкта правовідносин осмислювати свої дії та володіти ними. Інколи для виникнення правовідносин необхідне волевиявлення і свідома діяльність усіх його учасників. Отже, правовідносини є результатом свідомої діяльності людей, тому їх можна віднести до ідеологічних відносин [55, с.204].

Використовуючи напрацювання теоретиків права, зупинимося на дефініції поняття «сімейні правовідносини» та вкажемо на їхні специфічні риси. Сімейні правовідносини на відміну від цивільних правовідносин виникають здебільшого не з правочинів і деліктів, а з подій.

Наприклад, подією, яка породжує особисте немайнове право, обов’язок, може бути народження дитини. Характерною ознакою особистих сімейних правовідносин, породжених подією, є те, що вони виникають здебільшого в силу закону, а не через волевиявлення суб’єктів цих відносин. Але поряд із сімейними правовідносинами, що виникають в силу закону, існують і сімейні правовідносини, які виникають унаслідок волевиявлення суб’єктів цих відносин. Суб’єкти сімейних правовідносин, які виникають унаслідок їхнього волевиявлення, добровільно приймають на себе певний обсяг прав і обов’язків, вони також можуть змінювати їхній зміст [52, с. 84].

Специфіка сімейних правовідносин полягає також в особливості їхнього припинення. Припинення сімейних правовідносин можливе лише у випадках чітко встановлених сімейним законодавством, наприклад, шлюб може бути припинений внаслідок смерті одного з подружжя або внаслідок його розірвання в органах РАЦСу. Сімейні правовідносини, на відміну від цивільних правовідносин, не можуть бути вичерпані шляхом реалізації тих прав та обов’язків, які створюють їхній зміст.

У сімейному праві класифікація сімейних правовідносин між батьками та дітьми може проводитись через різні підстави. Наприклад, залежно від того, з приводу яких благ виникають правовідносини. За цією класифікацією правовідносини поділяються на майнові та немайнові. Об’єктами майнових сімейних правовідносин виступають матеріальні блага – майно, яке належить суб’єктам цих правовідносин.

Особисті немайнові правовідносини мають своїм об’єктом немайнові блага, такі, як ім’я, вибір місця проживання, особиста недоторканість, виховання в сім’ї та інше. До них належать правовідносини, які пов’язані зі встановленням походження дитини, вихованням дитини, позбавленням або обмеженням батьківських прав та інші.

Стосунки між батьками та дітьми можуть мати духовний, мо­ральний, особистий або майновий характер. Права та обов’язки, що виникають у батьків і дітей, є взаємними. Підставою виник­нення взаємних прав та обов’язків батьків і дітей є кровне спорід­нення, походження дітей від даних батьків. Однак само по собі біологічне походження спричинює встановлення лише моральних обов’язків батьків і дітей. Духовні та моральні відносини між бать­ками та дітьми можуть існувати незалежно від того, народжена дитина у шлюбі чи поза шлюбом, записані батьки як такі у Книзі реєстрації народжень чи ні. Факт народження дитини породжує виникнення біологічного та морального зв’язку між нею та її бать­ком і матір’ю. Юридичне значення факт походження набуває лише з моменту його державної реєстрації в органах РАЦС. Саме тоді діти визнаються дітьми своїх батьків не тільки біологічно, а й юридично (в праві). З цього моменту виникає юридичний зв’язок між батьками та дітьми[52, с.111].

Сімейні правовідносини між дітьми та батьками можна класифікувати залежно від суб’єктного складу. Сімейні правовідносини можна поділити на такі, що складаються з двох та з трьох учасників. Наприклад, батьківські правовідносини, які виникають між батьками та дітьми з приводу виховання дітей. Однак навіть правовідносини, які виникають між батьками і дітьми з приводу виховання дітей, можуть розглядатися як декілька простих правовідносин, тобто таких, в яких беруть участь тільки два учасники. В сімейному праві виділяють також правовідносини, які виникають між іншими родичами [56,с.96].

Суб’єктами сімейних правовідносин виступають особи, які беруть у них участь. Такими особами виступають лише фізичні особи, вони виступають у сімейних правовідносинах як батьки, діти, усиновителі, опікуни, подружжя. Особливістю сімейних правовідносин є те, що одна і та сама особа може виступати одночасно як син, батько, чоловік (дружина).

Необхідною умовою участі громадян у сімейних правовідносинах між батьками та дітьми є наявність у цих громадян правоздатності в галузі сімейного права. Сімейна правоздатність – це здатність громадян мати сімейні права і нести сімейні обов’язки. Можливість мати право вступу в шлюб, усиновлення дитини, з’являється у громадян при досягненні ними певного віку, наявності психофізичних якостей. Тому сімейна правоздатність хоча як і цивільна виникає в момент народження громадянина, проте має свої особливості. Сімейна правоздатність розширюється за рахунок появи у громадянина нових правових можливостей у галузі сімейних відносин, як правило, це відбувається в міру досягнення громадянином певного віку[53, с. 99].

У сімейному законодавстві деякі із закріплених правових можливостей розраховані на їхню реалізацію недієздатними особами, наприклад, дитина не тільки має право на спілкування з батьками, на отримання відповідного сімейного виховання, висловлювати свою думку (звичайно, з урахуванням психофізичного розвитку) з усіх питань, які її стосуються, а й самостійно здійснює їх. Однак це винятки, але, як правило, суб’єкти сімейного права повинні мати сімейну дієздатність для того, щоб самостійно реалізовувати передбачені законодавством правові можливості.

Для висвітлення питання дієздатності громадян у сімейному праві, необхідно вказати, що саме розуміють під терміном сімейна дієздатність.

Сімейна дієздатність – це можливість громадян своїми діями набувати та здійснювати сімейні права та виконувати покладені на них сімейні обов’язки. Повну цивільну дієздатність громадян, як правило, має фізична особа, котра досягла вісімнадцяти років. У повному обсязі сімейна дієздатність виникає у громадян із досягненням ними повноліття. Однак можливість самостійного здійснення багатьох сімейних прав та обов’язків з’являється у громадян і раніше досягнення ними повноліття. Цивільний кодекс України передбачає надання повної цивільної дієздатності особі до досягнення нею повноліття. Так, із аналізу норми ЦК України можна зробити висновок, що повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка:

1. Досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором;

2. Досягла шістнадцяти років і бажає займатися підприємницькою діяльністю (за наявності письмової згоди батьків);

3. Записана матір’ю або батьком дитини (тобто повна цивільна дієздатніть може бути надана фізичній особі, яка не досягла шістнадцяти років, оскільки головною умовою у цьому випадку є запис неповнолітньої особи матір’ю, батьком )[2, ст. 35].

Так, у випадку вступу громадян у шлюб, яким було знижено шлюбний вік, громадяни мають право самостійно здійснювати всі права та обов’язки подружжя. У разі припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. Але, якщо шлюб було визнано недійсним через протиправну поведінку неповнолітньої особи, вона втрачає набуту повну цивільну дієздатність.

Однак особа, яка набула повної цивільної дієздатності з підстав, зазначених у ст.35 ЦК України, автоматично не набуває сімейної дієздатності. Наприклад, особи, котрі не досягли повноліття та яким було надано повну цивільну дієздатність, для вступу в шлюб мають звернутися до відповідних органів із заявою про зниження шлюбного віку, і якщо шлюбний вік буде знижено, то тільки в цьому випадку особа може вступити в шлюб. Особа, яка була наділена до досягнення нею повноліття повною цивільною дієздатністю, не може бути усиновителем, оскільки в Сімейному кодексі чітко зазначено, що усиновителем дитини може бути повнолітня дієздатна особа [45, с.38].

Юридичний зміст сімейних правовідносин створюють суб’єктивні права та обов’язки, що належать їхнім учасникам.

РОЗДІЛ 2. ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА ТА ОБОВЯЗКИ ДІТЕЙ ТА БАТЬКІВ

2.1. Особисто – правовий статус дітей

Проблеми дитинства, зокрема проблема реалізації і захисту прав та інтересів дітей, у нашій державі набули загальнодержавних масштабів, свідчать про те, що сфера дитинства находиться у глибокому кризовому стані. Росте кількість соціальних сиріт, злочинність неповнолітніх, п’янство, наркоманія і інші форми девіантної поведінки. Насамперед, зауважимо, що категорія правового статусу — відносно нова для нашої юридичної науки. Раніше, до 60-х років, вона, зазвичай, ототожнювалася з правоздатністю (М.Г. Александров, С.Н. Братусь, А.В. Міцкевич) і не розглядалася як самостійна.

Величезне значення для формування понятійного апарату і змісту правового статусу дитини має теорія прав людина, яка визначила пріоритетну вагомість прав людини у демократичному правовому суспільстві. Конституція України проголосила людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю[1, ст.3]. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини е головним обов’язком держави. Саме такі взаємовідносини держави і особистості дозволяють нам сьогодні не лише ставити питання про правовий статус дитини, але й проводити його науковий аналіз.

Зрозуміло, що правовий статус базується на правоздатності, однак правоздатність це лише здатність мати права і обов’язки, тоді як правовий статус характеризується і наявністю певного кола прав і обов’язків та інших елементів. Таким чином, правоздатність і правовий статус різні явища і категорії, останнє є ширшим, структурно складнішим, багатшим, виступає узагальнюючим, збірним поняттям. Аналогічний висновок можна зробити і при аналізі понять «правового статусу» та «правосуб’єктності». Незважаючи на думки окремих вчених про тотожність даних термінів, ми вважаємо, що правосуб’єктність - це властивість, якість суб’єкта, його здатність мати і самостійно здійснювати права і обов’язки, а правовий статус - це не властивість і не якість, а становище, положення особи (громадянина)[53,с.116].

Основою правового статусу дитини є фактичний соціальний статус, тобто реальне становище дитини у даній системі суспільних відносин. Право лише закріплює це положення, вводить його у законодавчі рамки. Соціальний і правовий статус слід розглядати як зміст і форму.

Правове становище дитини тривалий час залежало від волі батька як беззаперечного голови сім’ї. Наприклад, за часів розквіту Стародавнього Риму воля батька, незалежно від віку дитини та становища в суспільстві, припинялася тільки зі смертю батька чи за його волевиявленням [42, c.117]. Батьківська влада споконвічно визнається спрямованою на благо дітей і забезпечення їхніх інтересів. Підтримувані церквою патріархальні традиції ґрунтувалися на беззаперечному визнанні авторитету батька в сім’ї як природного опікуна і захисника дітей [31, c.69].

Проблема правового захисту дитинства тривалий час перебуває в центрі уваги світового співтовариства. Особливе значення надається забезпеченню прав дітей як частині населення, що внаслідок своєї фізичної та розумової незрілості потребує особливої опіки та турботи з боку батьків і суспільства [35, c.235]. Прагнення міжнародних організацій створити правову основу захисту дітей в усьому світі знайшло своє відображення в Конвенції про права дитини, до якої в 1991 році приєдналась Україна [17,c.40]. Виконання умов Конвенції та Всесвітньої декларації вимагає цілеспрямованих дій Української держави щодо створення сприятливих умов для розвитку дітей.

В чинному законодавстві зазначено, що правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття, тобто до досягнення нею вісімнадцяти років [2, ст.6]. Правовий статус дитини – це сукупність прав та обов’язків, якими вона наділена від народження та які невід’ємні від неї. Серед особистих прав, які належать неповнолітнім дітям, розрізняють немайнові та майнові права.

Хоча стосунки між батьками і дітьми базуються на кровній спорідненості, правові відносини між ними (в тому числі і особисто-правові) відображають ставлення держави до сімейних відносин.

Згідно чинного законодавствства, взаємні права та обов’язки батьків і дітей ґрунтуються на походженні дітей, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану [2,ст.121].

Незважаючи на наявність відповідних правових норм, і до сьогодні в літературі спірним залишається питання про те, що ж є підставою для виникнення прав та обов’язків батьків і дітей [43, c.5].

Учені О.Й. Пергамент і С.П. Індиченко вважають підставою виникнення взаємних прав та обов’язків батьків і дітей сам факт походження дитини від певних осіб, засвідчення якого в органах РАГСу є лише доказом його існування, а тому до складу юридичного факту не входить [46, c.164], [33, с.112].

Інші науковці – Я.Р. Веберс і З.В. Ромовська – зазначають, що взаємні права та обов’язки батьків і дітей зумовлюються поєднанням біологічного походження та його реєстрації [25, c.4], [43, c.5].

Наявність кровної родинності для виникнення батьківських прав, на нашу думку, є недостатнім. На підтвердження цього можна навести приклад, коли в осіб, які не перебувають в зареєстрованому шлюбі, правовідносини між дитиною і батьком можуть виникнути тільки в разі судового або добровільного встановлення батьківства.

Отже, підставою виникнення батьківських прав є не тільки факт кровної родинності, а й наявність фактичного складу, котрий включає два елементи: народження дитини та реєстрацію акта народження дитини в органах реєстрації актів. За наявності цих юридичних фактів право батьків стає суб’єктивним батьківським правом [38,c.14].

Більшість дітей народжується в шлюбі, що повністю відповідає інтересам дітей і суспільства. Батьки дитини, які перебувають у зареєстрованому шлюбі, записуються батьком і матір’ю на підставі запису про шлюб батьків. Наявність зареєстрованого шлюбу є, перш за все, підставою для презумпції батьківства чоловіка матері дитини. Жінка не повинна доводити походження дитини від свого чоловіка, якщо на момент зачаття чи народження дитини вона перебувала в зареєстрованому шлюбі.

Так, при розгляді справи про встановлення факту батьківства стало відомо, що гр. С.В.Е. записаний батьком дитини, яка народилась у його дружини гр. С.Г.Д. Під час судового розгляду гр. С.В.Е. пояснив суду, що на момент можливого зачаття і на момент народження він уже три роки перебував у місцях позбавлення волі, дружина його не відвідувала, тому він не може бути біологічним батьком дитини. Дружина гр. С.В.Е. гр. С.Г.Д. перебувала на час можливого зачаття та на момент народження дитини в фактичних шлюбних відносинах з гр. Т.О.Б., який і є батьком дитини [21].

Сімейний Кодекс України до особистих немайнових прав дітей відносить право дитини: жити та виховуватись у сім’ї; на захист; на ім’я, по батькові, прізвище; на врахування думки дитини.

Згідно СК України, діти, які народжені не в шлюбі та шлюбні, мають однаковий обсяг прав та обов’язків. Таке ставлення нашого законодавства до шлюбних і позашлюбних дітей є традиційним. Ще першими декретами позашлюбні та шлюбні діти були зрівняні в особистих як майнових, так і в немайнових правах. Ці положення були притаманні і кодексу “Про громадянський шлюб, дітей і про введення книг актів громадянського стану” від 18 грудня 1917 р. [5].

Дитина з моменту народження для збереження своєї індивідуалізації має право на ім’я [17,ст.7]. Особисте ім’я – це юридично зафіксоване слово, за допомогою якого здійснюється легалізація новонародженого. Особисте ім’я необхідне кожній людині для індивідуального визначення її серед інших людей. Ім’я людини має велике соціальне значення і тому не може існувати окремо від носія цього імені. Як правило, особисте ім’я будь-якої людини складається з кількох складових: власного імені, по батькові та прізвища; така побудова імені фізичної особи знайшла своє закріплення в новому Цивільному кодексі України [3, ст.28].

Процесові нормалізації вживання імен в Україні, становленню єдиної системи імен допомагають словники власних імен, які співвідносять загальномовні документальні так звані паспортні і розмовнопобутові варіанти імен [51, с.15]. Звичайно, жоден словник не може ввібрати в себе всі наявні імена людей. У словниках, як правило, містяться найпоширеніші, популярні імена людей.

Вибір імені, як зазначалось вище, надто важлива подія, тому батьки або особи, що їх заміняють, повинні підходити до його вибору з усією відповідальністю. Іноді батьки при обранні імені дитини не враховують таких важливих факторів, як зручність використання цього імені, благозвучність імені, а спираються лише на свої уподобання, що призводить до виникнення різного роду ускладнень у подальшому житті людини. Так, батьки досить часто при обранні імені дитини, дають дітям імена героїв фільмів, романів, естрадних виконавців.

Батьки не мають права після реєстрації імені дитини змінити його. Зміна імені дитини після його реєстрації можлива лише на загальних підставах, тобто в порядку, визначеному положенням про порядок розгляду клопотань про переміну громадянами України прізвищ, імен, по батькові.

Ім’я дитини визначається за спільною згодою батьків, законодавець і при розв’язанні цього питання виходить із принципу рівності прав чоловіка та жінки. Документальне закріплення імені відбувається під час державної реєстрації дитини у відділі реєстрації актів цивільного стану, ім’я дитини вказується в актовому запису та в свідоцтві про народження.

Цікавим є той факт, що у Сімейному кодексі право усиновителя на зміну прізвища, імені та по батькові особи, яка усиновлена, закріплено у ст.231 СК. Наділяючи усиновителів таким правом, законодавець переслідує дві мети:

по-перше, для забезпечення таємниці усиновлення, адже розбіжності у прізвищах між усиновителями і усиновленою дитиною можуть призвести до того, що таємницю усиновлення може бути розкрито;

по-друге, це необхідно для більш плавного та емоційно спокійного входження дитини в сім’ю, зміна прізвища (по батькові) сприяє створенню внутрішнього духовного зв’язку дитини та особи, яка заміняє батьків.

На прохання усиновителя в рішенні про усиновлення по­винно бути зазначено, що усиновлюваному присвоюється прізвище усиновителя і по батькові за його іменем [30, c.97].

У СК України також закріплено необхідність згоди дитини, яку усиновили, на зміну імені [2,ст. 231]. За заявою усиновителів може бути змінено ім’я дитини. Для такої зміни потрібна згода дитини. На нашу думку, положення ч. 1 ст. 231 СК є не досить вдалим, тому що вона не встановлює, з досягненням якого віку дитини її згода на зміну імені є обов’язковою.

Обираючи спільне прізвище, подружжя бажає, щоб це прізвище належало їхнім дітям. У випадку, якщо батьки мають різні прізвища, то питання прізвища дитини вирішується батьками спільно на паритетних засадах. За відсутності згоди у батьків щодо прізвища спір вирішується органом опіки та піклування. Подвійне прізвище за СК може утворитися під час одруження осіб та під час присвоєння прізвища дитині [2, ст.145], отже, цілком можливою є ситуація, коли батьки бажають присвоїти дитині подвійне прізвище, а один із батьків дитини має подвійне прізвище, СК не дає відповіді, як бути батькам у такій ситуації.

Варто зазначити, що по - батькові є однією зі складових особового імені людини. На відміну від імені, по батькові дитині присвоюється за ім’ям батька дитини. На практиці іноді трапляються випадки, коли батьки не можуть дійти згоди щодо присвоєння дитині по батькові через те, що батько дитині має подвійне ім’я. У такому випадку дитині присвоюється по батькові за одним із імен батька, про що робиться запис у графі “Для відміток”. Яке саме ім’я батька буде визначене дитині як по батькові, батьки повинні визначитись самостійно .

Як закріплено в Конвенції «Про права дитини», кожна дитина має право на збереження індивідуальності, однією зі складових якої є громадянство.

Становище індивіда в суспільстві, відображене і закріплене в основному законі, визначається як конституційний статус особи. Його зміст насамперед виявляється в інституті громадянства, принципах і власне конституційних правах і свободах.

Поняття “громадянин” означає особу, яка взаємопов’язана з певною державою необмеженими у просторі й часі специфічними юридичними зв’язками, що виражається в належності особи до громадянства цієї держави [55, c.334].

Сучасне конституційне право виділяє декілька способів набуття громадянства. Головним і об’єктивно найреальнішим способом набуття громадянства є філіація, або набуття громадянства за народженням. Філіація пов’язана з моментом народження, а її зміст визначається двома принципами: “права крові” і ”права ґрунту”. Іншим способом набуття громадянства є натуралізація або набуття громадянства за волевиявленням особи.

Дитина, яка народилася в Україні від осіб без громадянства, але які на законних підставах перебувають в Україні , є громадянином України.

При різному громадянстві батьків дитини, яка народилась на території України, або у випадку, коли один із батьків є іноземним громадянином, а другий – особою без громадянства, питання громадянства дитини розв’язується за домовленістю батьків. Дитина, яка не є громадянином України, може набути громадянства України внаслідок усиновлення громадянином України [6,ст. 11]. Отже, якщо дитину без громадянства або дитину, яка має іноземне громадянство, усиновлює громадянин України, то дитина набуває громадянства України з моменту набуття чинності ухвали суду про усиновлення.

Дитина може набути громадянства України внаслідок установлення над нею опіки, піклування, внаслідок усиновлення. Якщо дитина досягла 15 років, то при вирішенні питання набуття, зміни громадянства потрібно отримати згоду дитини.