2. Різновиди простих речень.

Українська мова характеризується багатством і різноманіт­ністю типів речень, що мають різне призначення, сферу вживан­ня, структуру. Залежно від ознаки, взятої за основу класифіка­ції, всі речення поділяються на групи:

1) за модальністю, тобто за характером вираження відношення до дійсності, – на ствер­джувальні і заперечні;

2) за метою висловлювання, тобто за функ­цією, комунікативною направленістю, – на розповідні, питальні, спонукальні (імперативні), кожне з яких за умови надання йому особливої інтонації й емоційного забарвлення може стати й оклич­ним;

3) за структурою, залежно від того, який її елемент покла­дено в основу, – на: а) прості й складні (залежно від кількості предикативних одиниць, що входять до їх складу); б) одно­складні і двоскладні (за наявністю одного чи двох головних членів як організуючих центрів речення); в) поширені й непоширені (за наявністю або відсутністю другорядних членів речен­ня); г) повні і неповні (за наявністю всіх чи тільки деяких необхід­них членів певної структури).

Заперечні речення – це такі речення, в яких зв’язок між суб’єк­том і тим, що про нього повідомляться, негативний. З грама­тичного погляду в цих реченнях заперечується ознака підмета, виражена присудком, а їх граматичне оформлення здійснюєть­ся за допомогою часток не, ні та повторюваних сполучників ні – ні, ані – ані. Розрізняють речення загальнозаперечні (з простим і підсиленим запереченням), в яких заперечується присудок (наприклад, Нехай ні жар, ні холод не спинить вас. – І. Франко), і частково заперечні, в яких заперечується підмет чи якийсь другорядний член (Не від праці старіє людина, а від горя. – Н. тв.).

Розповідні речення містять повідомлення про якісь факти дійсності, події, явища тощо. Будучи найпоширенішими типом речень в українській мові, вони дуже різні за змістом, функ­цією і будовою. Спільною особливістю їх є відносна завер­шеність думки, яка передається специфічною розповідною інто­нацією – спокійною, рівною, з пониженням на кінці речення і підвищенням на слові чи групі слів, на яких робиться логічний наголос (наприклад, Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі, Горами хвилі підійма (Т. Шевченко).

Питальні речення виражають намагання мовця про щось довідатись від співрозмовника, одержати якусь інформацію. Граматичними засобами оформлення цих речень є особлива питальна інтонація, яка різко чи поступово підвищується на початку речення і поступово знижується в кінці, а також пи­тальні слова – займенники, прислівники, частки (хто, що, коли, чому, де, куди, звідки, який, чий, хіба, невже тощо). Напр.: Хто ж од нас у світі дуж­чий? І з яких країн? – П. Тичина).

Залежно від значення, зокрема характеру інтонації, серед питальних речень вирізняють: а) власне питальні, що містять запитання, на яке неодмінно треба відповісти (наприклад: – Ти мене не забула? – Ні, не забула. – Ждала? – Ждала. – М. Коцюбинський); б) питально-стверджувальні, в яких у самому запитанні є елемент ствердження (наприклад: Хіба так людині жити? – О. Гончар); в) питально-спонукальні, що містять спонукання, вира­жене через питання (наприклад: Чому б з тобою нам не поєдна­ти дружбу? – Л. Глібов); г) риторично-питальні, що містять твер­дження чи заперечення і не потребують відповіді (наприклад: Хто може випити Дніпро, Хто може виплескати море, Хто наше злото-серебро Плугами кривди переоре, Хто серця чисто­го добро Злобою чорною поборе?– М. Рильський).

Спонукальні (імперативні) речення виражають волю або намагання мовця спонукати співрозмовника до якоїсь дії. Вони дістають граматичне оформлення: а) за допомогою різних форм вираження присудка (найчастіше у формі наказового способу); б) за допомогою особливої інтонації; в) використання спеціаль­них спонукальних часток (-но, -бо, ну, та, би, дай, давай, бодай, хай, нехай тощо). Напр.: Хай чабан, – усі гукнули, – за отамана буде (П. Тичина); д) речен­ня, в яких присудок виражений різними дієслівними формами з різними частками: Давайте, хлопці, заспіваємо абощо (С. Васильченко).

У розмовному мовленні в значенні спонукальних нерідко використовуються різні неповні, обірвані речення: Мовчать! Взяти їх! (О. Довженко). Структурним центром спонукальних ре­чень у розмовному мовленні можуть бути вигуки геть, гей, гай­да, марш, цить тощо: Гетьте, думи, ви хмари осінні (Л. Українка).

Будь-яке розповідне, питальне, спонукальне речення, якщо воно вимовляється з певним емоційним забарвленням, що супроводжується підсиленням тону голосу, перетворюється на окремий різновид – окличне речення. Серед окличних речень розрізняють: а) розповідно-окличні: Як чудесно жити, як творить чудесно! (В. Сосюра); б) питально-окличні: Хіба ж не завжди молодь попереду?! (П. Тичина); в) спону­кально-окличні: Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод не спинить вас! (І. Франко).

За структурними ознаками (залежно від того, які з них по­кладено в основу) речення класифікуються по-різному.

Однією з основних ознак речення, як відомо, є предикатив­ність, що полягає в наявності у кожному реченні предикативно­го центра. Залежно від кількості таких центрів (одиниць) ре­чення поділяються на два типи: 1) прості, що мають лише один предикативний центр (наприклад: Споконвіку Прометея там орел карає. – Т. Шевченко; Надворі смеркало і сутеніло. – І. Нечуй-Левицький); 2) складні, які мають два або кілька предикативних центрів, що становлять семантичну, граматичну та інтонаційну єдність (на­приклад: І колишеться м’ята, і тремтить далина, І доріг тих багато, а вітчизна одна. – А. Малишко).

Так, за­лежно від структурних відмінностей серед них виокремлюють: 1) двоскладні речення, в яких є обидва члени граматичного центру (підмет і присудок), два граматичні склади – склад (гру­па) підмета і склад (група) присудка (наприклад: Світла ніч стояла над горами (О. Гончар), де маємо склад підмета світла ніч і склад присудка стояла над горами); 2) односкладні речення, в яких наявний один склад, один головний член (поширений або непоширений), співвідносний з присудком (наприклад: Уже пахло морем. – О. Гончар) або з підметом (наприклад: Сніг і вітер. Ніч зимова. – В. Сосюра).

Наявність головних членів (підмета і присудка) у двосклад­ному реченні або головного члена в односкладному є обов’яз­ковою, бо саме вони становлять основу речення, саме в них виявляється найістотніша його ознака – предикативність.

Окрім головних членів, до складу речення часто входять і другорядні, які, перебуваючи у підрядному зв’язку з головними членами чи між собою, слугують для пояснення, доповнення значень головних членів і є засобом поширення речення. За­лежно від наявності або відсутності другорядних членів роз­різняють: 1) непоширені речення, які складаються з одних го­ловних членів (пор. кінцівку відомої поезії П. Г. Тичини «На майдані»: Замовкає річ. Вечір... Ніч..., де перше речення непоширене двоскладне, а друге та третє – непоширені одно­складні); 2) поширені, в яких крім головних (головного) є й дру­горядні члени, що залежать від головних, певним чином пояс­нюючи, доповнюючи їх. Непоширене речення містить у собі граматичний мінімум речення, а поширене – його розшире­ний склад.

За наявністю або частковою відсутністю необхідних членів усі прості речення поділяються на: 1) неповні, що характеризуються неповнотою граматичної структу­ри (складу), внаслідок того що в них відсутній один або кіль­ка членів (головних або другорядних), які легко відновлюють­ся із контексту чи ситуації мовлення; 2) повні, в яких є всі чле­ни, необхідні для їх розуміння поза контекстом і ситуацією.